Андрій Курков: Я повернув Київ на карту літературних міст–героїв

22.04.2011

Олена ЗВАРИЧ

Андрій Курков: Я повернув Київ на карту літературних міст–героїв

Андрій Курков — певно, найуспішніший письменник в Україні. Його романи, перекладені 33 мовами (на черзі 34–та, арабська), мають сумарно мільйонні наклади. На тлі нашої літератури, яка, за рідкісними винятками, лише в останнє десятиліття вибралася за межі власної держави, це серйозний успіх. Українці хотіли би приплюсувати цей успіх до свого національного его. Та Курков пише романи російською. Тому що він росіянин. І саме об цього «українського письменника, який пише російською» розбиваються дев’яті вали ідеї «русского міра» та «защіти русскоязичних граждан».

Чотирнадцять романів, але Андрій Курков не пише про себе і не повторюється. Інтелігентний, відкритий, фантазійний, працьовитий. Завтра йому, популярному пісьменникові і письменникові–популяризатору своїх україномовних колег (Курков чи не єдиний із «цеху» допомагає відомим вітчизняним літераторам знаходити видавничі контракти в Європі), виповнюється 50.

Геній міста

— Зараз я пишу роман про Львів, — розповідає Андрій Курков. — Місце дії — Львів. Там будуть реальні люди, з якими я знайомий, під власними іменами–прізвищами, нормальні люди, не політики. Це буде трошки містичний роман, у стилі Хічкока. Але доброго Хічкока. Тобто жахів особливих немає, але містики вистачає. Цікаві типажі — хіпі та їхня львівська історія 70–х років, винахідливі молоді люди, що креативно шукають можливость заробітку і знаходять, багато птахів і трошки риб...

— Досі головним містом ваших книг був Київ. Коли в 1997 році я читала «Милий друг, товариш покійного», була несподівано вражена тим, що наше місто, причому місто з ретельно «сфотографованими» деталями тогочасся, 90–х років, стало літературним героєм. Це було свідоме бажання залишити в літературі точний відбиток Києва тієї епохи?

— Так, це було свідомо. Колись я вирішив повернути Київ на карту літературних міст–героїв. Думаю, мені вдалося це зробити. Після Києва Булгакова і Паустовського більше не було міста Києва, читаючи про яке, відчуваєш, як воно живе. Тому Київ постає у «Товариші покійного», потім у інших романах — «Пікнік на льоду», «Добрий ангел смерті», «Закон равлика». Тепер приїздять літературні туристи, просять мене проводити екскурсії Києвом, місцями моїх книжок. Так, днями була телегрупа з Греції, знімала фільм про мій Київ. У деяких країнах Європи, зокрема у Франції та Швейцарії, є маленькі фан–клуби, по 15—20 людей, вони надсилають запит — і я не відмовляю їм у таких екскурсіях.

— А в Україні є ваш фан–клуб?

— Немає. Та у нас взагалі немає фан–клубів письменників, тільки співаків.

— Скільки ви пишете на день?

— Учора нічого не написав, позавчора — шість сторінок, перед тим — 11.

— Є установка, як у Дюма, — «щодня мушу написати 20 сторінок»?

— Такого немає. Але коли бачу, що роман уже «пішов», то стараюся працювати більше, щоб не втрачати відчуття ритміки роману, його мелодики. Письменник має раз на півтора–два роки видавати книжку.

— А виникає інколи бажання щось переписати у своїх давніших романах?

— Такого бажання немає. Втім були ситуації, коли я дописував чи переписував романи. «Гру у відрізаний палець» написав 1997 року. Роман мені якось так... Не подобався. І років через п’ять я його переписав і видав тиражем 300 примірників, тобто його переписаним ніхто не бачив. А цього року роман вийшов у новій версії у видавництві «Фоліо» великим тиражем.

«Украинский националист, пишущий на русском языке»

— Відома історія, коли в 2005 році Москва виступила проти того, аби Франція запрошувала вас на Паризький книжковий салон — через те, що ви критично висловлювалися щодо політики втручання Росії у президентські вибори в Україні. Це був період Помаранчевої революції.

— Та це стара історія. Тоді книжки мої з російських книгарень кудись поділися, видавництво АСТ від мене відмовилося. Навіть коли «Амфора» підписала зі мною угоду, то їм дзвонили і не радили цього робити.

— У Росії вас вважали «українським буржуазним націоналістом»?

— Ну не буржуазним. Одна пані, дуже відома офіційна особа, назвала мене «украинским националистом, пишущим на русском языке». Але це вже в минулому.

— Тепер у Росії більше друкують ваші книжки?

— Після 2006 року — так. На сьогодні всі мої романи в Росії видані, окрім «Садівника з Очакова». Бо я цей роман видавництву «Амфора» ще не давав. Більшість тиражів продано, у деяких книгарнях книжок майже не лишилося, хіба що два–три романи. На видавничому ринку Росії зараз дуже серйозна криза, можливо, гірша, ніж у нас. Але готується в іншому російському видавництві збірка найкращих казок світу, до якої увійшли й мої казки... Після того як мої книжки знову почали видавати, мене показово запрошують виступати — я був у Красноярську, кілька разів у Москві, у Калінінграді. Вже три роки як я член журі Російської премії. Це премія для письменників, котрі пишуть російською мовою, але не живуть у Росії. Запрошували також стати членом журі Гоголівської премії.

— Ви відмовилися?

— Я пояснив, що не можу бути скрізь. Крім того, як на мене, поки що ця премія не працює по–справжньому.

— Андрію Юрійовичу, як гадаєте, якби ви писали українською, мали б менші тиражі?

— Не думаю. Мої книжки в українському перекладі добре продаються. Видавництво «Навчальна книга — Богдан» за один рік продало три тисячі примірників «Останньої любові президента». Додрукували ще три тисячі — і ті вже закінчуються. «Пікніка на льоду» українською було надруковано 15 тисяч, тираж цей давно продано.

Відзначений державним шумовинням Булгаков і непомічений Некрасов

— Як російськомовний письменник, що працює в Україні, як ви вважаєте, треба 120–річчя Булгакова відзначати у нашій країні на державному рівні? Враховуючи, що він був якщо не відвертим українофобом, то зневажливо ставився до українства, судячи з «Білої гвардії».

— Українофобом Булгаков зовсім не був. У «Білій гвардії» є реакція на гайдамаків, петлюрівців, махновців. До чого тут українство? Це ж не єдиний символ України. Якщо я буду говорити про Україну, маючи на думці тільки партію «Свобода» — я теж буду вважатися українофобом. Якщо ви прочитаєте про той самий час, наприклад, у Костянтина Паустовського, то вловите зовсім іншу інтонацію, зовсім іншу любов до Києва і України, але якщо в Паустовського є відгук на подібні моменти, то він теж негативний. Усе, що приносить нестабільність у стабільну ситуацію, дратує. Тим більше що громадянська війна, часи перед нею і після — не найщасливіші для України, Києва. Мені здається, що важливіше було би відзначити на державному рівні ювілей Віктора Некрасова. Оцього не зробили і робити не збираються, на жаль. Віктор Некрасов — киянин, який і писав про Україну, і щирим був, і любив Україну та Київ. І в жодному тексті не згадав погано ні про гайдамаків, ні про петлюрівців... Булгаков же ніколи не позиціонував себе як український письменник. Нехай його ювілей святкує російськомовна інтелігенція і Росія, якщо хочете. Зрештою, а що таке — «на державному рівні»? Вважаю, що з такої не дуже давньої класики не варто робити урочистостей iз розмахом. Треба не якусь помпу робити з цього ювілею, а акцію чи фестиваль булгаковський придумати. Навколо Музею Булгакова вистачає ентузіастів. Скажімо, у нас є два товариства російської культури, не знаю, що вони роблять, тож нехай вони цим і займаються.

Українці у Коньяку

— Андрію Юрійовичу, ви активно підтримуєте молодих письменників–початківців. Навіть йшлося про створення фонду для їх підтримки.

— Такий фонд ми з Миколою Кравченком зараз створюємо. Ми з ним уже стільки років возимо письменників Україною за власний рахунок, виступаємо по всіх регіонах, окрім, мабуть, Луганська — там ніколи не були.

— Кого б iз початківців ви порекомендували до того, як з’явиться серія книжок з позначкою «Курков рекомендує»?

— Та не знаю, чи вона з’явиться. Була така думка, але це, схоже, вже минулий час.

— Чому? Нецікаво, дорого?

— Я не можу позиціонувати себе як метра, котрий рекомендує. Крім того, я не пишу книжки українською мовою, і багато молодих україномовних письменників бояться, що коли я напишу «Курков рекомендує», то на них хтось буде котити бочку. ...

— Талановита молодь у літературі — хто це?

— Назву з тих, кому я допоміг. Це Євген Положій з міста Суми, у нього п’ять романів. Його почали видавати після мого втручання і рекомендації. Морально чи якось по–іншому допомагав Тарасу Антиповичу, Валентину Терлецькому, Даші Івановій, Елеонорі Сіндеєвій, Галині Вдовиченко.

— Література в Україні, вона вам цікава? Перспективна, з точки зору письменника, який багато видається на Заході?

— Українська література розвивається, вона динамічна. Три роки тому був сплеск нової генерації — Ірена Карпа, Іра Старостіна, інші, які писали про секс–джаз–рок–н–ролл. Але зараз вони затихли: хтось народив дитину, як Ірена Карпа, хтось майже перестав писати — як Світлана Пиркало. Але є дуже цікаві письменники. Зараз ми з Миколою Кравченком та ще двома колегами пробуємо організувати у Франції, в місті Коньяк, фестиваль, присвячений українській літературі. Для цього треба мати шість авторів з України, перекладених французькою. Чотири автори вже є, нещодавно продали права на видання ще одного — Сергія Жадана. Його повість «Анархія в Україні» видаватиме дуже гарне видавництво «Де Ноель» у Парижі. І зараз ідуть перемовини про видання книг Марії Матіос. Три видавці розглядають її романи. Матіос зараз, мабуть, найкращий прозаїк в Україні. На те, що вона робить — а це родинна сага на тлі епохи, ніхто по–справжньому, так, як вона, не спромігся. Матіос, Прохасько, Жадан — це сьогодні найцікавіші літератори.

Останній мачо нашої літератури

— А Шкляр? Між вами свого часу стояли, так би мовити, ідейні суперечності.

— Ми обмінювалися репліками через газету «Дзеркало тижня» багато років тому, потім познайомилися, розставили крапки над «і», кожен залишився при власній думці. Але він поважає мене, я поважаю його.

— Вам сподобався роман «Чорний Ворон»? І як ви ставитеся до ідеї «народної премії», яку Шкляру вручили замість неотриманої Шевченківської?

— Я читав його роман. Радий, що Василь Шкляр знайшов свою тему. Шкляр залишився у нас єдиним письменником–мачо. Тобто він пише справжню маскулинну прозу, де є сила, кров, сперма, — усе справжнє, фізичне, фізіологічне навіть. У цьому є і плюс, і мінус. Я знаю його плани на наступний роман, і мені дуже подобаються ці плани. А те, що у його книжках є надмір фізіологічного, — не завжди симпатично. Тим більше мені не вельми імпонує його думка, яка всіх українців виправляє на ідеальних, красенів, а всіх інородців — на карячконогих і потворних. Здається, це тому, що у Шкляра не було редактора, який підказав би, що саме варто підправити, щоб не відволікати увагу читача від головного. А щодо скандалу (навколо Шевченківської премії, яку не отримав Василь Шкляр. — Ред.), то він перейшов у нелітературну площину. Є читацька вдячність, вона полягає в тому, що читачі купують книжки. Хай краще хтось купить зайвий примірник і подарує своїм друзям — оце і буде народна премія. Напіввідмовлятися від премії Шевченківської і напівотримувати народну — ну це трошки якось.....

«Жодна партія влади не лишається при владі назавжди»

— Андрію Юрійовичу, ви раніше активно коментували політичні події, ще на початку минулого року, з приходом нової влади. Зараз політика нудна, сумна, огидна. Чи є щось у сьогоднішньому політичному чи навколополітичному житті, що спонукало би про це написати, викликало якийсь художній образ?

— Нічого такого не бачу. Це, радше, не політика, а опортуністична економічна діяльність: гроші, приватизація, відбирання чогось. І це мені не цікаво.

— Ви бачите, як Україна надалі буде розвиватися? Ви бачите себе в нашій країні надалі?

— Що означає «чи бачу я себе тут»? Я тут є! Емігрувати не збираюся, якщо ви це маєте на увазі. Якщо рік тому я сприймав ситуацію в країні як трагедію, то зараз, можна сказати, сприймаю спокійно. Україна все це переживе. Не було ще такої партії влади, яка б назавжди залишилася при владі.

ПРАВДА, ЩО...?

— У вашому активному вжитку 7 мов, а загалом 12?

— Загалом було 11 і дванадцята — рідна. З них сім мов я використовую. Вільно використовую французьку, німецьку, англійську, польську, українську, менш вільно — японську. Італійську розумію майже все, забув лексику.

— Ви купили квартиру та майстерню в центрі Києва за гонорари від літературної діяльності?

— Це правда. Не думаю, що я єдиний письменник, який живе в цій країні за гонорари.

— Але їх небагато.

— Так. Але в кожній країні їх небагато, навіть в Англії. Річ у тім, що там усе набагато дорожче, отож якби я жив зі своїми гонорарами в Англії, мені було б набагато складніше.

— Правда, що ви далекий родич Чехова?

— У нас існує така родинна легенда. Вона схожа на правду. Мати Чехова була рідною сестрою моєї прапрапрабабусі з прізвищем Морозова зі станиці Морозовська на річці Дон. По батьківській лінії я — донський козак. Рідна сестра мого батька, яка займалася до пенсії журналістикою, розкопала цю історію в якихось архівах. Мене ця далека спорідненість особливо не турбує, це симпатична така легенда, хай залишається.

— Кожен ранок починаєте з молитви?

— Ні. За їжею лише, коли збирається вся родина. Ми не молимося — ми вимовляємо слова подяки.

— Ваші діти теж протестанти?

— А вони не можуть належати до тієї чи іншої конфесії. Ми не відвідуємо церкви тут, лише в Англії, коли заїжджаємо в ту церкву, де ми вінчалися і де дітей хрестили. Є така наша родинна церква у Лондоні. По неділях у нашій сім’ї є Божий урок — ми читаємо Біблію і просто розмовляємо на цю тему. А до церкви не ходимо. Мене споруда не цікавить, бо храм і віра — це не одне й те саме.

— Чи правда, що в дитинстві ви написали своє «Євангеліє від Іларіона»?

— Так. Я читав Біблію, і мені там чогось не вистачало, тож я написав той текст. Не видавав його і не збираюся. Нещодавно якраз порпався у своїх архівах і знайшов, переглянув. Виглядає він як твір хлопця, який начитався дивних книжок у віці 15–16 років.

— Чи правда, що дружина була промоутером перших ваших романів?

— Ніколи. Навпаки. Коли ми переїхали до Києва після вінчання, вона сказала: ти сиди й пиши, а я піду заробляти гроші. Пішла викладати англійську мову на кооперативних курсах «Діалог». Коли у мене, можна сказати, стався успіх, тобто 9 років потому, — все стало чудово. Але перед тим ми їздили в Англію на заробітки: обидва викладали в Кембриджі по 3–4 місяці на рік, поверталися і жили за ці гроші в Києві.

ДОСЬЄ «УМ»

Андрій Курков

Народився 23 квітня 1961 року в Будогощі (Ленінградська область Росії), з двох років мешкає у Києві. Закінчив Київський педінститут іноземних мов. В армії (1985—87рр.) служив охоронцем в Одеській виправній колонії, там почав писати казки.

Працював сценаристом на кіностудії ім. Довженка, викладав у Белл коледжі (Кембридж).

З 1988 р. — член англійського Пен–клубу. Член Спілки кінематографістів України (з 1993 р.), Спілки письменників України (1994 р.)

За його сценаріями поставлено більше десятка фільмів, зокрема і «Приятель покійного» (1997 р.), знятий за його ж романом.

Одружений з Елізабет Шарп, британкою. Завдяки дружині перейшов у протестантство. У подружжя троє дітей: доньці зараз 14, синам — 8 та 12 років.