Проблема реінтеграції в українське суспільство народів, депортованих з наших земель сталінським режимом, є сьогодні однiєю з найпекучіших. Торжество людожерської ідеології колективної відповідальності, трагічні події 1944 року, в який були «спроваджені» цілі народи: 23 лютого — чеченський, 18 травня — кримськотатарський, 24 червня — кримські греки, болгари, вірмени — назавжди залишаться в людській пам'яті як один з найжахливіших злочинів тоталітарної системи. Безпідставно звинувачений «у зраді Родіни» кримськотатарський народ рішенням кремлівського керівництва враз позбувся своєї історичної батьківщини, мови, культури, був пограбований, опинився у безправному становищі спецпереселенця.
Уточнення мартирологу депортованих, скривджених, загиблих ще залишається боргом нашого покоління перед Історією. Час довів байдужість радянської системи до болючих проблем вигнанців і необгрунтованість звинувачень на їх адресу. Ще наприкінці 80-х років у СРСР було створено Державну комісію з проблем кримськотатарського народу, розроблено перспективну програму з розширення будівництва, відкриття національних навчальних закладів, залучення можливостей окремих республік. Здавалося, справедливість починає відновлюватись. Однак сьогодні Україна залишилась віч-на-віч з проблемами, які потребують величезних зусиль, коштів, зацікавленої участі багатьох державних установ. Жорстка економічна криза та політична нестабільність зробили пошуки засобів вирішення цих проблем справою нелегкою і почасти невдячною. Клубок, заплутаний 60 років тому, ще довго триматиме далекі від вирішення клопоти. Але повернути силою відірване коріння народові, історія і культура якого невідривно пов'язанi з українським народом, — не лише політичний і юридичний обов'язок нашої держави, а й наш громадянський борг.

15 травня 1943 року селом Бечаль, що на березі Горині, багатотисячною рікою рухалася жалобна процесія. За козацьким звичаєм, три юнаки-повстанці вели за вуздечку трьох скакових коней. За хоругвами разом iз церковним хором ішов священик Микола Теодорович, а далі в одностроях УПА — сотня українських повстанців, чота якої несла на плечах три труни, вкриті жовто-блакитними стягами.

Ісаак Рогачевський переїхав до Запоріжжя 1934 року з величезним досвідом, набутим у статусі керівника низки металургійних гігантів Донецька, Дніпропетровська, Макіївки. Упродовж двох років Рогачевський працював також у торгпредставництві СРСР у Німеччині. І ця обставина, як з'ясується пізніше, зіграла визначальну роль у його подальшій долі.

Ситуація, на кшталт винесеної у заголовок, склалася в обласному центрі наприкінці 1943 року. Ставка Сталіна висловлювала невдоволення з приводу, на думку Москви, зволікання з початком штурму Запоріжжя. Реалії ж були такими: шлях «саботажникам» до індустріального центру перетинали дві лінії масованої оборони — на плацдармі шириною у сорок кілометрів і в глибину до двадцяти (!) німці зосередили кількасот танків, шістсот гармат і мінометів, близько 40 тисяч вояків. Упродовж двох тижнів війська СРСР не відважувалися штурмувати захисні редути нацистів: генерали вирішили нагромадити більше сил.

Як не дивно, за свою тисячолітню історію Ужгород мав усього декілька книжок про себе. На жаль, усі вони були або заідеологізовані, або ж подавали історію міста над Ужем як романтичну казку. Не дивно, що навіть у туристичних довідниках траплялися сотні фактичних помилок. Тому презентація книжки «Ужгород відомий і невідомий» одного з найцікавіших закарпатських істориків Йосипа Кобаля стала подією номер один у культурному житті Закарпаття. Цікаво, що книжку видало львівське видавництво «Світ» у серії «Міста України». Попередня книжка з цієї серії — «Вулицями стародавнього Львова» — стала справжнім бестселером, уже розпродується її друге видання.

Період брежнєвського «застою» постає у спогадах як часи тихі й сумирні, без збурень серед люду. Радянська система почувалася нібито міцною як ніколи. Щоправда, десь страшенно далеко для пересічних «совків» проти чогось протестували якісь дисиденти. Цензура і «компетентні органи» напружено охороняли «громадський спокій», отож переважна більшість радянського люду нічогісінько не знала про тих диваків, яких і справді багато хто вважав за агентів світового імперіалізму. Однак навіть у той «благословенний» час відбувалися акції, які бурхливо вривалися в життя пересічних громадян. Одна така подія, очевидцем якої мені довелося бути, сталася восени, наприкінці 1960-х у місті Прилуки. Цей величенький райцентр на Чернігівщині жив тоді, як й інші українські міста й містечка, сонним та звично злодійським життям епохи «розвинутого соціалізму». Про минулу козацьку славу цього, колись полкового міста Гетьманщини його мешканці завдяки «турботі партії» встигли забути. І навіть на таке святотатство, як спорудження універмагу на колишньому козацькому цвинтарі, поряд з руїнами давніх церков (тоді викопали гори людських кісток), у 1960-х ніхто з тутешніх ніяк не відреагував. Хлопчаки ганяли у футбол черепами своїх предків-козаків, а їхні батьки трощили козацькі кістки бульдозерами. Але десь на рівні підсвідомого у цих «правнуків поганих», очевидно, тлів бунтарський дух.

Говорити про одну з перших електростанцій в українському селі неможливо, не сказавши нічого про родину Ханенків. У першому виданні УРЕ («шелестівка») про Богдана Ханенка та Варвару Ханенко (з роду відомих цукровиробників та українських меценатів Терещенків) можна довідатись, що вони за рахунок прибутків від власних маєтностей зібрали велику колекцію картин, скульптур і творів ужиткового мистецтва античного світу, західно-європейських країн та країн Сходу, яку разом з будівлями по вулиці Терещенківській наприкінці 1918 року передали українському народові, а конкретно юридичній особі — Українській Народній Республіці. На базі цієї колекції було створено Музей західного і східного мистецтва, який після ремонту і реставрації з 1998 р. носить ім'я Богдана і Варвари Ханенків. Серед експонованих там нині творів понад 80 відсотків походять з колекції Ханенків. Крім того, меценати передали збірку українського народного ужиткового мистецтва Київському музеєві українського мистецтва.

Дніпропетровець Олег Сіренко завітав до корпункту «України молодої» зi стосом паперів, де було викладено історію його родини. Він доводить, що йдеться про iсторичну «білу пляму». Звісно, не стосовно однiєї їхньої родини. Олег Федорович відразу пояснив, про що йдеться: про дітей, чиї батьки стали жертвами сталінських репресій. А власну долю тут він розглядає всього-на-всього як вельми яскравий приклад.

Його народ нарешті прийшов. Прийшов так швидко, як він мріяв, і так чисельно, як він сподівався. Народ прийшов до нього на похорон... Ховали Чорновола.
Засліплене березневим сонцем задзеркалля вікон на київських вулицях відділяло вічність від дійсності. Тисячі троянд на асфальті ще кричали його болем, однак закам'яніла в розпуці процесія, здається, усвідомлювала одне: туди, за межу вічності, піде тільки він, Чорновіл. А ми залишимося. Залишимося у лабіринтах цих вулиць, власного сумління і в лабіринтах такого непростого українського поступу.

Доводжу до Вашого відома, що 12 березня 2004 року під час співбесіди зі старшим слідчим прокуратури Кіровоградської області Д. О. Корженко я був шокований інтер'єром його кабінету. Вивішений на почесному місці портрет одного з найбільших злочинців ХХ століття, творця ЧК Фелікса Дзержинського, та розвішана всюди на стінах «наочність» зразка 1937 року не може не ображати громадянські почуття — мої та всіх людей, для яких не є порожнім звуком святі поняття: незалежність, свобода, права людини.