Початок її професійного розквіту збігся із першою половиною вісімдесятих — найсірішим післявоєнним періодом радянської доби, коли керівництво СРСР переходило з тремтячих рук одного кремлівського старця до іншого.

Сьогодні професійне свято працівників прокуратури. Леонід Якович Пінський є старожилом цієї системи. У Головному слідчому управлінні Генеральної прокуратури він — найстарший прокуроркриміналіст.

Понад чотири роки тому Мойсей Фішбейн повернувся в Україну. По багатьох роках чужини й самотності. Там, поза Україною, минули й ті 10 років, упродовж яких поет не написав жодного вірша. Почав писати лише тоді, коли з’явилася надія повернутися на Батьківщину.

Про Валерія Войтовича заговорили в 2002 році, коли з’явилася його 700-сторінкова «Українська міфологія». Завдяки цій книзі багато хто усвідомив, що, незважаючи на всі перипетії життя, українська нація зберегла свою автентичність, свою природність, а не розчинилася у розставлених пастках ласих на нашу землю завойовників.

Очевидно, багато хто здивується, дізнавшись, що перший в Україні академік архітектури в галузі художнього кування мешкає в загубленій серед пагорбів покутського придністров’я Городенці. Подив стає ще більшим, коли спостерігаєш, як у цеху колишньої «Райсільгоспхімії», збудованому в стилі незатишного радянського гігантизму, зі звичайної арматури народжуються витончені візерунки найнесподіваніших конфігурацій. Згодом вони зіллються в одне монументальне ціле мистецького шедевру, який стане власністю когось із нинішніх вітчизняних «небожителів», що переселяються в престижні передмістя мегаполісів. Це раніше пана було видно по халявах, тепер переважно — по воротах. Вони — своєрідна візитівка господаря, який демонструє надійний захист свого дому–фортеці з натяком на високі художні смаки. За неофіційним визнанням, «ковальські майстерні Богдана Новосельського» нині вважають законодавцем кованої «парканної» моди в Україні, а сам городенківський метр, якому невдовзі виповниться п’ятдесят два, вже не злазить з ковальського Олімпу.

Спробуй у житті все, аби воно не здавалося прісним, або, не дай Бог, не залишило після себе відчуття даремно прожитих років. Узявши на озброєння це правило, наш співвітчизник, колишній харків’янин Роман Карпухін, наполегливо відкриває в собі нові грані таланту, навіть якщо для цього потрібно перейти іспанський кордон або розпочати життя з нуля. За кожною спробою — титанічна праця, величезний ризик, безцінний досвід і гучна слава, пік якої припав на кар’єру єдиного у світі слов’янського тореро. Ім’я в Книзі рекордів Гіннесса і Росії (у столиці сусідньої держави Роман жив до від’їзду в Іспанію) — гідне тому підтвердження. А попереду — знову «вершина, на якій ще не бував».

Ще донедавна від словосполучення «торгівля людьми» віяло суворим середньовіччям, і аж ніяк ця проблема не стосувалася нас, українців. Це було чимось далеким, міфічно нереальним, аж поки в числі інших пострадянських (і не тільки) народів українці не поїхали у світи шукати кращої долі. Там вони і відчули, що таке бути рабом. Хто меншою мірою, хто більшою, але суть цього новітнього раб­ства одна: людина та її гідність принижені.
Лучанка пані Валентина М. давно хотіла виступити по телебаченню і відверто розповісти правду про свої закордонні заробітки. Але й досі боїться. Людина, яка відкривала їй візу в Італію, відбуває зараз покарання. А злочинні угруповання, що живляться за рахунок заробітчан, надійно прикриваються і владою, і правоохоронцями. Вона просто повернулася в Україну і працює, як і раніше, медсестрою. Шукати примарного щастя деінде її тепер нічим не заманиш...

Біля хвіртки у дворі Сергія Павліченка в місті Корсунь–Шевченківському росте висока розкішна калина: цього року від червоних ягід вона аж гілля хилить. Для такого щирого українця, яким є цей 38–річний чоловік, це дерево, мов жива істота. Піднімеш голову догори, а на тлі синього неба — такі кетяги червоних ягід, що очей не відвести. Ця калина дарує Сергієві наснагу та натхнення: він — бандурних справ майстер, яких в Україні можна на пальцях перелічити. Його старосвітські музичні інструменти — бандури, гуслі, ліри, мандоли, кобзи, торбани та лютні є навіть в Канаді, Америці, Англії та Франції.

Буяла весна 1928–го. (Для орієнтації в історичному просторі нагадаємо, що тоді в СРСР ще процвітав НЕП, а німці не шикувалися перед рейхсканцлером Адольфом з піднятими догори правицями).

Отже, в містечку Мости, що на Львівщині, буяла весна 1928–го. Текля Шийка у свої двадцять два була на виданні. Чимала сім’я із дев’яти осіб (тато помер дванадцятьма роками раніше) очікувала сватів, і ніхто не здогадувався про таємні Теклині наміри. Коли вона оголосила про своє бажання піти в монастир, брати і сестри пережили шок, хоча й раніше помічали її молитовну завзятість. Відтоді обійстя Шийок не полишала загрозлива тривога. Старший брат, котрий був за ґазду і вправно керував чималим господарством, намагався будь–що напоумити недалекоглядну, як йому здавалося, сестру, проте безуспішно. Побожна мама лиш попросила: «Поки не пішла в монастир, підгорни, доню, хоч картоплю». Працювала не покладаючи рук. А потім поспішно залишила рідний дім. Так починалося її довге духовне життя у новій чернечій ролі і з новим іменем — сестра Ірина.

1 жовтня минула 110–та річниця від дня народження одного з найвідоміших представників покоління «Розстріляного Відродження» Валер’яна Поліщука. Витончений поет–лірик, самобутній прозаїк, запальний критик, один з активних організаторів літературного життя в Україні у 20—30–х роках, він був постійно у пошуку новаторських форм, адже сама епоха зобов’язувала творити революційне мистецтво. І Валер’ян Поліщук був у авангарді цього процесу. Осінній місяць став для поета як початком життя, так і його закінченням: у останніх числах жовтня 1937 року, на честь 20–ї річниці революції, в числі 1111 в’язнів Соловків, серед яких — 134 українці зі списку «українських буржуазних націоналістів», він був знищений.