Біля підніжжя ліг хрест. А на ньому стоїть образно передана хата чи, швидше, пустка, що від хати залишилася... Ця робота — переможець відкритого конкурсу на проект Меморіального комплексу пам’яті жертв Голодомору, що має бути споруджений у Сумах.
Коли сьогодні проїжджаєш Коровинцями, що на Недригайлівщині, мимоволі ловиш себе на думці: село Ялового. Так продовжують вважати й багато його односельців, адже той слід, що лишив Іван Никонович Яловий, справді незабутній. Власне, не тільки слід, а ціле село таким, як воно є зараз: з двоповерховими будинками, сучасною на ті роки школою, просторим дитсадком, урочистим Будинком культури, фельдшерсько–акушерським пунктом, церквою, відбудованою ще за часів, коли «мода» на віру не почалася...
Їх восьмеро: Ангеліні — одинадцять, Володі — десять, далі: Святослав, Ярослав, Шехіна, Гриша, Амос, Софійка — їй, наймолодшій, виповнилося два роки. «Ми в ордер вписали всіх і ще один рядочок залишили порожнім, про всяк випадок», — посміхається заступник Лебединського міського голови Василь Каща.
Досі родина жила в домі, меншому наполовину. Випадок дав їм щастя оселитися тут. Однак випадковості — мова Бога, кажуть люди.
Викопавши яму, тіло жінки поклали в неї обережно, як належить, склавши її руки на грудях. Ті, хто ховав, не знав, що по–диявольськи безладно скидатимуть зверху інші тіла; не відав, скільки таких самих ям ще викопають, що, зрештою, в них упокояться й вони самі...
Це — не страшне кіно і не хвороблива фантазія. Це — побачене на розкопках майже в центрі Сум.
Утім це могло бути й сном. Жахливим сном людей, які багато років прожили фактично поруч із цією могилою чи й, власне, на ній. «На деяких кістках є залишки бетону, смоли. Тобто на цьому місці вели будівництво, — розповідає голова громадської організації — пошукового загону «Гвардієць» Дмитро Ященко. — Тепер відомо, що як мінімум дві ями з похованнями людей знайшли ще в п’ятдесяті–шістдесяті роки минулого століття. Чому тоді не звернули на це увагу?..» Тоді усвідомлено вирішили «просто будувати».
Минуло півстоліття. Одного дня жінка вийшла з будинку забрати сина, який грався на вулиці. Поруч вели будівництво — почали копати котлован під новий будинок на місці, де колись стояв старий. Раптом у землі, яку вантажили для вивезення, жінка побачила кістки. Багато кісток... Будівництво припинили — і наполягли на цьому мешканці. І зовсім небагато часу знадобилося, щоб з’ясувати: ця новобудова мала постати на місці колишнього концтабору.
Цей музей, на перший погляд, схожий на подібні. Імітація давньої хати з розмальованою піччю; інструменти для роботи; старе збіжжя... Втім наважуся заявити, що музей цей — народних ремесел та побуту Слобожанщини — особливий. Бо він належить дитячій школі мистецтв. А вона шістнадцятий рік діє при загальноосвітній Косівщинській школі. Косівщина ніби поруч із Сумами, а все ж — село. Чи багато шкіл мистецтв при сільських школах ви знаєте?
Утім вирізняє музей не лише це. Його експонати мовчазні й для когось видадуться нецікавими, поки в музеї не з’являється дух. Не подумайте: нічого містичного! Просто організатор і керівник музею Олександр Кисельов справді оживляє всі ці речі, викликаючи давнину і щось первісне — у кожному з відвідувачів. Бо ж розповідає нам про нас і наші давні звичаї, які він вивчає, і вважає це реально важливим. Чому, справді, ми зустрічаємо гостей хлібом–сіллю? Чому дощику треба було «варити борщику»? Чому може не скластися життя у купленій хаті?
Схоже, Інна до останнього не розуміла, що вчинила злочин. Утім від міліції почала переховуватися відразу, як дізналася, що правоохоронці її шукають. Каже: «Було дуже шкода дитини».
Оригінальний пам’ятник з’явився на Воскресенській вулиці поруч із найстарішою у місті Воскресенською церквою. Краєзнавці кажуть, що давній храм побудовано коштом засновника Сум, полковника Герасима Кондратьєва, що є фактом. А ось історія про те, на які кошти побудували першу фортецю народжуваного міста, — суто легендарна. За переказами, ніби знайшли козаки три мисливські сумки, повні золотих монет. Ці гроші, буцімто, і витратили на будівництво фортеці. А зображення трьох сумок, відтак, стало гербом міста.
Ідея створити Музей матері народилася із цілком конкретної події. Цієї весни виповнюється 60 років мудрій і самовідданій жінці, матері–виховательці найпершого створеного на Сумщині дитячого будинку сімейного типу Галині Сільванській. І п’ять років, як Галини немає серед нас. Її забрала хвороба, а ще — величезні проблеми, якими нагородила держава тих, кому доручила місію виховання дітей за новою тоді для нас системою.
Четверте зібрання Всеукраїнського турніру юних журналістів уже традиційно відбулося в сумській гімназії №1. Інтелектуальні бої шістнадцяти команд із різних куточків держави були непростими. Тож навіть напружене визначення переможців командної гри не зіпсувало настрою.
Життя дорожчає невпинно, цифри на цінниках змінюються, мов у калейдоскопі. Причому аж ніяк не у бік зменшення. Наш народ, який звик усі труднощі держави долати самотужки, нині перебуває у розгубленості: не купиш сьогодні — завтра воно коштуватиме ще більше. Але, з іншого боку, доходи у більшості із нас стабільні і особливо розганятися у магазинах не дозволяють.
