Брехлива ідеологічна ефемерія, нав’язана українцям

Громадян навіть сильної, демократичної країни часто минуле хапає за поли, і вони вириваються, щоб таки рухатися в майбутнє. Нас, українців, бездарна, злодійська та інтелектуально неспроможна влада намагається, як отару, гнати в минуле. Причому в його найгірші, жорстокі або брехливо–міфологічні пласти з фальшивим пафосом.

Не свято, а день ганьби

Не свято, а день ганьби

23 лютого — саме в цей день з 1999 року в Україні відзначається День захисника Вітчизни. Тоді Президент Леонід Кучма на прохання й досі не відомих громадян та громадських організацій встановив відзначати новостворене державне свято у пріснопам’ятний iз часів СРСР день Червоної (Радянської) армії. Тiєї самої, що у 1918 році розстріляла захисників Крут, яких нещодавно вся країна і особисто Прем’єр–міністр Микола Азаров поминали 29 січня. Тiєї самої, що у 1920 році здійснила агресію на територію суверенної, визнаної Росією та Європою Української Народної Республіки, прапор та герб якої нині є нашими офіційними символами. Тiєї самої, що знищила УНР як державу, закріпивши своїми багнетами 70–річне панування на окупованій території комуністичного режиму, що обійшовся українському народу в мільйони жертв.

Тож чи варто 23 лютого в Україні відзначати свято захисника Вітчизни? «УМ» ініціює дискусію на цю тему.

Українцям повернуть мову?

Минуло півроку, відколи в Україні діє Закон «Про засади державної мовної політики». Нагадаємо, що, підписуючи той скандальний законодавчий акт, Президент України Віктор Янукович запевнив, що незабаром до нього буде внесено зміни. Спочатку нам обіцяли, що вони будуть готові у вересні. Згодом у жовтні Янукович запевняв, що вони ось­ось будуть готові. То чому ж їх і досі не внесено в закон?

Чому українська?

Чому українська?

У кожного, хто свідомо переходить на іншу мову щоденного спілкування, цей сакральний момент відбувається по­своєму. З історії відомо, як перейшли на українську, зокрема, «батько» української класичної музики Микола Лисенко, владика Андрей Шептицький чи відома поетеса­націоналістка Олена Теліга. Знаємо, що чимало українців, вихованих за умов пресованої асиміляції, свідомо обирали для себе українську в час романтичного відродження кінця 1980—початку 1990­х. Або ж у час Майдану. І це завжди пережиття глибинного емоційного зворушення від усвідомлення себе представником свого, рідного, найкращого в цілім світі народу. Пропонуємо кілька таких історій з досвіду відомих нині громадських і духовних діячів.

Антихартiя

Антихартiя

Незалежно від розмаїття поглядів і підходів до формування Української Ідеї, нація повинна об’єднатися навколо визнання того, що історично процес виникнення, становлення та поширення української ідеї проліг від демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило–Мефодіївського соціального гасла «країна без холопа і пана» через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно–бойовий клич УПА «здобути або вмерти» за неї до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку нашої країни в системі модерних світових держав та досягнень їхніх життєвих стандартів.

Антихартiя

Антихартiя

Очевидно, що ініціативна група «Перше грудня» полюбляє початкову цифру «один». Ще не минув і рік та одинадцять днів від її створення, як 11 грудня 2012 року вона обнародувала «Вільну хартію вільної людини».

На двох берегах бурхливої рiки протиборства

На двох берегах бурхливої рiки протиборства

Написані мудрим досвідом на прапорі «Нашої України» патріотичні слова — політичні і економічні реформи, євроінтеграція, нова соціогуманістична концепція буття нації і людини, демократичний розвиток і духовне відродження, національна освіта та передова наука, єдина помісна церква — потребують вашої підтримки не тільки біля виборчих урн, а і повсякчас, скільки житимемо.

Голосуй за Україну!

Я гордий iз того, що я — українець і маю честь належати до Української нації, тому не розумію людей, які соромляться своєї національності. Я щиро люблю Україну, український народ і вірю в його щасливу долю і Господнє благословення. З повагою ставлюся до людей інших національностей, які проживають в Україні, і дуже хочу, щоб вони теж шанували Україну — державу, громадянами якої вони є, у якій вони обiймають керівні посади в органах державної влади і нажили мільйоннi і мільярднi статки.

Петро Ющенко: У людей ще є і терпіння, і надія

Петро Ющенко: У людей ще є і терпіння, і надія

Застати в Києві народного депутата Петра Ющенка нині складно. Більшість свого часу Петро Андрійович присвячує зустрічам iз людьми — на Сумщині, де в мажоритарному окрузі №161 балотується на виборах до Верховної Ради. Повернувшись на день до столиці, має вирішити кілька невідкладних справ, зокрема записати чергову культурологічну програму, яку веде на телеканалі «Рада». Петро Андрійович розповідає телеглядачам про наших славетних земляків і їхню роль у світовій історії. Все це — в рамках проекту «Українці у світі», який Петро Ющенко зініціював і успішно впроваджує не один рік. Зустрічаємось після запису, пізно ввечері, однак втоми у погляді співрозмовника не завважуємо: про свою улюблену справу, здається, він здатен говорити годинами. Але коли мова заходить про його поїздки українською глибинкою і враження від спілкування з виборцями, Петро Андрійович відразу стає замисленим. Чому? Зокрема і про це просимо його розповісти читачам «УМ».

Чия мова — того й влада,

Чия мова — того й влада,

Недавно почув вислів одного керівника сусідньої держави про те, що російську мову треба активно поширювати у світі і цей процес має бути наступальним. Важко сказати, що саме мають на увазі під «наступальністю», але саме проблематика спонукає до роздумів.