Наджибула не був копією кремлівських генсеків

      Про Афган і радянський слід в його новітній історії нині зазвичай згадують лише у форматі чергової річниці виведення так званого обмеженого контингенту радянських військ з цієї убогої азійської країни, яку разом iз СРСР взялися було вести у «світле майбутнє» кремлівські старці. Про політичні і мілітаристичні уроки провальної для Країни Рад великомасштабної воєнної авантюри написано і сказано вдосталь. Дещо інший погляд — через світосприйняття людини в білому халаті — на особистість першого секретаря ЦК НДПА Наджибули та афганські події останніх двох років перед падінням прорадянського режиму — у доктора медичних наук, професора Івано-Франківської медакадемії Степана Орната.

Пістолет — у наборі ліків першої медичної допомоги

      — Степане Ярославовичу, як ви опинилися в «Країні місячних ландшафтів»?

      — На той час мені було 46 років, вдосталь медичної та наукової практики, тому я написав заяву про бажання тимчасово попрацювати за кордоном у якійсь дружній Радянському Союзу державі, що розвивається. Цей крок, відверто кажучи, був пов'язаний з наміром підзаробити грошей і дещо комфортніше облаштувати побут сім'ї. У проханні не відмовили, однак направили не в якусь більш-менш спокійну країну, а просто в Афганістан. Мені як офіцерові запасу і випускнику Саратовського військового медичного училища цю пропозицію треба було сприймати на рівні наказу. Документи оформили швидко, і в травні 1986 року на борту ТУ-154 я приземлився в аеропорту Кабула. Перше враження таке, ніби справді ступив на місячну територію. Все довкола — в коричнево-жовтих тонах: гори, каміння, пісок. І ніякої зелені.

      — З якою місією ви туди прилетіли?

      — Мене призначили головним радником, по суті, головним лікарем, клініки «Дружба народів» — медичного закладу, створеного для обслуговування афганської керівної еліти — членів політбюро, секретарів правлячої тоді Народно-демократичної партії Афганістану та їхніх сімей. Клініка містилася в одній з вілл, обнесеній триметровим глинобитним муром, у центрі Кабула. Майже весь її персонал був укомплектований радянськими фахівцями. Її цілодобово охороняли два офіцери і чотири солдати.

      — З міркувань безпеки ви, мабуть, і мешкали при клініці?

      — Ні, мені в афганській столиці надали в користування трикімнатну квартиру в так званому мікрорайоні для радянських спеціалістів, який охоронявся посиленими патрулями. У непогано вмебльованому помешканні було аж три телевізори. Для особистої безпеки видали автомат, пістолет та гранати. І хоча зброя не пасує лікареві, змушений був, виконуючи наказ, носити пістолет у великому «дипломаті» разом iз ліками першої медичної допомоги. На початках було страшно чути в Кабулі майже безперервну, як на лінії фронту, стрілянину — і вдень, і вночі. Потім звик, але якщо близько вибухала ракета, то я миттєво падав у канаву чи просто на землю.

Моска в Москву не потрапила, аби родичам не кортіло

      — Повернемося до пацієнтів клініки. Як часто там бували перші особи Афганістану?

      — Навідувалися і Бабрак Кармаль, і Наджибула, котрий змінив його на посту першого секретаря ЦК НДПА. Кармаля забрали в Москву, бо він мав проблеми з печінкою — за інформацією деяких його радників, почав дуже зловживати алкоголем. Мабуть, причиною стало те, що він усвідомив свою помилку щодо наполягання на введенні радянських військ в Афганістан.

      Наджибула, котрий належав до пуштунів, навпаки, на здоров'я не скаржився — був кремезний загартований чоловік. За фахом він — медик, але закінчив якісь курси під егідою КДБ й очолив службу безпеки Афганістану.

      — Вас, кажуть івано-франківські «афганці», запрошували в дім Наджибули?

      — Так, неодноразово. Він мав у Кабулі віллу, однак, ставши першою особою країни, переїхав із сім'єю — дружиною та трьома доньками — у типовий багатоповерховий будинок, зведений за радянським проектом радянськими фахівцями в районі, який найретельніше охоронявся. Оселився на четвертому поверсі у двох об'єднаних 3-кімнатних квартирах. Між п'ятим і третім поверхами — металеві решітки. При вході в будинок і на сходовій клітці — по два озброєні офіцери. Їх попереджали про мій прихід.

      Оселя Наджибули виглядала затишною, але без надмірної розкошi. Мене запрошували тоді, коли хворіла дружина чи хтось із дітей. Зазвичай це були застудні недуги. Наджибула жваво цікавився новинками медицини і часто запитував, чим я збираюся лікувати хворого. Він добре володів російською мовою — розмовляв майже без акценту.

      — Хто із його сім'ї найчастіше потребував медичної допомоги?

      — Найменша донька на ім'я Моска. Їй було років п'ять і вона мала важку форму ангіни. Коли я оглянув дівчинку, то зрозумів, що тут ніяке терапевтичне лікування не допоможе — мигдалики безнадійно ушкоджені, потрібне термінове хірургічне втручання. Висновок підтвердив авторитетний отоларинголог з військового шпиталю. Порадив Наджибулі готувати доньку до відправлення в Москву. В подібних екстремальних випадках, коли йшлося про здоров'я членів сімей найвищих посадовців Афганістану, я мав право направляти пацієнтів для діагностування і лікування в елітне Четверте управління Міністерства охорони здоров'я СРСР.

      Я бачив, що в Наджибулі бореться два начала — батьківське і керівника держави. Перемогло останнє, і він сказав: «У Москву вона не поїде. Як тільки я відправлю її туди, в мене під дверима зберуться десятки родичів, чиновників і вони із сім'ями також захочуть лікуватися у СРСР. Що я їм скажу? Ні, операцію робіть тут».

      Він свідомо жертвував особистими та сімейними інтересами, підтримуючи авторитет керівника держави в очах співвітчизників. Операція тоді пройшла успішно, хоча упродовж чотирьох днів ми не відходили від Моски, поки не вдалося повністю зупинити кровотечу і життю дівчинки вже не загрожувала небезпека.

      — За існуючої тоді в Афганістані системи охорони здоров'я, напевне, головною дійовою особою в ній був знахар. Чи не так?

      — У Кабулі переважала офіційна медицина, створена на зразок радянської. У провінції люди переважно зверталися по медичну допомогу до народних цілителів, так званих табібів. Я з ними не зустрічався і не знаю, як і чим вони лікують. Нам, тодішнім радянським медикам, довіряли повністю. І не тільки за рівень знань і навиків, а й за безвідмовність. Там працювали також німецькі, французькі лікарі, однак вони відзначалися неймовірною пунктуальністю: закінчився робочий день, помили руки — і прийому кінець. Ми ж не залишали робоче місце до останнього відвідувача. Щоправда, виникали проблеми при обстеженні жінок-мусульманок. Молодші в присутності медсестер ще роздягалися, а старші — відмовлялися навідріз. Мовляв, ми вже перебуваємо в дорозі до Аллаха, і якщо очі чужого чоловіка, кафіра (тобто невірного) побачать наші оголені тіла, то Аллах відвернеться від нас. Довелося поступово звикати прослуховувати жінок крізь одяг.

«Він не хотів своєму народові зла і не заслужив такої смерті»

      — Наджибула був світським політиком чи мав якісь звички правовірного мусульманина?

      — Наскільки я зрозумів, він поважав обряди і традиції свого народу, але сам жив, так би мовити, по-європейськи.

      — Тобто мав лише одну законну дружину?

      — Тільки одну, хоча афганським чоловікам дозволялося мати чотирьох. Звісно, за умови, що вони — достатньо заможні, аби утримувати стільки представниць прекрасної половини людства. Дружина Наджибули, Фатан, була надзвичайно красива пуштунка — просто диво. Він її любив і шанував.

      — Незважаючи на всі чесноти, Наджибула очолив країну в той період, коли ставлення переважної більшості афганців до СРСР із позитивного змінилося на негативне, а воєнна ініціатива перейшла до талібів, тобто уникнути краху прорадянський режим уже не мав шансів.

      — Я не політик і не військовий стратег, але можу підтвердити, що в другій половині 80-х років прості афганці справді перестали бачити в Радянському Союзові дружню державу, хоча на перших порах зустрічали наших військових і спеціалістів з величезною повагою і низьким поклоном. В історичній пам'ятці цього народу зберігався спогад про допомогу, яку СРСР надав продовольством і зброєю на початку 20-х років минулого століття, коли через неврожай та англійську інтервенцію Афганістан потерпав від голоду. Але тривалі бойові дії на території цієї гірської країни, численні жертви з обох боків призвели до озлоблення і жадоби помсти за загиблих друзів. На війні, мабуть, годі шукати моральності і справедливості.

      Наджибула був розумним і передбачливим керівником найвищого рангу, однак він мусив враховувати також рекомендації приставлених до нього Кремлем радників, серед яких траплялося чимало амбітних, зарозумілих чиновників. Від них багато в чому залежало постачання зброї, одягу, продовольства. Обставини склалися проти нього і вже не було змоги щось принципово змінити.

      Я працював неподалік урядової резиденції і не раз бачив, як старійшини племен привозили понівечені трупи дітей — жертв радянських «килимових» бомбардувань. Тоді Наджибула викликав представників радянського посольства для неприємних бесід, але ситуація вже була некерованою. Під приводом боротьби з моджахедами радянські гелікоптери іноді розстрілювали цілі каравани, які перевозили товари з Індії, Китаю, Пакистану. Торгівля для десятків тисяч афганських сімей — єдине джерело існування. Каравани, звісно, супроводжували озброєні люди, але в них не можливо уявити чоловіка без гвинтівки. Коли народжується хлопчик, то йому не дають ім'я, поки батько не добуде і не покладе в колиску рушницю. Тому серед них дуже багато першокласних стрільців, які в повній темряві на звук влучають кулею у ціль на відстань до ста метрів. Цей народ справді нікому підкорити не вдасться. Після СРСР на ті ж самі граблі наступили американці. Побачите, їх також звідти виженуть.

      — Виведення радянських військ прискорило поразку афганських симпатиків радянської моделі державотворення. Чому ж тоді не емігрувало в СРСР вище керівництво цієї країни?

      — Я не знаю відповіді на це запитання. Афганці, які за порадою і підтримкою СРСР взяли владу у своїй країні, при виведенні радянських військ називали нас зрадниками. Їх очікувала жорстока розправа. Я з великим жалем і сумом дізнався про мученицьку смерть Наджибули, якого таліби підвісили до крана і живцем здирали шкіру. Він не хотів своєму народові зла і не заслужив такої смерті.

      Його дружині Фатан з доньками, наскільки мені відомо, вдалося втекти в Індію.

«На їхню землю я ступив не завойовником»

      — Ви спілкувалися лише з високопосадовцями, чи і в народ ходили?

      — Розгулювати містом без потреби нам не рекомендували, бо моджахеди часто під погрозою знищити сім'ю давали завдання простим афганцям викрадати радянських працівників, медиків зокрема. Ми мали свій магазин, так званий розподільник, де за списками, окрім продуктів харчування, отримували щомісяця на кожного по дві пляшки горілки і коньяку.

      Мені дуже смакували тамтешні чуреки — довгі тонкі коржі. Їх цілими сім'ями випікали в тандирі, такій спеціальній печі, просто на вулиці і в присутності покупців. Тому біля печі зазвичай шикувалася черга. Через півроку роботи в Кабулі мене вже впізнавали і пропускали без черги. На свята доводилося пробувати дуже смачний плов. Афганці готують його близько 50 видів, залежно від набору приправ, що надають різного кольору — жовтого, червоного, зеленого — та специфічного смаку.

      — З афганцями, котрі не знали російської, ви спілкувалися мовою жестів?

      — Ні, з перших днів перебування на їхній землі я потроху вивчав їхню мову і з часом уже обходився без перекладача, принаймні у всьому, що стосувалося медичного обстеження, а також знав чимало слів з побутової лексики.

      — За яких обставин ви залишили Афганістан і чи дворічне там перебування таки допомогло поліпшити статки сім'ї?

      — 15 травня 1988 року я одержав наказ забезпечити медичне обслуговування дивізії, яка першою залишила Афганістан. Колона рухалася з провінції Джелалабад через Кабул на перевал Саланг, за яким починалася територія СРСР.

      Щодо матеріальної винагороди, то я отримав чеками значну суму грошей в інвалютних рублях і купив дещо з побутової техніки в московському магазині «Берізка», а також «Волгу» ГАЗ-2410, на якій їжджу дотепер. Мало не третина закордонного заробітку після розвалу Радянського Союзу знецінилася — чеки перетворилися на нічого не варті папірці.

      — Тепер, у зрілому віці, не вважаєте два роки, проведені в Афганістані, викресленим із життя часом?

      — Ні. Тим паче що на їхню землю я ступив не завойовником: ні в кого не стріляв, нікого не вбивав. Моя місія була гуманною — лікувати людей, полегшувати їхні страждання. І маю тепер, що згадати.