У неділю, перед прем’єрою вистави «Містер Ікс», переодягнувшись у костюм головного героя, коридорами театру розгулював... його директор та художній керівник Богдан Струтинський. «Ось вона, репетиційна маска, — розмахував найважливішим елементом туалету Богдан Михайлович. — Просякнута потом! На жаль, кастинг на роль Містера Ікс я не пройшов, тому виступаю тут як режисер–постановник». Так своєрідно пан Богдан завершував період своєї творчості, що називається «Репетиції оперети «Містер Ікс»», який тривав майже рік.

Шлях Бегбедера до Києва проліг через Москву. Інакше, мабуть, і бути не могло, оскільки сюжет нового роману «Ідеаль» розгортається у Росії. Слідом за своїм героєм Бегбедер прибув до Білокам’яної і, в одній із пауз між численними презентаціями нової книги, автограф–сесіями та інтерв’ю... змушений був пройти справжній тест на алкогольну витривалість. Москвичі влаштували французькому белетристу словесну дуель з іншим знаменитим французьким письменником Мішелем Уельбеком. Зайнявши свої місця «біля бар’єру», літератори розмірковували про сучасну французьку літературу, про гіпертрофований нарцисизм, на який страждають письменники, про талант і посередність... За дружньою розмовою не зчулися, як спустошили пляшку горілки. І якщо для російського літератора така доза вважається розгінною, то французи, звиклі до вишуканих вин, так «нарозганялися», що почали неадекватно відповідати на запитання журналістів. У Київ француза привезло видавництво «Махаон».

«Джаз — це більше, ніж стиль, це спосіб життя. Так, не може бути джазу без драйву, без синкопи, без імпровізації...» Ці слова належать російському джазмену Олексію Козлову. Зрозуміє їх, мабуть, кожен. Але відчути силу цих слів здатні хіба що люди, які силу афоризму від Козлова випробували особисто і без джазу себе просто не усвідомлюють. Серед них — музикант Ігор Закус, який на початку року разом із товаришами зорганізував проект Jazz–коло. Днями «джазколівці» відзвітували про те, чим вони займалися минулого сезону, і заанонсували плани на майбутнє.

На церемонії закриття кінофестивалю «Молодість» його художній керівник Андрій Халпахчі влаштував для глядачів невеличкий сповідальний сеанс, під час якого зізнався, що зазвичай упродовж фестивального тижня він подумки підганяє події. Мовляв, дуже багато роботи, і хочеться, щоб усе швидше закінчилося. Але цього року пана Халпахчі охопили протилежні емоції. «Все настільки цікаво і добре, що не хочеться, щоб фестиваль завершувався», — розчулено зізнався він. І Андрія Яковича зрозуміє кожен, хто останню декаду жовтня провів разом із «Молодістю». Проблемою №1 для учасників та гостей кінофоруму стала рекордна кількість фільмів — 400 (цей показник на «Молодості» був зазвичай удвічі меншим). Фільми в кінотеатрі «Київ» показували цілодобово, причому одночасно у різних залах (плюс покази в інших кінотеатрах). Тож переглянути все, навіть якщо припустити, що тиждень можна обійтися без сну, не було ніякої можливості. Втім і побаченого вистачить для того, аби зрозуміти: що–що, а криза середнього віку «Молодості», якій уже 37, не загрожує. Бо на цей фестиваль з’їжджаються режисери, які в «Молодості» бачать оту алегоричну точку опори, завдяки якій вони планують перевернути увесь світ.

Після «душки» Сергія Маковецького до Києва завітав «душка» Євген Миронов. Причому в новому для себе амплуа. До цього ми сперечалися, де Миронов виглядає органічніше — в «Ідіоті» чи «Полюванні на піранью», а, виявляється, акторство — це не єдина «тарілка», яку Миронов вважає своєю. Нещодавно Євген вирішив спробувати сили в амплуа керівника творчого проекту. Зареєструвавши «Театральну компанію Євгена Миронова» він звернув свій погляд на «Фігаро» Бомарше. Причому закиди, що його порівнюватимуть із відомим однофамільцем — роль Фігаро була останньою сценічною роботою Андрія Миронова — відкинув відразу. «Мене постійно з кимось порівнюють, — зізнався він. — За що не візьмусь, кажуть, що знову зіграв, як Смоктуновський. А наш «Фігаро»— це інша роль, інший спектакль, інше життя».

Церемонія закриття кінофестивалю «Молодість», хоч і відбувалася традиційно в Палаці «Україна», нагадувала, швидше, душевну зустріч вірних друзів, а не помпезну імпрезу, що регулярно проходить у цьому залі. На сцену винесли столи та лави. У преамбульній частині вечора між ними прогулювалися а–ля городяни зразка початку минулого століття. Хто — під ручку, хто — на велосипеді, а одного товариша вивезли на інвалідному візку. Піаніст грав легкий осінній мотивчик, публіка підтанцьовувала... «А тут ще ж мало бути осіннє листя, — домальовував картинку для глядачів художній керівник «Молодості» Андрій Халпахчі. — Та пожежні не дозволили». Але й без листя ідея церемонії — шкода, що фестиваль завершився, але буде наступна осінь, буде й новий фестиваль — прочитувалася дуже добре.

Українське кіно обзавелося ще однією організацією, що обіцяє просувати його найкращі зразки на світові ринки, проводити щорічну інвентаризацію українських фільмів, випускаючи каталоги, зрештою, інформувати світ про вітчизняні кіноновинки. Усі ці та інші функції бере на себе Українська кінофундація, про заснування якої повідомили художній керівник фестивалю «Молодість» Андрій Халпахчі та Андрій Мірошниченко, радник голови наглядової ради Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000».

...Бабуся їде до онука, капітана російської армії, що служить у Чечні. Потрапивши у військове розташування, сивочола Олександра Миколаївна, яку грає оперна діва Галина Вишневська, починає по–новому відчувати трагедію війни, що вже кілька років триває між російським та чеченським народами. Життя поміж руїн — серед таких точилися бої за Сталінград — ніхто з місцевих мешканців не обирав, але іншого у них немає. «Коли ви вже нас відпустите?» — питає в Олександри Миколаївни молодий чеченець. А по той бік колючого дроту її виглядають молоді співслуживці онука Дениса — хлопці проводжали бабусю на базар і чекають, коли та принесе їм сигарет.

Студентський конкурс на кінофестивалі «Молодість» завжди відзначався численними несподіванками — жанровими, інтелектуальними, художніми, тимчасовими чи перспективними.... Цьогорічна студентська програма «Молодості» цим традиціям фестивалю не зрадила. Несподіванок, за якими проглядався пошук власного творчого «я», вистачало.

Якщо раніше ця подія мала більш–менш чіткий сценарій і вабила зірками, як своїми, так і закордонними, то цього року урочистості були віддані на відкуп її імпровізації. Ця підозра зародилася ще на початку церемонії, коли на сцену вийшов художній керівник фестивалю Андрій Халпахчі, і посилювалася з кожною наступною хвилиною вечора.