Головне соціальне відомство у державі — Міністерство праці та соціальної політики — днями підсумовувало результати своєї роботи за останнє півріччя. За словами міністра праці та соціальної політики В'ячеслава Кириленка, перед новим урядом від самого початку постала гостра необхідність диференціації пенсій і одночасно її підвищення. «Ми зробили це, внісши зміни до бюджету на 2005 рік, і тепер ситуація з пенсіями та їх диференціацією є більш-менш задовільною, — каже міністр. — Сьогодні 80 відсотків пенсіонерів отримують пенсію, вищу від прожиткового мінімуму, який становить 332 гривні». За словами керівника Мінпраці, в повному обсязі здійснюються й інші обіцяні виплати — одноразова допомога при народженні дитини. Наразі її вже отримало понад 50 тисяч молодих мам, і заборгованості з цих виплат зараз немає. «За цей час максимальний розмір допомоги на дітей, які перебувають під опікою та піклуванням, збільшився в 4-5 раз, а у 5,4 раза зросла сума допомоги на дітей одиноким матерям, — звітує міністр. — Виплати дітям-інвалідам підняли в півтора раза, а інваліди з дитинства отримують зараз допомогу, вищу більш як удвічі. З липня приблизно в 5 разів підвищили щорічну допомогу на оздоровлення громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Важчої долі, аніж у вірменів, ще спробуй пошукати. Надзвичайно неспокійна в сейсмічному плані територія, переважну частину якої складає в буквальному розумінні каміння. Плюс сусіди — Азербайджан та Туреччина, з якими у Вірменії iсторично конфлiктнi стосунки. Тільки вчинена у 1915 році різня, що забрала життя близько мільйона вірменів, і недавня війна у Нагірному Карабасі наклали отой трагічний відбиток, що не здатен стертися протягом століть. А було ж і немало інших подій, від однієї згадки про які стає моторошно. Через це історична територія держави зменшилася, за найскромнішими підрахунками, разів у шість. Отож не від доброго життя вони стали унікальною нацією, представників якої «вдома» мешкає куди менше, аніж за кордоном, — 3,2 мільйона проти 6,5 мільйона.

Наша лінія значиться на «карті часу» своєрідним пунктиром, спалахами на тлі історії: Київська держава, Галицько-Волинське князівство, Богданова Україна «в межах етнічної території», соборна УНР «від Сяну по Кавказ», Карпатська Україна 1939-го, Україна 30 червня 1941-го... Між цими спалахами іскра державності підтримувалася «нелегально» або ж на еміграції: урядом послідовників Івана Мазепи, урядом УНР в екзилі, підпільним урядом ОУН. Століттями українських незалежників ув'язнювали і розстрілювали. Мить свободи — і колючий дріт; мить свободи — і кров, розрита могила. Пунктир... Нарешті, з 1991 року, наша лінія нібито стала суцільною, подекуди ще подзьобана задумками «федералізації» і міфічної «общєрусскої» спільності. Туманом над нашою лінією — національною дорогою — нависла непевність стосовно неї самої. Маса людей, немов у напівсні, заперечують тисячолітню тяглість традиції києво-української державності і боротьби за неї в часи залежності.
Однак Українська держава вже є на фізичному рівні — встановлено кордони, митниці; затверджено державну мову; над державними установами майорить жовто-синій прапор. Трохи важче з «національними виявами» в суспільстві: люди, старші 14-ти, спинним мозком відають, як «за таке» перевиховували. На сьогодні в більшості українських сіл і міст ще бовванiють пам'ятники «вождям пролетаріату». І тільки подекуди вулицям і селищам повернено історичні назви, встановлено пам'ятні знаки жертвам Голодомору і героям визвольного руху. Це ще — «пунктир». Однак тенденція свідчить: невдовзі він з'єднається у суцільну потужну лінію.

Запоріжці готували зустріч глави держави ще у квітні, однак тоді нагальніші справи у столиці змусили Віктора Ющенка відтермінувати своє побачення з Хортицею. Щирий українець, він ніколи не приховував занепокоєння станом справ у національному заповіднику «Хортиця».

— Перша висота взята: сто днів роботи нового уряду минули, й можна говорити про перші підсумки. Що найважливіше було зроблено міністерством за цей час, на вашу думку?
— Ми почали реалізовувати декілька соціальних проектів, які були вкрай терміновими на момент приходу нового уряду. Перш за все, це підвищення пенсій та їх диференціація (ми отримали величезну кількість звернень щодо «зрівнялівки»). Новий уряд поновив диференціацію пенсій, і тепер усі надбавки, доплати залежать від трудового стажу, і пенсії віднині різні. Наступне: ми змогли розпочати «понадплан», так би мовити, — підвищення мінімальної заробітної плати. І поставили для себе завдання, яке виконаємо безумовно, — скасування аномальної різниці між мінімальною пенсією та мінімальною зарплатою. Уже з 1 вересня ці два показники зрівняються, а з наступного року заробітна плата стане більшою за мінімальну пенсію. І третє — це виконання програми Президента України Віктора Ющенка щодо істотного збільшення допомоги при народженні дитини й забезпечення цих виплат. Ця програма вже реалізовується. Загалом бюджетне фінансування соціальних програм є найвищим за всі роки незалежності України. Фінансування соціальних програм нині становить 81 відсоток видатків бюджету-2005.

«Вони, поляки, нас не люблять», — говорила моя колега і водночас сусідка по купе, коли ми повертались з Криниці Гурської, де проходив XIV Міжнародний економічний форум. «Назви мені хоч пару проявів такої нелюбові», — сказала я. З нами, україномовними і такими, що легко ідентифікувалися у натовпі, брутально розмовляли у готелі? Чи десь по кав'ярнях самовільно брали з нас, не чекаючи нашого на те дозволу, «на чай»? (Хамська ця звичка, між іншим, досить поширена у київських «забігайлівках»). Чи хтось спостеріг неприязний погляд? Особисто я — ні. А втім мета цієї публікації не передбачає заглиблення у етнопсихологічні замальовки. А щодо «люблять — не люблять, плюнуть — поцілують»... Одна стара професорка, в якої я колись навчалася, говорила: «У Новому Завіті сказано: полюби ближнього свого, як самого себе. Отже, полюбіть, діти мої, самих себе. Це — для початку. І не дайте наплювати собі в кашу. А потім ви навчитесь любити й інших, шанувати їх i боронити при потребі...»