Те, що залишилося

Директор Французького культурного центру Матьє Арденн упевнений, що фестиваль «Французька весна» подужає затяжну зимову депресію і стане справжнім початком весни київської. Тому не дивно, що за ковтком Парижа, шаленої лямур, вишуканого французького поцілунку в четвер увечері на відкриття допрем’єрних показів у кінотеатр «Україна» прийшов мало не весь мистецький бомонд. Очікували на весняний порив, шаленство і фільм, який можуть зняти тільки французи з їхнім гумором і відвертістю. Перша передпрем’єрна стрічка «Перший день твого життя, що залишилося» Ремі Безансона не виправдала стереотипного уявлення українців про Францію. У ній не було романтики, гламуру, вишуканості, краси. Режисер майстерно вклав у фільм усе те, що відбувається за вікном кожної квартири, у яке намагаємося крадькома зазирнути, проходячи повз.

Драматична комедія про життя трь­ох поколінь однієї родини з прекрасним музичним супроводом — друга картина Ремі Безансона. Невипадково її вибрали на роль найтитулованішого фільму фестивалю. Цього року у Франції «Перший день твого життя, що залишилося» був номінований відразу на дев’ять премій «Сезар» і став лауреатом трьох — «краща багатообіцяюча актриса», «кращий багатообіцяючий актор» і «кращий монтаж».

Фільми Ремі Безансона — це своєрідний катарсис на основі твого минулого, як сеанс у психолога, де ти за півтори години розказуєш про свої найболючіші дні в житті, які в певні моменти були вирішальними. І, зрештою, розумієш: те, що ти маєш сьогодні, — всього лиш наслідки того, що відчував учора, і якщо цього не усвідомити, то у твого життя може і не бути решти. У Безансона вже виробляється фішка — нишпорити у своєму минулому. У попередньому фільмі «Моє життя в повітрі» (2005) він розповів про інструктора авіакомпанії, який боїться літаків. Причини свого панічного страху герой знаходить, поринувши у витоки дитячих травм і гірких любовних історій.

У «Першому дні твого життя, що залишилося» присмак той самий, тільки коло героїв збільшується до багатодітної сім’ї. Режисер вириває п’ять найяскравіших днів із декількох десятків років їхнього життя і детально, з легким гумором, описує всі факти до найменших дрібниць. У фразі прискіпливого дідуся — «навіть найприємніший смак може бути болючим» — закладено не тільки мистецтво дегустації і спомин про найкраще вино родини Дюраль, а весь зміст стрічки. Для Альбера роковим буде день його весілля, яке збігається зі смертю дідуся. Рафаель довгі роки ходитиме, як зомбі, після найщасливішого виступу на вечірці уявних гітар. Флор зненавидить свій знаковий 16–й день народження. Марі–Жан, відмовившись від «посередності», зрозуміє формулу родинного затишку, але для решти її життя вона вже не знадобиться. Робер Дюраль до самої пенсії залишиться хлопчиком із записом у щоденнику: «він досяг дна, але ще риє».

П’ять дат, що сколихнули життя, чуттєвим мистецтвом і збагаченим ліризмом сплелися у справжній шарм одного фільму, а для нас стали приємним сюрпризом одного із днів весни по–французьки.