«Незлим тихим словом» згадував 3 квітня гуртожиток заводу «Ленінська кузня» (вулиця Сурикова, 5) і «помаранчеву» владу, і «Юлін добробут». Не було ще й дев’ятої ранку, коли мешканці гуртожитку вишикувались на прохідній, готуючись зустріти незваних, але очікуваних гостей — судових виконавців. Останні мали прийти по «душі» восьми родин, яких прирекли на примусове виселення. Кілька кремезних хлопців у чорному з написами «Охорона» мляво тупцювали поміж людьми і спочатку намагались перевіряти документи у тих, хто заходив до приміщення. Втім кореспонденти «УМ» їх проігнорували. Проштовхавшись у самісіньку гущавину подій, ми дізнались про таке.

Про столичну культуру ми говоритимемо не у «високому» сенсі цього слова, а у «прикладному». Тобто про приміщення мистецьких закладів, на які час від часу скоюють напади рейдери, про їхні стіни–вікна–двері, бо «даху» в української культури, на жаль, нема. Цим матеріалом хочеться підсумувати сказане раніше про боротьбу інтелігенції з новим всепожираючим капіталізмом, а також торкнутись питання про те, куди і до кого в першу чергу звертатимуться постраждалі — митці і не тільки.

Образ водія «маршрутки» (з цигаркою та лайкою в зубах, слухача «Шансону», відвертого хама, а подекуди — й п’яниці) стає таким же хрестоматійним, як і образ радянської продавщиці. Звісно, всі люди — різні, та переважають чомусь завжди ті, хто бере участь у формуванні певного стереотипу. Не раз була свідком того, як у розпалі «їздових дискусій» розлючені пасажири кидали погрозу поскаржитися керівництву перевізників. Водії ніколи не переймалися перспективою заробити догану абощо. Як, мабуть, і перспективою втратити роботу взагалі: якщо не на цьому, так на іншому маршруті обов’язково знайдуться рекрутери, які наймуть зайву пару рук крутити кермо. Та якось лайка припинилась після пророцтва: от ліквідують вас, «маршруточників», взагалі, будете тоді знати... Вочевидь, «взагалі» — слово в даній ситуації магічне. Все–таки відмова від такого бізнесу створить проблему — як для приватників, так і для армії вже найнятих на роботу водіїв. Та головне тут те, чи створить це проблему для киян?

Боротьба за православну церкву, щойно відбудовану чи лише заплановану, в теперішній Україні зазвичай відбувається по лінії Київський — Московський патріархат. Проте ця історія цікавіша з огляду на те, що в ній досить дивно поводить себе світська влада, яка сподівається на власний зиск. «Любовний трикутник» стає, таким чином, чотирикутником, але й це ще не найбільш пікантний момент. Чи не вперше за останні роки культовий об’єкт фактично виставляють на продаж, тож хто більше за нього заплатить, той і отримає церкву. Радянська влада нищила храми, нинішня ж стоїть на тих позиціях, що продавати краще, ніж руйнувати. Отже, лот номер один — церква святої Катерини Великомучениці на території Державного історико–меморіального Лук’янівського заповідника.

Останнім часом хто лише не бореться в Києві з «однорукими бандитами». У столиці можна побачити чимало блакитних наметів із символікою Партії регіонів — голова міської організації ПР Василь Горбаль ініціював збір підписів городян за винесення гральних закладів за межі Києва. Його підтримує і представник БЮТ Богдан Губський. Обізнані люди кажуть, що політичні опоненти в такому пориві досягли консенсусу невипадково: обоє — власники земель навколо столиці, тож зацікавлені, аби салони гральних автоматів і казино перебазувалися у їхні приватні володіння. Тож потрібно добре придивитися, хто й навіщо намагається випхати з міста геть усі гральні заклади.

З історії питання: Черепанова гора — це відріг Печерського плато. Свою назву топонім отримав у ХІХ столітті — від прізвища генерала Черепанова, який володів у тій місцевості земельною ділянкою. Слава Богу, що генералові не спало на думку зводити на своїй землі багатоповерхові будинки — це відтермінувало руйнацію гори ще на добрих сто років. Оминула чаша ця гору і за радянської влади: щоправда, у 1937 році було розпочате будівництво Республіканського стадіону (нині — НСК «Олімпійський»), а пізніше, у повоєнні роки, житлові квартали почали впритул наближатися до Черепанової гори. Та все ж тодішня влада гору не чіпала і, власне, не надто нею цікавилась, хоч і фіксувала у довідниках та путівниках її оборонне значення. Адже Черепанова гора межувала з Госпітальним укріпленням та Косим капоніром (нині — частина музею «Київська фортеця», про який «УМ» неодноразово писала). На початку ХІХ століття біля підніжжя гори ще зберігалась широка еспланадна зона (тобто незабудований простір між містом та фортецею), яка пізніше дала назву вулиці Еспланадній. Із втратою військових позицій Черепанова гора стала просто «зеленими легенями» Києва, розкішним місцем відпочинку для городян, яке давало можливість подихати свіжим повітрям і помилуватися краєвидами. Та, як це заведено в Києві, все добре коли–небудь руйнують...

Гігантоманія вилазить Києву боком. Дивно, що ті, хто будує один в одного на головах, всупереч санітарним нормам, не розуміють, як будуть знецінені київські квадратні метри, якщо та чи інша висотка опиниться по вуха у... відходах людської життєдіяльності, якщо раптом «рване» перевантажена каналізація. Хоча локальною така НП не буде. Дуже скоро через надмірне навантаження систем енергопостачання та водопостачання столиця може залишитися без світла і води. Про це киян попереджає Міністерство з надзвичайних ситуацій вустами свого очільника Володимира Шандри.

До Євро–2012 у столиці — з ініціативи міського голови — з’явиться річковий транспорт, повідомляють ЗМІ. (І безбожно... перебільшують, але про це — згодом). Особисто в мене на слово «пором» дві асоціації. Перша: пісня Пугачової — дай Бог пам’яті! — року десь 1986–го: «Соединяет берега седой паромщик...» До слова: всі депутати Київради, до яких зверталася «УМ», замість серйозного коментаря заходилися сміхом і запитували, чи не сам Черновецький мріє податися у поромники. Друга: похмурий поромник–човняр із триголовим цербером (ніякого натяку на муніципальну пресу!) через киплячу вогняну ріку везе душі померлих чи то в царство Морани, чи то в республіку Аїда — словом, кудись далеко і надовго. А душі платять монетами, покладеними, за звичаєм, їм на повіки (або ж переказують кошти з мобільного, як за парковку). Словом, все дуже містично і поетично. А тут — на тобі! — пором як розв’язання проблеми київських заторів. Жодної романтики...