Подвиг Кінгіра

      П'ятдесят років тому, в ніч на 26 червня, після 42 днів непокори було зламано опір політв'язнів у таборі особливого режиму Кінгір, що у Казахстані. Щоб придушити повстання, влада вперше змушена була застосувати проти ув'язнених танки. Скільки повстанців загинуло під гусеницями знаменитих «тридцятьчетвірок», а скільки було покалічено — достеменно й досі не відомо. Офіційну статистику ніхто не оприлюднював, а ті, хто знав, зберігали її за сімома замками. У докладній записці керівників ГУЛАГу міністрові внутрішніх справ СРСР генерал-полковнику Круглову зазначається: «После окончания операции было поднято 37 трупов, доставлено в госпиталь раненых и заключенных 61, из которых 9 человек умерло, 54 заключенных получили телесные повреждения и ушибы без госпитализации. Получили телесные повреждения и ушибы 40 солдат и офицеров».

      Живі свідки, які були в Кінгірі, стверджують: це неправда. Жертв було набагато більше...

Повстання з iдеальним порядком

      П'ятдесята річниця цієї справді історичної події відзначалася цьогоріч на диво тихо і в режимі малозрозумілої таємничості. Урочистості відбулися у Тернополі 6 червня. Від волинян на зборах був присутній лише голова обласного відділення Всеукраїнського товариства політв'язнів та репресованих Іван Солтан, який дізнався про відзначення кінгірського сумного ювілею за кілька днів. Офіційних запрошень не було. 40-річчя кінгірського повстання відзначалося у Львові і було масовішим та організованішим. Волинські політв'язні й досі пам'ятають цю подію. Чому їх не запросили на 50-річчя — вони так і не второпали. Чи то грошей в організаторів не вистачило, чи то вони вирішили, що подія ця стосується більше Тернопільщини і Львова, а не Волині. Словом, вийшло таке собі кулуарно-регіональне дійство. Не подумайте, що волинян давить наша українська жаба. Просто у житті колишніх в'язнів, цих уже немолодих хворих людей, так нині мало світлих хвилин, що зустрічі з побратимами, з якими ділили гірку невільницьку долю, завжди додають сил, наснаги до життя.

      Хочу подякувати голові Волинської обласної комісії з питань поновлення прав реабілітованих Миколі Миколайовичу Галці, який зібрав цих людей і познайомив мене з ними. Їхні спогади та розповіді в основному і використані при підготовці цього матеріалу. Не рахуючи, звичайно, офіційних документів, які надала для використання лучанка Олена Олександрівна Скірук, дружна покійного, на жаль, Віталія Скірука, який був одним із тих, хто організовував повстання в'язнів у Кінгірі. Вона тривалий час листувалася з московськими журналістами, які досліджували кінгірські події та збирали свідчення очевидців. Ось це фото Віталія Скірука зберігається нині і в музеї Андрія Сахарова у Москві. Чекали Скіруки в гості італійську аспірантку Марту Кравері, яка писала наукову роботу на тему політв'язнів та репресованих, вивчала національно-визвольний рух народів колишнього СРСР, в тому числі досліджувала ОУН — УПА. На жаль, цієї зустрічі не відбулося. У 1998 році Віталій Скiрук помер, хоч Марта Кравері в Україну все-таки приїздила.

      — Знаєте, я просила Віталія розповісти про Кінгір та про інші табори, де проходила його арештантська молодість. Лише один раз він узявся мені розповідати. І більше не зміг — йому було тяжко. Як його катували, коли повстання придушили... Дев'ять місяців він пробув у камері смертників. А записати свої спогади не міг, бо хворів тяжко, — згадує Олена Олександрівна.

      Віталій Скірук повторив долю тисяч і тисяч своїх ровесників, які й після закінчення війни не втрачали надію збудувати Україну: незалежну, вільну, українську. За цей романтизм студент Луцького педучилища розплатився сповна — у 1948-му (йому було лише 19) він отримав свої 25 за статтею 54 1«а» (зрада Батьківщинi). У Кінгірі, в оргкомітеті повстання, він був наймолодшим під псевдо Віктор Ус і входив до складу конспіративного центру, тобто своєрідної служби безпеки табору.

      «Обвиняемые перед всеми входными воротами и проемами в стенах внутри лагпунктов, около бараков соорудили баррикады, разрушив для этого отдельные строения, укрепили баррикады бревнами, окружили колючей проволокой. Строительством руководили Скирук, Келлер и другие. При «службе безопасности» была организована так называемая спецгруппа, которой руководил Скирук, и эта «спецгруппа» организовала слежку за несторонниками беспорядков. Обвиняемые через вышеуказанную преступную группу вынуждали заключенных изготовлять огнестрельное оружие и холодное оружие, строить баррикады, толочь стекло для бросания в глаза солдатам, то есть организовывали подготовку для вооруженного сопротивления на случай входа в лагерь охраны или солдат. Всего за период беспорядков было изготовлено свыше 60 гранат, более 200 ножей финского образца и типа кинджалов, свыше 70 сабель, несколько сот штук пик и большое количество металлических прутьев, тростей и палок. Несколько человек женщин толкли стекло и набивали им бутылки, а также очищали серу от спичек для гранат и самопалов». (З вироку виїзної сесії Верховного Суду Казахської РСР, яким Віталія Скірука та інших організаторів повстання було засуджено до розстрілу).

      — Кузня дійсно працювала день і ніч. Кували шаблі, піки, — згадує Василь Сергійович Фурсик, нині мешканець Ківерців, в'язень Кінгіра. — Пам'ятаю, приїхав на переговори до нас якийсь генерал з Москви. Він іде до їдальні, де проходили переговори, у супроводі нашого конвою із шаблями. Але ні до чого ті переговори не привели. Глєб Слученков, колишній власовець, сказав генералові у вічі: «Я тебе знаю і не вірю. Ти на Колимі давив нашого брата». (Він до Кінгіра був на Колимі, де теж були акції непокори). Незважаючи на повстання, зона працювала краще, ніж при табірній адміністрації. Все працювало, порядок був на найвищому рівні. Спочатку нам хотіли перекрити подачу води, але злякалися. Потім з міста приїздили машини з продуктами, але їх у зону не пропустили. Та склади з харчуванням були на повсталій території, і ми не голодували. А з гучномовців усе закликали: «Выходите на работу, не слушайте кучки бандеровцев!»

      Для довідки про «кучку бандеровцев»: із 20698 ув'язнених Степлагу українців було 9596, росіян 2661, литовців 2690, латишів 1074, білорусів 878 і т. д. У таборі справді був повний інтернаціонал: він був представлений в'язнями 33 національностей плюс 167 чоловік, які значаться у списку як «прочие». «Був навіть один негр — капітан танкових військ американської армії, який випадково заїхав на своєму танкові не в свою зону Німеччини, його шукали потім сім років. Було багато священиків, але особливо багато сектантів різного спрямування. Табір народив свою незвичайну мову. Західні українці, яких у таборі після війни була більшість, користуючись тим, що їх не розуміли, не розмовляли російською, а тільки українською. Іноземці і жителі Середньої Азії, які зовсім не знали російської мови, поступово навчалися української, вважаючи її російською» (зi спогадів Артура Фельдмана, в'язня Кінгіра). У третьому лагвідділенні, де вибухнуло повстання, утримувалося 5584 в'язні, з них 43 відсотки жінок. За складом злочинів основну масу складали засуджені за зраду Батьківщині (оунівці та прибалтійські націоналісти — 72 відсотки, засуджені на строки більше 20 років — 2512 чоловік, або 46,5 відсотка). Саме для того, щоб залякати «бандеровцев», у Кінгір iз Колими незадовго до повстання привезли більш як триста злочинців-«битовиків», якими командував такий собі капітан Воробйов. Казали, що їх возили по зонах, де утримували політв'язнів, «порядки наводити».

      — Це були «блатняки», «суки», даруйте за вислів. Вони мали якісь свої партії типу «Червоної шапочки» чи біс їх маму знає. І ось вони мали поставити нас на місце. 16 травня вони першими полізли у жіночу зону, а ми мусили йти за ними, щоб захистити від насильства жінок, бо у багатьох із нас у жіночій зоні відбували покарання сестри, матері, кохані. І ми не могли дозволити злочинцям і рецидивістам знущатися над ними. Це і спровокувало, а швидше за все, прискорило повстання, яке визрівало давно, — вважає Василь Сергійович Фурсик. — Після серйозної розмови з нашими представниками «зеки» сказали, що вони з нами.

      «Пользуясь попустительством лагадминистрации, группа заключенных третьего лагпункта в количество до 70 человек из числа уголовников и рецидивистов в ночь на 17 мая при поддержке украинских националистов, разрушив саманный забор, проникла в женскую зону. При попытке администрации надзорсостава и охраны вывести их они оказали сопротивление (із доповідної записки міністрові внутрішніх справ СРСР «Про масову непокору ув'язнених у Степовому таборі і про результати його ліквідації»).

      Табірна адміністрація не розрахувала, що іскра, кинута нею у і без того наелектризовану тюремну масу, перетвориться у таке потужне полум'я. І що з незначного епізоду непокори розгориться повстання, яке триватиме понад 40 днів. І в ці сорок днів 5200 невільників знову відчують, що таке свобода...

І дощ не змив усіх слідів...

      «Враз погасло світло в таборі. Шум, гомін, ламають закриті на замки двері, виривають грати з вікон: «Дівчата, виходьте на волю! Приказ вийшов, щоб нас не зачиняли на замки в бараках і зняли грати, а кати його не виконують». А дівчата по темних кутках, під нари, за грубки поховалися від страху. До ранку хто виліз зі своєї схованки, а хто дочекався дня. Відважніші разом із хлопцями ламали стіни із зони в зону. Вже і солдати проламують отвори зовнішньої табірної стіни, начальство в рупор закликає виходити на роботу, кому жити хочеться, через ці отвори. Дуже тяжко переживали ті, кому до волі залишилося кілька місяців, а то й днів. Страшно в зоні, а ще страшніше і соромно втікати від своїх. Що буде всім, то і мені — так думала більшість. Хлопці керують порядком, створили комісію, котрій усі мусили підкорятися. З'явилися пости з кількох хлопців біля кожного жіночого барака, щоб не було насильства. У робочій зоні велика дисципліна, недоторканність до всього майна. Хліб пекли і зменшили нам трохи тих грамів, щоб надовше ми могли втриматися на своїх вимогах. Багато радіють, що зустрілись мати з сином, брат із сестрою, жінка з чоловіком, односельчани. Гурт сектантів зібрався серед табору і палить на вогнищі те, що отримав від сатани — матраци, одяг, коци-одіяла. (Зі спогадів лучанки Катерини Вальчук, колись Гуцуляк — «Мотрі»).

      Повсталі в'язні вимагали: скоротити терміни ув'язнення всім засудженим на 25 років і пришвидшити перегляд справ засуджених за контрреволюційну діяльність, встановити 8-годинний робочий день, заробітну плату для ув'язнених на рівні вільнонайманих, дозволити вільне спілкування між ув'язненими чоловіками та жінками, відмінити заслання після відбування покарання, викликати в табір на переговори члена Президії ЦК або одного із секретарів ЦК КПРС. Зрозуміло, що прийняти умови засуджених означало капітулювати. І табірна адміністрація допустити цього не могла. Як казав опер Бєляєв, якого особливо боялися політв'язні; «Москва далеко — законы наши». Самоуправство табірної адміністрації, яка керувалася цим принципом, нелюдські умови утримання, що не послабилися навіть після смерті Сталіна та Берії, постійні знущання та провокації — усе це і підштовхнуло до повстання.

      — Свавіллю охоронців не було меж. У робочій зоні уб'ють одного-двох ні за що, а потім за руки і за ноги — і кинули в «запретку» (заборонену зону), і все, списали на «попытку к бегству». Охоронець отримує за це додаткову відпустку або нагороджується. Один раз вдалося, другий, і почали зловживати відпрацьованою схемою. На моїх очах на вахті вбили ні за що ні про що чоловік 13. І все зійшло з рук. Два листи на рік дозволялося нам писати. А потім знаходили їх цілими сотнями, схованими під камінням, тобто нікуди їх не відправляли. Прийняти наші економічні вимоги влада теж не могла, бо «ударні» будови, які зводилися руками в'язнів, втратили б дармову робочу силу, — вважає Василь Фурсик. — Ми працювали і на будівництві ТЕЦ, і збагачувальної фабрики, плотини, і на шахтах. І влада злякалася не тільки самого повстання, а й того, що зупинилися роботи на цих ударних об'єктах. Почувши про наше повстання, почали страйкувати на мідних шахтах. Тобто почалася ланцюгова реакція саботажу. І їй треба було покласти край за будь-яку ціну.

      Для придушення бунтівної зони табірна адміністрація обрала спосіб із погодженням з Москвою, який не застосовувала для придушення повстань у жодному з таборів: на світанку 26 червня у зону ввели два дивізіони воєнізованої охорони табору і дивізіон внутрішньої охорони у кількості 1600 чоловік, 98 службово-розшукових собак із провідниками і три пожежні автомобілі. Для того, щоб знищити барикади і загорожі в середині зони, було використано п'ять танків Т-34. Оперативні групи військ під прикриттям танків одночасно були введені в зону і, використовуючи вибухові пакети, димові шашки, ракети, приступили до виконання завдання з блокування бараків і виведення в'язнів із зони.

      «Многие заключенные под воздействием активной части уголовников и оуновцев забаррикадировались в бараках и на предложение офицеров, сержантов и солдат освободить бараки и выйти за зону оказали активное сопротивление: забрасывали солдат камнями, железными предметами, стреляли из самодельных пистолетов, бросали гранаты, а в отдельных случаях с криками «ура!» и угрозами в адрес офицеров и солдат, будучи вооруженными железными прутами, пытались напасть на солдат». (Із доповідної записки міністрові внутрішніх справ СРСР).

      «Тільки почало сіріти, як розбудив нас незвичний шум. Моя подруга Марійка Петрик боязко пригорнулася до мене і питає: «Що це за дивний шум, не подібний ні на машину, ні на поїзд, ні на літак?». Аж раптом страшний свист наших хлопців, крик, постріли, табірну огорожу вкрили солдати з націленими крісами в наші вікна. Ми з Марійкою забігли за грубки, дівчата попадали на підлогу і поповзли під нари, а в зоні вже танки таранять табірну огорожу, вугли бараків. В'язні біжать із барака в барак, а там уже є поранені, просять води, а вода перекрита. Ми біжимо з Марійкою у двір, а на порозі лежить убитий священик із Закарпаття. Як буря, стріляючи, проминули нас солдати, в глибині зони страшний крик — танки немилосердно давлять людські тіла. Відважніші хлопці кидають у танки банки з вибуховими речовинами, цеглою з розвалених бараків. У вікна бараків солдати стріляли запальними кулями, горіли нари, диміли матраци, а солдати в бараках добивали поранених. Ми з Марійкою у цьому страшному пеклі геть загубили свій барак. Він був розвалений, повний поранених і крові. Кров усюди — у бараках, на доріжках, у квітниках. Солдати зганяють недобитих за зону. Потім у зону заїжджають вантажні машини, і солдати як попало кидають у кузови мертвих, а ще недобитих проколюють штиками і везуть в уже заздалегідь викопані глибокі ями. І все це — на наших очах, з презирством дивлячись на нас. І раптом — дощ, злива, яка рідко буває у цих краях. Саме небо заплакало над цими нещасними, над цією страшною трагедією. Калюжі крові, що навіть проливний дощ не зміг їх змити, ще довго зеленими плямами нагадували про тих, хто тут, на цьому клаптику чужої землі, скінчив своє життя... Зойки доносяться зі шпиталю. Повели розхристану гуцулочку Парасю, зв'язану, до лікарні, бо згубила, бідна, від пережитого пам'ять. До роботи, яку б нам не доручали, ми не бралися, шукали місце, де б прихилити голову. На другий день в уцілілий барак, де нас, недобитків, трохи зібралося, зайшли московські генерали у червоних лампасах. Вмовляли забути «обіду» і виходити на роботу, мовляв, винуваті ви і ми, але нам треба помиритися. Розлючені дівчата кричали одна поперед одною: «Геть кати-убивці! Ви по коліна в крові ходите по землі, ви закатували сотні тих рабів, що на вас, на вашу брехливу державу так тяжко працювали». На диво, те черевате начальство  мовчки повернулося і вийшло. Наші прибалтійські подруги добре не володіли російською мовою, але матюками так їх «поблагословили», що ми з часу на час очікували виклику до «кума», але, як не дивно, на цьому все й закінчилося».

      Василь Сергійович Фурсик стверджує, що, за розмовами самих охоронців, вбито було близько тисячі в'язнів (з них 560 дівчат) і майже 2000 поранено. Він сам не бачив, але розповідали, як група дівчат узялася за руки і перегородила дорогу танкам, сподіваючись, що вони зупиняться. Танк не зупинився, а людські нутрощі ще довго теліпалися на закривавлених гусеницях. Фурсик сам бачив, як трупи згортали бульдозером.

      — Хірург у госпіталі був, іспанець за національністю, Фустер, теж з ув'язнених. Класний був спеціаліст. Так він розповідав, що поранених було стільки, що у нього серце від роботи не витримувало, хоч до цього він його ніколи і не чув.

      ...Кінгір упав. Але жертви його були недаремні. Він усім показав виняткову силу солідарності навіть у нелюдських умовах існування в радянських гулагах. Жоден з ув'язнених не вийшов на зустріч із рідними, яким раптом дозволили приїхати на побачення. Навіть серед кримінальних злочинців не було жодного випадку втечі, крадіжки чи насильства. Політичні в'язні мали великий моральний вплив на усіх засуджених. Повстання в Кінгірі поклало край епосі насильства та вседозволеності карально-репресивної машини СРСР. Бо у 1955-му вже почалося поступове звільнення ув'язнених із таборів, а після XX з'їзду КПРС почався масовий перегляд кримінальних справ. Невдовзі були ліквідовані й самі табори особливого утримання.

      Організатори та натхненники повстання були засуджені до розстрілу. Серед них — Келлер (чотовий УПА), Віталій Скірук, Глєб Слученков, полковник Кузнєцов та інші. Доля останнього так і залишилася загадкою. За словами засуджених, він на суді поводився не найкращим чином, і невдовзі його вивезли з табору, порятувавши у такий спосіб. Волинянина Віталія Скірука засудили до найвищої міри. Тільки хрущовська відлига та безкінечні прохання про помилування, які писав в усі інстанції його батько, інвалід Великої Вітчизняної війни, врятували Вiталiя від розстрілу. У 1966-му він звільнився з неволі і повернувся додому. Василь Сергійович Фурсик ще 15 років після звільнення, аж до 70-х, працював на шахтах Воркути.

      — Ось де була справжня Україна! 90 відсотків населення — українці, з них 80 — західняки, — вiдзначає він.

      Катерина Вальчук-Гуцуляк 24 вересня 1954-го теж вийшла на волю. У Караганді, на пересилці, знайшла своїх засуджених батьків (засудили, звичайно, за дочку). У 1959-му вона приїде на Волинь, за чоловіком-волинянином, теж колишнім в'язнем ГУЛАГу. Закінчуючи спогади про Кінгір, пані Катерина напише: «Дорога людино, хто читатиме ці мої записи. Повірте, що все описати я не зуміла. Немає у мене того таланту. На думці все, до найменшої дрібнички, а на папір не зумію перенести. Те, що пережила в останні часи своєї неволі, було страшним, жахливим і найнещасливішим періодом мого життя. А тепер я у своїй кімнатці, у своїй уже, здається, досмертній самотині, пишу ці кривульки і згадую минуле, тужу за тим усім, що розгубила дорогами життя. Тяжко журюся за долю України, пограбованої такими своїми «синами». Жаль тих молодих жертв, що за її волю загинули і дальше гинуть. А молоді нащадки не навчилися боротися за волю, за правду. Сумно та боляче бачити здеморалізовану нашу молодь. Та маю надію і не трачу її, що в нас є ще молодь здорова, національно свідома, з любов'ю в серці до своєї Батьківщини. І таки всі незгоди ми поборемо, й оживе добро і добра слава на нашій українській Україні».

      Може, ці слова простої української жінки, однієї з тисяч, яка навіть у гулагівських таборах не втратила надію, додадуть нам і сьогодні сил здолати неправду, зло, страх, щоб таки збудувати нашу Україну. Занадто багато жертв було покладено на її жертовний вівтар, щоб так просто її зрадити...