Солодкий стіл у «камінній» залі. (Фото автора.)
За усталеними ознаками благополуччя, Віктора Гулака можна вважати людиною успішною. Він багато чого досягнув: побудував у Підгірках, на околиці Калуша, добротний двоповерховий особняк, поруч виростив великий сад, обладнав на обійсті добре знану серед місцевих автолюбителів приватну станцію техобслуговування. Щоправда, із сім'єю не склалося — ніби наврочено. У молодості одружувався двічі, але обидва шлюби були нетривалими: чи то жінки траплялися з надмірними «гедзями», чи він сам занадто ідеалізував образ уявної супутниці життя — хто його знає. Втретє ставати на рушничок примхливого щастя було вже, зізнається, трохи лячно.
Тому звик сам собі бути господарем. Але з роками все частіше приходила думка: для кого стараюся, кому передам досвід і свою справу? Твердо вирішив усиновити спадкоємця. Та здійснити цей вимріяний намір виявилося справою непростою. І не тільки через особливості бюрократичних процедур. Важко було зробити вибір серед вихованців Долинського дитбудинку, куди навідувався кілька разів. «До цього процесу я навіть залучив свою куму Галю, — пригадує він минулорічні події. — Відчув, що це — надто велике емоційне напруження, коли на тебе дивляться десятки дитячих очей із невимовленим благанням: «Візьми мене».
Додому він привіз чотирьох — Романа, Аліну, Іванку та Інну. Сталося це торік, 15 вересня.
Найстаршим після тата за віком і статусом у новій сім'ї став 14-річний Роман — розсудливий, щирий і комунікабельний хлопець. Не дивно, що він iз першого погляду причарував розгубленого Віктора Петровича, котрий приїхав «робити вибір».
У дитбудинок Ромчик потрапив у вже далекому для нього 2000-му разом із двома зовсім маленькими сестричками — дворічною Інною та трирічною Іванкою. Їхні батьки так міцно «сіли на чарку», що не було рятунку.
Дівчатка не пам'ятають ні свого села Горохолино, що в Богородчанському районі на Івано-Франківщині, ні батьківської хати. Та й обличчя біологічних тата з мамою у їхній свідомості — не чіткі, розмиті тривалою, тепер, вочевидь, назавжди, розлукою. Востаннє бачилися років зо п'ять тому. У Ромчика — чіпкіші спогади. Як здавалося, з-під переповнених несподіваним щастям глибин його душі ще виринав непояснимий смуток. «Ми жили під лісом у невеликій глиняній хаті з двома кімнатами і коморою, — пам'ятає, нібито було вчора. — Мама Люда (вона народилася в 1971 році на Полтавщині) не мала роботи, то ми з нею збирали проліски і їздили продавати в Івано-Франківськ. Недорого: букетик — 30—50 копійок. На хліб вистачало, навіть цукерки інколи купували. Тато також перебивався тимчасовими заробітками».
У свої чотирнадцять він устиг сьорбнути горя — вистачило б на довгий вік, але не тримає зла на тих, хто позбавив його батьківської ласки і домашнього затишку: «Я так думаю, що вони не самі винні в тій поганій звичці, а їх привчила до горілки сім'я, яка, казали, приїхала в наше село з Росії. Мама всім любила допомагати. За це її пригощали, а потім вона стала залежною від алкоголю. Тато Василь — теж. Він почав часто нас бити, коли не було грошей на випивку. Потім вони з мамою поїхали до Івано-Франківська, де, мабуть, і тепер перебувають, а нас міліціонери відвезли в Долину».
У житті дитбудинківців, як би про них не дбала держава і не піклувалися вихователі, немає потаємнішої мрії і більшого бажання, ніж знайти батьків і назавжди перебратися в якусь неказенну — людську — оселю. Хай вона буде і невеличкою, не дуже вишуканою, але рідною, з власним, а не державним, ліжком. Найбільше хотілося цього, звісно, й трійці юних Малярчуків.
Фортуна, як це часто буває, посміхнулася несподівано. «Ми були в літньому таборі біля Гошева, — жвавішає хлопець, — купалися в річці, і раптом нам наказали швидко одягатися, бо їдуть гості. Ми вже знали, що це буває у двох випадках: або подарунки везуть, або їдуть нас вибирати. Коли побачив тата, тоді ще — Віктора Петровича, то його обличчя мені здалося дуже знайомим. Покликали нас, 12 дітей, і кожен хотів, аби цей дядько саме на нього звернув увагу. Я знав, що є така прикмета: якщо дуже чогось хочеш, то воно не збудеться. То я старався думати навпаки, ніби я цього не хочу. Але воно так не виходило. Тоді почав молитися і чекати. Я і тепер кожного вечора кажу «Отче наш». Потім тато приїжджав ще кілька разів, привозив багато фруктів. Ми ходили, спілкувалися. Він навіть купив мобільний телефон, аби дзвонили йому, коли захочемо. Останнього разу ми піднялися на пагорб, тато розрізав величезного кавуна і спитав: «Чи не хотіли б ви поїхати зі мною в Підгірки?» Від радості аж страшно стало. А малі відповідають: «Якщо Роман поїде, то й ми поїдемо». Отак воно все сталося».
За професією Віктор Гулак — технар. Після закінчення Львівського сільгоспінституту працював у колгоспах-радгоспах інженером-механіком, поки в часи горбачовської перебудови не став у місті хіміків піонером підприємництва, відкривши на обійсті невелику авторемонтну майстерню. І спадкоємця хотів усиновити, який любив би техніку. Хоча в його роду були й гуманітарії, передусім — відомий літератор та науковець Петро Гулак-Артемовський, котрий написав чимало байок, а в середині ХІХ століття майже десять років очолював відомий у Європі Харківський університет. Генетичний зв'язок зі знаменитістю передався по батькові, теж Петрові, котрий уподобав собі на Прикарпатті дружину і переїхав у село Новиця Калуського району з міста Городища, що на Черкащині. У тамтешньому музеї є документ, що підтверджує спорідненість Вікторового діда Трохима Гулака з Гулаком-Артемовським.
Виростав Віктор теж у багатодітній сім'ї. Батьків, на жаль, уже немає на цьому світі. У родинному новицькому гнізді за господаря залишився молодший брат, старший — живе в Одесі, сестра — на заробітках у Чехії.
— Пане Вікторе, — звертаюся до глави нової сім'ї , — за 47 років ви набули певних звичок і способу життя. Не страшно було в один момент усе це втрачати?
— Рішення про усиновлення не було спонтанним, воно зароджувалося і визрівало упродовж тривалого часу. Кілька років тому я вже звертався у відповідні органи, але спершу не знайшов розуміння. Аж ось торік побачив у газеті замітку з оголошенням для потенційних усиновлювачів. Відразу звернувся у службу сім'ї. Їх, звісно, занепокоїв мій статус неодруженого чоловіка, але я пообіцяв заповнити цей пробіл. Мене направили в Івано-Франківськ на семінар. А там з'ясувалося, що діюче законодавство не забороняє усиновлювати дітей ні одиноким жінкам, ні одиноким чоловікам. Тоді я перестав поспішати з одруженням, аби знову не наламати дров. Хоча це питання, так би мовити, залишається відкритим, бо діти — усі четверо — хочуть мами. Постараюся якось уладнати і цю проблему.
— За якими критеріями робитимете вибір? Куму не доведеться брати в порадниці?
— Ой не знаю. Найголовніший критерій — аби майбутня дружина полюбила моїх дітей, а все решта — нюанси.
— Як вас сприймали діти в літньому таборі, мені вже розповів Ромчик. А що відчували ви?
— Тоді я вже вирішив узяти на виховання не одного, а двох дітей, бо виникав ризик, що з одинака може вирости егоїст. Коли познайомився з Ромчиком, він відразу мені сподобався щирістю і нахилом до техніки. Відчув: iз ним матимемо добрі стосунки і спільні iнтереси. Згодом дізнався, що в нього є ще дві рідні сестри — Іванка та Інна. А оскільки родини не можна роз'єднувати, то подумав: хай буде троє. Та директор дитбудинку Оксана Михайлівна Круликівська і так мене не відпустила. Вона дуже переживала за Аліну — Ромкову ровесницю, бо дівчинка — сирота з дев'ятимісячного віку і їй з досягненням повноліття нікуди буде прихилитися. Крім того, вона має вроджену хворобу нирок і потребує кваліфікованого лікування на рівні столичної медицини. Я відважився і на цей крок — Аліна теж поповнила нашу сім'ю.
— Як до такого крутого повороту в житті поставилися ваші знайомі? Не відмовляли?
— Про мої наміри знали лише куми. Їх я брав для моральної підтримки. Робити вибір там було дуже тяжко. До куми Галі підійшла інша дівчинка (з нею в дитбудинку перебувають ще братик та дві сестрички) і сказала: «Якби цей дядько узяв нас, то ми б йому ноги цілували». Уявляєте? Я ніколи не плакав, а тоді сльоза покотилася по щоці.
— Коли ви вперше почули від них слово «тато»?
— Через кілька днів після приїзду з дитбудинку наймолодша Інна несподівано запитала: «Чого це ми вас називаємо дядьком — ви ж нас не вкрали?». Відтоді всі четверо звертаються до мене лише так — тато.
— Очевидно, як і в будь-якій сім'ї, у вашій не обходиться без напружених ситуацій. Тато за пасок уже брався?
— Ні, це виключено. Якщо чесно, то на перших порах справді не все складалося гладко. Для мене не прийнятними були деякі дитбудинківські звички — вживання негарних слів, певна грубість у стосунках, мабуть, породжена необхідністю самоутверджуватися в тому середовищі. Тепер набагато легше, і я тішуся, що ми спільно «стираємо з пам'яті» той негатив. У нас виробилися і свої методи боротьби з поганими вчинками: більш ранній, ніж зазвичай, підйом, додаткові домашні обов'язки, читання Біблії — мудрої книги, в якій закладені основи здорового і правильного способу життя. Тобто, є гріх — мусить бути покаяння. Фізичне ж насилля — не допустиме за будь-яких обставин.
До доброго, як кажуть, звикаєш швидко. «Ми з татом не прожили ще й шести місяців, а здається, що разом — років десять», — хвалиться Роман. Він — татова права рука, бо не тільки наглядає за непосидючими молодшими сестричками, а й опікується домашньою живністю, коли глава сім'ї зайнятий ремонтом автомобілів. У них тепер нівроку господарство: два пси, кіт Дік, кури, кілька індиків і хрюша з поросятами. Це — неквапливі зимові турботи. З приходом першої спільної весни на присадибній ділянці візьмуться за вирощування городини — треба подбати про більші запаси овочів та фруктів.
Вони й тепер багато що роблять разом: прибирають у чималому будинку, чистять картоплю і, звісно ж, трапезують. В особливо урочистих випадках тато запалює камін у залі, і всі сідають за великий обідній стіл. На кухні командує Аліна. Вона під мудрим керівництвом тьоті Галі ( вже відомої нам куми) та колишньої вчительки, сусідки тьоті Лариси, навчилася варити борщ, голубці й навіть пекти дуже смачний хліб. Підтверджую, бо сам куштував: з айвовим варенням, яке, між іншим, теж варили гуртом, — пальчики оближеш. Коли Аліна витягувала з духовки свою першу рум'яну паляницю, то, як стверджують домочадці, аж підстрибнула від радощів: «Це я спекла! У мене вийшло!».
Можна порадуватися за цих чотирьох у недалекому минулому юних страждальців — у них уже є свій дім і найрідніша людина. Треба тільки бачити, як часто, ніжно і бережно, ніби беручи до рук кришталеву вазу, вони вимовляють слово «тато» і не можуть ним натішитися...
На прощання я запитав Віктора Петровича, яку допомогу отримують вони від держави, чи надходять на рахунок їхньої нової сім'ї кошти, що виділялися з держбюджету на утримання Романа, Аліни, Іванки та Інни в дитбудинку? Він якось зніяковів: «Ми розраховуємо на власні сили і ресурси. Щоправда, у грудні, коли Аліна проходила курс лікування в обласній лікарні, з коштами стало сутужно і я зателефонував завідуючій сектором опіки та піклування про дітей-сиріт облдержадміністрації Богданні Туєшин. Тоді нам оперативно надали разову фінансову допомогу. Та мені про це незручно говорити».
А потім подумав трохи і додав: «Я так зрозумів, що брати дітей з дитбудинків у сім'ї — це програма Віктора Ющенка. І програма дуже добра. Але зараз при владі інші люди і, мабуть, не дуже хочуть підтримувати Президента. Мусимо самі собі давати раду. Думаю, що нам усе вдасться».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
