Про Афган і радянський слід в його новітній історії нині зазвичай згадують лише у форматі чергової річниці виведення так званого обмеженого контингенту радянських військ з цієї убогої азійської країни, яку разом iз СРСР взялися було вести у «світле майбутнє» кремлівські старці. Про політичні і мілітаристичні уроки провальної для Країни Рад великомасштабної воєнної авантюри написано і сказано вдосталь. Дещо інший погляд — через світосприйняття людини в білому халаті — на особистість першого секретаря ЦК НДПА Наджибули та афганські події останніх двох років перед падінням прорадянського режиму — у доктора медичних наук, професора Івано-Франківської медакадемії Степана Орната.

Перших «совітів» 17 вересня 1939 року волиняни зустріли назагал щиро і тепло. Далися взнаки десятиліття польського панування. Та холодом повіяло вже за місяць-півтора. Перші арешти й депортації розпочалися тоді ж, восени: з Рівненщини виселили 1601 сім'ю або 7922 особи. А в ході другої, третьої та четвертої депортацій із Західної України до Сибіру, у Казахстан та на далеку Північ депортували кожного десятого мешканця цього краю. Почуття глибокої зневаги заслужили у волинян так звані «перші совіти» за ті нелюдські «соціальні перетворення», до яких вони вдавалися за 22 місяці свого панування у краї. Націоналізація майна у великих та невеликих власників, що нерідко ставала пограбуванням, розкуркулення хліборобів та колективізація села, яка знов-таки більше нагадувала середньовічні екзекуції, ніж аграрні реформи, вульгарний атеїзм — ці та їм подібні кроки «визволителів» потопили у крові та сльозах волинян окремі їхні позитивні наміри.

У 1939 році уряд Райху, відклавши вбік свою глибоку антипатію і неприязнь, що грунтувалися на вагомих протиріччях між націонал-соціалізмом і більшовизмом, став на шлях порозуміння з Радянською Росією. У відповідності до угод від 23 серпня та 28 вересня 1939 року, уряд Райху здійснив загальну переорієнтацію своєї політики щодо СРСР і з тих пір займав доброзичливу позицію стосовно Радянського Союзу. Ця політика доброї волі принесла Радянському Союзу істотні переваги у сфері його зовнішньої політики...

Із початком німецько-російської війни 22 червня 1941 року для українцв гостро постала проблема вибору. Існувало три шляхи. Перший — вичекати, що з того вийде, сподіваючись на сприятливіші умови. Другий шлях — колаборантський або угодовський: пристати до однієї з ворогуючих сторін, зміцнюючи її, борючись за чужі інтереси, очікуючи подачки після перемоги. Третій — активний, наступальний шлях: вийти самостійно на арену боротьби проти двох озвірілих окупантів. Українські патріоти обрали третій шлях, що зберігав честь та гідність нації і вів до омріяної свободи.

П'ятдесят років тому, в ніч на 26 червня, після 42 днів непокори було зламано опір політв'язнів у таборі особливого режиму Кінгір, що у Казахстані. Щоб придушити повстання, влада вперше змушена була застосувати проти ув'язнених танки. Скільки повстанців загинуло під гусеницями знаменитих «тридцятьчетвірок», а скільки було покалічено — достеменно й досі не відомо. Офіційну статистику ніхто не оприлюднював, а ті, хто знав, зберігали її за сімома замками. У докладній записці керівників ГУЛАГу міністрові внутрішніх справ СРСР генерал-полковнику Круглову зазначається: «После окончания операции было поднято 37 трупов, доставлено в госпиталь раненых и заключенных 61, из которых 9 человек умерло, 54 заключенных получили телесные повреждения и ушибы без госпитализации. Получили телесные повреждения и ушибы 40 солдат и офицеров».
Живі свідки, які були в Кінгірі, стверджують: це неправда. Жертв було набагато більше...

Якби ви знали, скільки літературного матеріалу для майбутніх безсмертних поем та вистав ховається під архівним пилом. Шекспірівські пристрасті! Кохання і смерть, підступність та зрада... Ні, не рідній радянській батьківщині, а чисто по-шекспірівськи: дружині або чоловікові. Одна біда: Шекспір чомусь писав про королів та принців. Іноді, щоправда, опускався до «пересічної» аристократії. Тому важко уявити, як, скажімо, Дездемона загортає у позавчорашню «Правду» ковбасу із цибулею на тормозок і чимчикує по полю до шахтного шурфа на чергування. Легше побачити Отелло в шахті: там із вибоїв після зміни усі вилазять такими маврами... От тільки б не перелякався уславлений венеціанський кондотьєр видовища палаючих на лобах коногонок. Міг би подумати, що то його якісь циклопи заскочили...

Усім відомо, що один з найбiльших пам'ятників Тарасові Шевченку встановлено в центрі Харкова — у Шевченківському саду. Цей монумент був створений у 1935 році за проектом скульптора Матвія Манізера. «Моделями», які позували митцям для зображень шевченківських героїв, були актори театру «Березіль» славетного Леся Курбаса. Але мало хто знає, що за 500 метрів від цього монумента, на вулиці, що тепер називається Раднаркомівська, ще у 1899 році було вперше встановлено пам'ятник Шевченкові. Наприкінці ХІХ сторіччя українці-інтелігенти не раз поверталися до думки, що настав час спорудити йому пам'ятник. І ось у 1898 році подружжя Алчевських — Христина (відомий український педагог-просвітитель і меценат) та Олексій — вирішують на власні кошти спорудити в саду біля свого будинку пам'ятник Тарасові. Христина Данилівна поїхала у Петербург до відомого скульптора, професора Академії мистецтв Володимира Беклемішева (який народився на півдні України і свого часу навчався у харківській малювальній школі) і замовила йому погруддя поета з білого італійського мармуру. На той час Беклемішев уже працював над пам'ятником Шевченку, про що свідчать спогади художника-ілюстратора «Кобзаря» Опанаса Сластіона, опубліковані у 1899 році в журналі «Киевская старина». Скульптор створив ще кілька ескізів пам'ятників Шевченкові.

Український народ живе на своїй землі здавна, і життя це сповнене творчості. Свідчення цього — сотні тисяч пам'яток історії та культури, що збереглися на наших теренах. А скільки їх не збереглося? Про них також цікаво знати. І книга Олеся Силина «Народ мій є! Народ мій завжди буде!» (К., 2003) про все це розповідає. Тут під однією обкладинкою зібрані статті, нариси, виступи по радіо, навіть доповідні записки, які проливають світло на історію пам'яткоохоронної справи. «І за ними — ореол імені людини, що, проживши нелегке життя, змістом якого було обстоювання духовних і мистецьких багатств нашої землі, робить це ціною неймовірних зусиль, долаючи стан інваліда ІІ Світової війни, у свої 90 років», — пише у передмові до книги академік Іван Дзюба.

Поблизу від Ірдинських боліт на Черкащині лежить велике селище Мліїв — родове гніздо славної родини Симеренків. У X столітті в цій місцині, на південній межі Київської Русі, пребували кочівники-половці, їхній хан Ітомглій своє кочовисько розташував саме тут, вздовж ріки Вільшанки. Від імені хана стали називати поселення Ітомлієвим, а потім скоротили цю назву до Млієва. Недалеко звідси до села Ташлик. Загалом у центральній Україні Ташликів є багато: Сухий Ташлик, Плетений і Кривий, Чорний, Вищий. Усе це — річки, але є й села такої назви. Ташлик у перекладі з татарської мови означає кам'янистий грунт. Тясмин, Тисьмениця пішли від тасьми-стрічки, бо були звивистими річками. Трав'янисті луки-пасовища вздовж річки дали їй назву Лугань, Луганка, а від неї вже пішла назва міста Луганська. Селилися люди в українських степах, засновували села й міста, і називали їх за тими ознаками, які найбільше відповідали поселенню.

Нещодавня сумна звістка про смерть відомої російської правозахисниці Лариси Богораз багатьом з нас нагадала про відважних дисидентів. За останні роки про їхні вчинки написано безліч статей, видано стоси книг. Шістьом звитяжцям (серед яких була і Лариса Богораз), які 1968 року в Москві відверто протестували проти введення радянських військ до Чехословаччини, навіть у час «негласності» приділяли особливу увагу. Їхній мужній вчинок оцінено. З огляду на це тим дивніше констатувати, що в Україні дотепер вціліла «біла пляма» з того ж пам’ятного 1968-го. Чи багато з нас знає про акт протесту на київському Хрещатику, біля будинку № 27? Із вчинком шістьох російських дисидентів аналогії тут можуть здатися некоректними. Адже українець у серці столиці себе привселюдно спалив. Про таке самоспалення Олекси Гірника на Шевченковій могилі преса розповіла, однак подібне у Києві увагою оминула. Хоч для світових телеграфних агентств то була подія дня: «Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу й агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед мужнім вчинком українця схиляє голови світова спільнота».