Як не дивно, потяг до техніки спершу не схвалював чоловік Олександр. Власне, й на курси водіїв у 1991 році вона записалася без його «санкції». Коли чоловік приїхав iз відрядження і дізнався про це, то відреагував своєрідним іронічним порівнянням: «Жінка за кермом — то мавпа з гранатою». Свекор також не вітав захоплення невістки, мовляв, жінка ніколи не навчиться досконало керувати автомобілем. Її підтримував лише добрий дідусь Микола. «Я бачив, — жартував він, — що перукарка їздить на машині, а Леся ж — iз вищою освітою». Дідусь виявився найкращим прогнозистом.
Бажання навчитися керувати автомобілем переслідувало сільську дівчину, тоді ще Лесю Крамарчук, iз раннього дитинства. Звідки взялася ця нав'язлива ідея, вона тепер не пам'ятає, але добре пригадує перші підліткові спроби підкорити авто. Чіплялася, каже, до всіх, хто мав у Гринівцях «колеса», і їй не відмовляли потриматися за «баранку».

Як відомо, комікси відносяться до жанру так званої розважальної літератури. Саме тому його й обрали автори ідеї з громадської організації «Технології оптимального розвитку особистості» — адже підготовка до сімейного життя в нашому суспільстві практично не ведеться, і починати потрібно поступово й, так би мовити, з легкого жанру.

Відтепер мешканці китайського міста Нінбо знають про українців більше хорошого — наш земляк Ігор Копитов став у них справжнім народним героєм, адже врятував 11-річного місцевого хлопчика. Як розповіла «УМ» Тамара Гнатюк, менеджер із персоналу компанії «Укр-Китай Комунікейшн», 24-річний Ігор уже півроку живе в Китаї і працює у представництві цієї компанії. А у вільний від роботи час полюбляє прогулятися містом. Так було і того дня: Ігор милувався місцевою архітектурою, мостом через річку, коли помітив у воді дитину, яка тоне.

Слово «Шаолінь» у нас знають завдяки Джекі Чану та голлівудським фільмам, у яких натуралізовані американські китайці у помаранчевих рясах легким доторком ламають стіни, загрібають руками жар та складають у стоси полчища «поганих хлопців». Китайські школи бойових мистецтв, які залишалися таємними понад тисячу років, у минулому столітті відкрилися для світу і одразу обросли безліччю небилиць і стереотипів. Цього тижня в Україну приїхав Юй Куа Чен, настоятель бойових мистецтв храму Шаолінь. Разом зі своїм учнем і єдиним українцем — почесним монахом Шаоліня Андрієм Старовойтом, вони вирішили розвіяти деякі міфи про легендарну гірську обитель монахів Чань. «Я запросив Учителя, аби він погрався з дітьми, пожив під дахом будинку, — пояснює Андрій Старовойт мету візиту Юй Куа Чена, — адже він не має власного дому і зовсім не має вільного часу, бо постійно когось лікує. Або вчить».

Такого тріумфу місто Хмельницький не бачило давно. Переповнена зала обласної філармонії щоразу просто вибухала від оплесків, а на головній сцені Хмельниччини співав восьмирічний хлопчик. Сольний концерт лауреата міжнародних та всеукраїнських конкурсів і фестивалів Андраніка Алексаняна, високого злету маленького співака, в якому поєдналися українська та вірменська кров, зібрав сотні людей. А коли він заспівав пісню «Мама», чи не в усіх на очах заблищали сльози... Боляче про це говорити, але цей дуже веселий і гарненький хлопчик — інвалід із дитинства. Його ріст призупинився, коли хлопчику було три рочки.

Це мистецтво в Україні не те щоб занедбане, але цінителів має небагато. Тому майстрам-медальєрам переважно доводиться працювати для власного задоволення і задоволення закордонних цінителів. Як, наприклад, члену міжнародної федерації медальєрів FIDEM, українському майстру медалі В'ячеславу Попову. А тим часом його роботи можна знайти в музейних і приватних колекціях усього світу.

Про таких, як Віталій Устюжанін, кажуть: лідер, організатор-господарник від Бога. У 2000 році йому довірили наказом Міністерства оборони України складний об'єкт — Центральний військовий санаторій ім. М. І. Пирогова в Саках. Отримав у спадщину господарство ще гірше, ніж у сусідів (у цьому районі є ще сім санаторіїв, що використовують всесвітньо знамениті лікувальні грязі з місцевого озера). Усі приміщення занедбані, порожні, у деяких лиш щури бігають. Всього 50 пацієнтів у літній період. І «полк» обслуговуючого персоналу без завантаженості, без платні.

За усталеними ознаками благополуччя, Віктора Гулака можна вважати людиною успішною. Він багато чого досягнув: побудував у Підгірках, на околиці Калуша, добротний двоповерховий особняк, поруч виростив великий сад, обладнав на обійсті добре знану серед місцевих автолюбителів приватну станцію техобслуговування. Щоправда, із сім'єю не склалося — ніби наврочено. У молодості одружувався двічі, але обидва шлюби були нетривалими: чи то жінки траплялися з надмірними «гедзями», чи він сам занадто ідеалізував образ уявної супутниці життя — хто його знає. Втретє ставати на рушничок примхливого щастя було вже, зізнається, трохи лячно.
Тому звик сам собі бути господарем. Але з роками все частіше приходила думка: для кого стараюся, кому передам досвід і свою справу? Твердо вирішив усиновити спадкоємця. Та здійснити цей вимріяний намір виявилося справою непростою. І не тільки через особливості бюрократичних процедур. Важко було зробити вибір серед вихованців Долинського дитбудинку, куди навідувався кілька разів. «До цього процесу я навіть залучив свою куму Галю, — пригадує він минулорічні події. — Відчув, що це — надто велике емоційне напруження, коли на тебе дивляться десятки дитячих очей із невимовленим благанням: «Візьми мене».
Додому він привіз чотирьох — Романа, Аліну, Іванку та Інну. Сталося це торік, 15 вересня.

Дев'ять років тому він, як кажуть правоохоронці, поклав погони на стіл. Незвично було ступати в невідомість заслуженого відпочинку після важких, але динамічних міліцейських буднів — на перших порах таки «муляло» пенсійне посвідчення в кишені чоловіка у розквіті сил. Ще й тепер, зізнається Валентин Володимирович, він «ночами ходить на роботу» — сниться, що продовжує розслідувати кримінальні справи.
Хто знає, як повернулося б життя на пенсії, якби колишній слідчий, готуючись до першої річниці від дня народження внучки Насті, не відкрив у собі кондитерські здібності. Щоправда, ними його творчі можливості не обмежуються — він ще вправно володіє пензлем, віртуозно різьбить по дереву, добре знається на будівництві. Змайстроване ним з кедрового дерева подружнє ложе пасувало б і королівському алькову, а шикарній ексклюзивній буді, спорудженій для улюбленця родини — середньоазійського вівчура Флобера, очевидно, позаздрять найтитулованіші пси.

Якщо хто і не бачив на Волині постановок цього аматорського театру, який ще 30 років тому став народним, то, напевне, хоча б чув про нього. І про його незмінного керівника — Петра Мосійчука з Колок Маневицького району. Людина-легенда, він і досі, у свої 75, — ні-ні, зовсім не «тягне», як дехто може подумати, а заряджає енергією цілий творчий колектив.