Здогадуєтеся, в якій сфері господарської діяльності на пострадянському просторі залишилося найбільше діючих агіток з вицвілими чи підфарбованими фанерними закликами? Якщо ні, то підкажемо: у лісовому господарстві. Різнокаліберні планшети з написом «Ліс — наше багатство. Бережіть його!» тепер, як і колись, — незмінні візитки соснових, дубових і змішаних деревостанів по всій Україні. І як би парадоксально це не звучало, сьогодні в колишньому «лісозберігаючому» слоганові більше конкретики, ніж у часи загальнонародної власності. В результаті новітніх багатоступінчастих економічних трансформацій конкретний ліс став багатством конкретних осіб, що тямлять у бізнесі або задіянi у корумпованих схемах.
Досить несподіваний за відвертістю і сміливістю висновок щодо регіонального корупційного механізму в інтерв'ю одній iз прикарпатських газет на початку грудня цього року зробив перший заступник голови Івано-Франківської облдержадміністрації Андрій Романчук. «Модель, — зазначає він, — виглядала так: голова адміністрації — це координуючий орган, «государеве око», прямий вихід на Президента. Далі йдуть суб'єкти, руками яких збиралися гроші (якщо ми говоримо про серйозні суми), а саме — начальники УМВС, податкова, СБУ і прокурор. Якщо між цими фігурами з'являється злочинна домовленість і координація, то система регенерується в межах короткого часу.
Перші «пропозиції» такого сорту новій владі прийшли з тутешньої лісової галузі. Щоб протидіяти цьому, ми відразу взялися за розробку нових правил гри, які унеможливлюють незаконні корумповані схеми в лісовому секторі».

В Україні вже стали поганою традицією цінові стрибки на дизпаливо у пікові періоди сільськогосподарського циклу. Послабити цей мулький налигач, на якому вітчизняних аграріїв тримають здебільшого російські власники нафтопереробних заводів та заправок, наші селяни намагаються в різні, зокрема й екзотичні, способи. Умілець із Київщини, приміром, сконструював трактор, який успішно рухається на самогоні. Ідея, поза сумнівом, цікава, але собівартість сивухи ще вища, ніж дизпалива, та й механізатори навряд чи утримаються від спокуси хоч кілька разів на день сьорбнути із самогонобака. Більш перспективний, економічно вигідніший і доступний усім, як стверджують учені, шлях самозабезпечення паливом пролягає через нарощування посівів і переробки ріпаку.

Під прапори ОУН-УПА всі ставали з єдиною метою — здобути незалежну Україну, але кожен умирав за неї по-своєму, здебільшого — під псевдонімом, який приховував від розправи родину. Їхні могили або зрівнювали з землею, або заростали чагарниками за часів правління переможців. Після розпаду СРСР про них згадали, але ненадовго.

У нашій дивній незалежній державі дотепер — на догоду істеричним онукам Леніна—Сталіна — ганьбляться імена десятків тисяч патріотів, котрі хотіли бачити Україну вільною ще в середині ХХ століття. Органи державної влади зверху донизу не виявляють ніякого інтересу до зусиль суттєво здрібнілих рядів вітчизняних «меморіалівців», які з останніх сил шукають місця загублених поховань, аби віддати християнські почесті загиблим чи розстріляним, переважно молодого віку, українським повстанцям. Увесь тягар цієї фізично важкої і психічно напруженої роботи на Івано-Франківщині в останні роки ліг винятково на плечі кількох людей уже далеко не молодого віку.
Чому так сталося і чи варто й далі рити землю задля не завжди результативних пошуків черепів та кісток часто безіменних героїв чи безневинно замучених земляків? Про це — розмова з головою Івано-Франківського обласного товариства «Меморіал», директором Музею визвольних змагань Прикарпатського краю Степаном Каспруком.

У середовищі фізично найсильніших світу цього донедавна українську націю особливо переконливо представляв потужний, 155-кілограмовий, стронгмен Василь Вірастюк, котрий народився і виріс у Івано-Франківську, а тепер «обживає» Київ. У листопаді цього року небосхил світового пауерліфтингу заяскравів від спалаху ще однієї прикарпатської мега-зірки — 31-річного Віталія Пономаренка. І хоча його зріст та вага дещо губляться на тлі великогабаритних атлетів, у вправі «жим лежачи» він продемонстрував те, чого не вдавалося зробити ще жодному представникові усіх часів і народів. «Віталій установив фантастичний рекорд, якого ніхто в найближчі роки не очікував, — підтверджує головний тренер Української асоціації WPC-WPO Володимир Семенчук. — Поліпшення цього результату вже буде не рекордом, а дивом».
Віталія, на відміну від багатьох осіб, увінчаних лаврами, це фантастичне досягнення не затягло у захмарні висоти зірковості. « Я залишаюся таким, яким був раніше, — зізнається рекордсмен світу. — Хоча знаю чимало спортсменів, у котрих після великих перемог ( чи вони самі вирішили, що перемоги — великі) змінилися не лише манера поведінки, а й навіть хода. Таких людей не розумію».

У житті Богдана Миколайовича було кілька періодів активного зближення і розлуки з бджолами. Наприкінці сорокових років минулого століття Божі комахи в Уссурійській тайзі врятували його, дворічного малюка, від смерті. Через три з половиною десятиліття наладчик газолічильних машин Івано-Франківського ВО «Промприлад» Богдан Паркулаб, змінивши робочу спецівку на халат і бриль із сітчастим забралом, створив на заводській базі відпочинку «Калинка», розташованій у мальовничій лісовій місцевості, зразкову пасіку. Потім доля закинула бджоляра на короткий час у Північну Америку. Там розпочався третій, фундаментальний, етап його пасічникарського поступу.

Вулканічній енергії поважного віку краєзнавця, міліцейського полковника у відставці Теофіла Виноградника, вочевидь, щиро позаздрять навіть молоді успішні менеджери. Завдяки його зусиллям вдалося відновити чимало маловідомих сторінок славної історії покутського села Русова — малої батьківщини Василя Стефаника, зокрема повернути із забуття ім'я народного вчителя і добре знаного в довоєнній Галичині письменника Івана Федорака (літературний псевдонім — Іван Садовий). Про трагічну долю цього талановитого педагога, виселеного радянськими спецслужбами в Казахстан, де він і помер у 1954 році, «Україна молода» розповідала торік восени в нарисі «Заборонений учитель».

Якщо пана зазвичай видно по халявах, то заможних пань, принаймні в холодну пору року — по шубах. Раніше цей вид зимового одягу вважався робочим у російських дворян та купців обох статей. Однак із часом бажаючих мати речі з хутра соболя чи горностая виявилося більше, ніж упольованих лісових хижаків, зі шкірок яких шили теплу і модну вдяганку. Тоді комусь у голову прийшла високорентабельна ідея вирощувати «хутроносних» звірів у неволі. Перші такі ферми з'явилися в Канаді і Росії у ХІХ столітті. Згодом ініціативу перехопили скандинави. Та так, що не випускають її з рук дотепер: в Данії зосереджена половина світового виробництва норкових шкірок, у Фінляндії — лисячих.
Незважаючи на суттєвий сплеск попиту на одяг з так званого «м'якого золота» (за даними Міжнародної федерації з торгівлі хутром, упродовж останньої п'ятирічки реалізація натуральних хутрових виробів та їх елементів зросла у світі на 28 відсотків і сягнула в 2004 році 11,7 мільярда доларів), вітчизняне пострадянське звіроводство минулого десятиліття пішло протилежним від світових тенденцій шляхом — руйнації.

На відміну від більшості регіонів України, в яких демографічні показники підтверджують невеселі прогнози щодо скорочення кількості населення, на Івано-Франківщині впродовж чотирьох останніх років, навпаки, спостерігається зростання народжуваності та уповільнення темпів смертності. Приміром, торік на світ Божий з'явилося 15046 прикарпатців, що на 875 немовлят більше, ніж у попередньому році. Водночас за межу вічності за цей же період відійшло майже на 600 осіб менше, ніж у 2003 році.

Росіяни ніколи не соромилися зараховувати яскраві особистості українців до лав великоросів, вочевидь, нарощуючи в такий спосіб свій інтелектуальний потенціал. Iз численних підневільних народів, приписаних спершу до двору Романових, а згодом переданих під провід Леніна—Сталіна—Брежнєва, наймасовішій русифікації піддавалися саме українці. Переважно їхніми ж зусиллями відбувався розвиток російської культури, науки, техніки та технологій.
Цікаво, що в першій половині ХІХ століття російське бджільництво рухали вперед винятково українці — Микола Вітвицький, Петро Прокопович та Олександр Покорський-Жоравко. Автор першого грунтовного дослідження «Русское пчеловодство», виданого в 1990 році в Москві 400-тисячним накладом, Іван Шебаршов називає Вітвицького «патриархом отечественного (тобто російського. — Авт.) пчеловодства», Прокоповича — «гениальным изобретателем ульевой рамки и рамочного улья», а Покорського-Жоравко — «первым историком пчеловодства в России». Всіх же разом — особистостями, якими гордяться росіяни.

Серед загадок Другої світової війни навряд чи знайдеться аналогія тій, розгадати яку поки що безуспішно силкуються Марія та Василь Федіви — старша донька і зять рожнятівського (за назвою району) Михайла Івановича Василишина. Зав'язка цієї суперзаплутаної історії відбулася влітку 1944-го, коли через Галичину на Берлін з боями пройшли дивізії Червоної армії, мобілізуючи у свої ряди місцевих новобранців. Так сталося, що солдатські гімнастерки майже одночасно одягли два прикарпатські Василишини Михайли Івановичі. Один (1918 року народження) — із села Чорний Потік Печеніжинського (нині Надвірнянського) району, другий (1910 року народження) — із села Спас Рожнятівського району.
І треба ж було богу війни так придумати, аби обидва Василишини воювали пліч-о-пліч — у кулеметних обслугах одного й того ж 175-го гвардійського стрілецького Віленського полку 58-ї стрілецької дивізії 5-ї армії. Щоправда, різним стало завершення ратної праці: Василишин зi Спаса помер 20 березня 1945 року у медсанбаті від важких ран, Василишин із Чорного Потоку повернувся додому з найвищою урядовою нагородою — медаллю «Золота Зірка» та орденом Леніна. А ще в історії Другої світової війни залишилася славна сторінка, вписана М.І. Василишиним при форсуванні Одеру 23 січня 1945-го. Подвиг здійснив один, але в нагородному листі, підписаному командиром полку підполковником Гордєєвим на третій після геройського вчинку день, якимось чином переплелися біографічні дані обох Василишиних. Та так, що цей втаємничений, з грифом «секретно», клубок не вдається розплутати дотепер.