Стандартний штамп «РОЗСТРІЛ» на документах, написаних від руки, — найбільш моторошний у справах убитих у 1930-ті роки українських педагогів. Носії знань у той час постраждали чи не найбільше. Часто люди з їхнього ж середовища під тиском пропаганди і заохочені винагородою за зраду, вказували на безневинних і вимагали: «Розстріляй!». Злочин тривалий час приховували — спершу за ширмою райдужних байок про «побудову справедливого суспільства», потім — за глухими стінами секретних архівів. Сьогодні майже всі спецсховища відкриті для дослідників, хоча недоступні «нірки» ще залишаються. У 1995 році німецький історик Хілліг Гьотц, який понад 40 років досліджує педагогічну спадщину Антона Макаренка, вперше отримав можливість оглянути у київському центральному архіві невідомий доти фонд — особисті справи педагогів. І підготував книжку про 28 учителів з оточення Макаренка. Виявилося, що кожного другого з них було репресовано. Тоді й виникла ідея разом iз київським істориком Василем Марочком написати книгу про репресії проти педагогів в Україні.

Постать цієї легендарної жінки навіть у наш всезнаючий час не втратила ореолу загадковості. Церква вознесла її до рангу святих, поети писали їй вірші, народні перекази наділяли надлюдськими здібностями. Але, незважаючи на таку прискіпливу увагу, епоху царювання Тамари не було належно досліджено, кажуть у Тбіліському державному університеті. У всіх аспектах Тамара — непересічна історична постать: гарна й розумна, вона стала першою жінкою на грузинському троні, провадила централізаторську політику, збираючи воєдино розпорошені феодальні землі. Як тут встояти перед спокусою порівняти її з теперішнім главою грузинської держави? З тією лише різницею, що Тамарині здобутки мають доконаний спосіб, а Михайлу Саакашвілі ще треба довести статус «збирача земель грузинських».

У наші дні подорож на Соловки та в урочище Сандармох для нас є ніби покаянням, своєрідним паломництвом до багатотисячних «кладовищ без могил». У 1930-ті роки карельська земля прийняла в себе біль і передсмертний стогін тисяч сильних духом людей. Їхні душі прагнуть заспокоєння і пам'яті, так само, як душі живих потребують повноцінного входження своїх «скошених» попередників до усвідомленої хроніки історії.

На сьогодні в Карелії є кому піклуватися про місце пам'яті наших загиблих земляків. Адже, за передостаннім переписом, у цій автономній республіці РФ мешкає до 40 тисяч українців. Нещодавно на пропозицію колишнього політв'язня Василя Овсієнка архітектор Іван Кушнір розробив проект дерев'яної каплиці, яку планують збудувати в урочищі Сандармох. Про задум встановлення каплички і про життя українців на землях стародавніх скандинавів для читачів «УМ» розповіла голова Товариства української культури Республіки Карелія «Калина», член Української всесвітньої координаційної ради Лариса СКРИПНИКОВА.

У березні — квітні 1930 року в приміщенні Харківського оперного театру відбувався процес над 45 членами СВУ-СУМ, серед яких були відомі діячі української культури: Сергій Єфремов, Володимир Чехівський, Володимир Дурдуківський, провідники Спілки української молоді (СУМ) Микола Павлушков та Борис Матушевський. По суті, цей процес започаткував масові репресії української інтелігенції та селянства. Про значення цієї події для радянської влади промовисто свідчить те, що у слідстві брали участь не лише працівники ГПУ, а й провідні на той час діячі КП(б)У на чолі з Миколою Скрипником.

Одне з найпринциповіших питань українського релігійного життя, що понад 40 років є наріжним каменем між греко-католиками і Ватиканом, а саме — надання УГКЦ статусу патріархату — нещодавно стало предметом обговорення світового ортодоксального християнства. До сьогодні справа патріархату не обговорювалась так відкрито і в такому широкому представницькому колі. Здається, що до такого повороту Ватикан не був готовий. А тому під час візиту до Москви Президента Папської Ради з питань сприяння християнської єдності кардинала Вальтера Каспера, що відбувся наприкiнцi лютого, було заявлено, що керівництво Римо-католицької церкви серйозно сприйняло позицію Російської та інших православних помісних церков щодо питання про патріархат УГКЦ.

Нещодавно українці вшанували 59-ту річницю загибелі командира Української Повстанської Армії Клима Савура (Дмитра Клячківського). Місцем паломництва патріотів з Рівного, Луцька, Тернопільщини та всіх довколишніх сіл стало урочище Лісничівка, неподалік села Суськ Рівненського району. Саме тут було розташоване місце останнього постою Клима Савура. Вшанувати пам'ять головного командира Української Повстанської Армії прибули народні депутати України: Василь Червоній, Сергій Олексіюк, Юрій Ширко, ветерани національно-визвольних змагань та молодь. Мітинг-реквієм відбувся і в Рівному, поруч iз будівлею колишньої в'язниці, де зусиллями Української народної партії і міської влади два роки тому постав монумент славетному командиру.

У середині XVII століття Сибір уже асоціювався в Московській державі з місцем заслання, головним чином політичного. Одним із перших українських арештантів, засланих до Тобольська, був полковник Іван Нечай, зять Богдана Хмельницького, звинувачений у 1659 році московською владою за те, що організував білоруську козаччину в адміністративному устрої Війська Запорозького, а не Московської держави. Згодом за ним пішли на заслання наші гетьмани Дем'ян Многогрішний (на Забайкалля) та Іван Самойлович (до Тобольська), де й померли. Традиція переселення до Сибіру політичних в'язнів міцно вкоренилася в Російській імперії, а пізніше «розквітла» і в СРСР.

На Харківщині — у колишній столичній області, до якої у 1932—1933 роках належала значна частина території сучасних Полтавської і Сумської областей, — людські втрати були найвищими в Україні. Свого часу науковці Харківського державного університету вивели коефіцієнт смертності в регіонах, заселених українцями. В нашій області він склав 25 відсотків. Смертність під час голодомору була у 8—10 разів вищою, ніж напередодні (у 1927—1930 рр.), а це значить, що Харківщина під час «чорної косовиці» втратила приблизно 2 мільйони людей. Це чверть смертних випадків, зареєстрованих по всій Україні. На початку 90-х років, задавшись метою дослідити історію і наслідки голодомору у своєму рідному Валківському районі, впорядкувала документальний збірник «Чорні жнива», який 1997 р. вийшов друком за фінансової допомоги американських меценатів. На родючих чорноземах хлібодайна Валківщина втратила кожного третього свого жителя, тобто вчетверо більше, ніж під час Другої світової війни. Окремі села — Галасіно, Свирівку, Салів, Вітрівку, Шилівку, Тимченки та інші — голодомор повністю стер із лиця землі.

Всеукраїнський конкурс «Свічка у вікні» тривав з 1 серпня по 30 жовтня 2003 року в рамках програми «Уроки історії: Голодомор 1932—33 рр.» Міжнародного фонду «Україна 3000» (Фонд Віктора Ющенка). За цей період організатори конкурсу отримали 402 роботи. У конкурсі взяли участь 132 автори з 19 регіонів України віком від 6 до 63 років, до участі рішенням журі були допущені 338 плакатів, з яких було відібрано 63 кращі для публічного експонування під час підсумкової виставки (22 листопада — 10 грудня 2003 року) у приміщенні Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

Письменник Олесь Воля (Олександр Міщенко) опитав близько 10 тисяч ще живих свідків голодомору з сіл, селищ і містечок України. Але в його книжці «Мор», яка вийшла у видавництві «Кобза», вміщено тільки невеличку часточку цих документальних свідчень. Чотиритисячним накладом книжку видрукувано в харківській друкарні «Глобус». У цьому є щось символічне. Адже 1933 року столицею України був Харків. Це сюди з Москви спускали накази про здійснення «великого перелому» в Україні, про створення колгоспів, про «знищення куркулiв як класу», про непосильні хлібозаготівлі.