У Москві пройшли перші репетиції 54–го Міжнародного конкурсу пісні «Євробачення–2009», а у світі з’явилися перші претенденти на переможців за даними букмекерських контор. Остаточний результат, хто на скільки заспіває і кому світить залишитися у фаворитах, побачимо під час півфіналів 12 і 14 травня. А поки що розглянемо, які співуни боротимуться за славу разом із нашою вогняною Світланою Лободою.
Із 1997 року, відколи переможців конкурсу почали вибирати телеглядачі, «Велика четвірка» (Франція, Німеччина, Іспанія і Велика Британія), яка автоматично потрапляє у фінал, майже перестала набирати голоси. Відповідно такі країни, як Греція, Туреччина, Сербія та Росія, навпаки, почали заправляти шоу завдяки голосам сусідів. Тому організатори у вересні 2008 року змінили систему голосування, у результаті якої рішення про переможця наполовину залежить від професійних суддів.
30 квітня на свій 42–й день народження звістка про головування у журі стала найкращим подарунком для Філіпа Кіркорова. От брала б Ані Лорак цього року участь, без всяких церво–тейво «чесно і об’єктивно» стала б володарем музичного серця. А щодо симпатій Філі до Свєти чомусь закрадаються сумніви.

За дворічну перерву у клубі Bingo група з Мінська «Ляпіс Трубецкой» уперше відіграла сольний концерт. Космічний цирк аутсайдерів, як себе називають музиканти, тріумфально повернувся. Те, що сьогодні відбувається з групою, можна визначити як епоху Відродження. Артисти значно помолоділи, підтягнулися, зайнялися спортом, налаштувалися на хвилю позитиву і запрограмували себе на «все прекрасне». «Фортуна цілує нас у гарячі червоні губи. Ми — заводські хлопці, але зберемо стадіони. Сьогодні у всіх свято!» — починає концерт соліст групи Сергій Міхалок.

28—30 квітня на черговому і майже неформальному з’їзді Спілки кінематографістів відбулося переобрання голови. Серед чотирьох кандидатів — режисерів Олеся Янчука і Дмитра Томашпольського, актора і режисера Бориса Савченка, який очолював Спілку із 2005 року та кінознавця Сергія Тримбача — обрали останнього. Чотири роки тому Сергій Васильович уже був у числі найреальніших кандидатів на голову спілки, і ще тоді його програма мала шанси, та коло прихильників Бориса Савченка виявилося більшим.

29річний Дмитро Клімашенко каже, що до рівня мегазірки може розкрутити навіть Леоніда Черновецького, не те що дівчину олігарха чи доцю «нафтової труби». Останнім часом він регулярно «відшиває» вигідні пропозиції магнатів, вкладаючи натомість свої «зелені» у таланти без зв’язків. Про те, чому покинув сольну кар’єру, що вимагає від підопічних і навіщо крутить із ними «лямури», про нове амплуа Тіни Кароль і повернення Алсу — Дмитро розповідав «УМ» у своєму продюсерському центрі DK music, який більше нагадує кабінет циганського барона з серіалів, аніж робоче місце музичного продюсера.

Щоб зрозуміти роботи художника, важливо не так проникнути в історію мистецтва і розібратися в символіці митця, як відчути його спосіб життя. Спостерігаючи за Романом Жуком на відкритті персональної виставки «Грабіжники» у Національному художньому музеї, розумієш, що перед тобою вже не той художник львівської школи, яким він був 15 років тому. Це Жук із Амстердама. Звик бачити розкіш, вільних жінок, коштовності, які притягують до себе грабіжників із чорними панчохами на головах, а інколи тих же жінок у тих же панчохах, тільки оголених. За Романом Жуком, краса ХХІ століття — у треші з гламуром, стилі, нав’язаному мас–медіа. Його моделі нагадують дівчат із глянцевих журналів, тільки намальовані талановито. Чисті кольори, чіткі лінії моделі приваблюють витонченістю форм, а не епатажністю. При тому, що всі вони спокусливо позують у костюмі Єви. Відштовхуючись від перших вражень, я просто змушена дізнатись, як же насправді живеться моєму однофамільцю Жуку і чому саме «Грабіжники» зайняли цілих два роки.

Уже нікого не дивує, коли дивишся щойно знятий фільм, а там — відверті перегуки з відомими картинами останнього десятиліття. На таких переглядах не відчуваєш себе ошуканим, бо розумієш — це данина менше відомого режисера більше знаному. Саме з таким відчуттям я переглядала стрічку «Залюднений острів. Сутичка». На такій–то хвилині Федір Бондарчук в своїй останній роботі перейшов на «Матрицю», на такій–то — на «П’ятий елемент»...
У другій частині «Залюдненого острова» режисер усе більше «вітань» шле історії наукової фантастики, показує все менше чогось нового в кінематографії, все активніше милується самим собою. На задньому плані залишаються герої, в яких встигли закохатися з першого «Острова», презентованого взимку. Зроблено Бондарчуком, під Бондарчука і для Бондарчука.

Кажуть, коли падає зірка, хтось помирає. Та якщо вдивитися у зоряне небо, здається — зірка народжується тоді, коли помирає людина. У ніч на 27 квітня на небі засяяло неймовірно співуче сузір’я прими української опери, народної артистки СРСР, Героя України Євгенії Мірошниченко. Їй було 77 років.

Метросексуалу, в минулому — буйному хулігану, а зараз — зразковому сім’янину і найбагатшому (бо найдорожчому) провокативному художникові Деміену Хьорсту вже сорок три. Чи то з віком, чи ще з якої причини, але від концептуально заспиртованих коров’ячих голів, навколо яких кружляють мухи, розрізаних акул в акваріумі, овець і бичків із золотими копитами, корів із розпореними тельбухами, вітражів у кольорових метеликах сьогодні він вправно перейшов до чистого живопису, де повільно застигають фарби, зображені щойно зірвані соняхи, зів’ялі троянди і знову ті ж черепи. Коли запитали Хьорста, чому його картини такі похмурі, він відповів, що старіє. «Я вже не той. У моєму віці мало радості. Більше не стрибатиму по столах і не кричатиму: «Життя прекрасне!»
Напередодні відкриття виставки Деміен Хьорст відмовився від прес–конференції, але погодився на коротку розмову персонально з кожним журналістом. За кілька хвилин до інтерв’ю спостерігаю, як художник у чорних окулярах невгамовно стрибає по шостому поверсі PinchukArtCentre і на все кафе репетує англійською якусь веселу пісеньку.
Подумалося відразу, от брехун, а каже, що йому не до веселощів. Такі, як Хьорст, не змінюються ніколи. Під час розмови в нього жваво бігають очі, моментами він голосно регоче, активно жестикулює, з особливим інтересом спостерігає нашу вкрай дорослу серйозність, від чого йому стає ще веселіше. У 2002 році Деміен зав’язав із наркотиками та алкоголем і змінив імідж гультія на правильного чоловіка. Після кардинальних змін життєвих пріоритетів з «УМ» розмовляв той самий 16–річний хлопець із фотографії на виставці, який на всі 32 зуби може реготати біля мертвої голови в морзі.

«Останнім часом мені подобається думати про насіння. У рослин є минуле, теперішнє і майбутнє», — каже на своєму творчому вечорі в готелі «Прем’єр Палас» культовий кінорежисер Девід Лінч. Удома в нього є великий сад, де він залюбки порпається. У середу, напередодні вильоту до США, організатори приїзду містера Девіда повезли його на чорному «мерседесі» у Боярку в парк Перемоги, щоб режисер власноруч посадив кілька дерев на українській землі.
У Києві йому дуже сподобалися архітектура і кава, яку готують у готелі. «Архітектура, яку я побачив у Києві, унікальна. Нічого подібного я ще не бачив. Тут такі різні деталі, і вони для мене захоплюючі. Якби в мене був вільний час, я б хотів погуляти і зробити багато знімків. Але мене не пускають і примушують весь час говорити. Та мені подобається відчуття, що я тут», — зізнається Девід Лінч.

Директор Французького культурного центру Матьє Арденн упевнений, що фестиваль «Французька весна» подужає затяжну зимову депресію і стане справжнім початком весни київської. Тому не дивно, що за ковтком Парижа, шаленої лямур, вишуканого французького поцілунку в четвер увечері на відкриття допрем’єрних показів у кінотеатр «Україна» прийшов мало не весь мистецький бомонд. Очікували на весняний порив, шаленство і фільм, який можуть зняти тільки французи з їхнім гумором і відвертістю. Перша передпрем’єрна стрічка «Перший день твого життя, що залишилося» Ремі Безансона не виправдала стереотипного уявлення українців про Францію. У ній не було романтики, гламуру, вишуканості, краси. Режисер майстерно вклав у фільм усе те, що відбувається за вікном кожної квартири, у яке намагаємося крадькома зазирнути, проходячи повз.