Один подвиг й одна «Золота Зірка» — на двох Василишиних?

      Серед загадок Другої світової війни навряд чи знайдеться аналогія тій, розгадати яку поки що безуспішно силкуються Марія та Василь Федіви — старша донька і зять рожнятівського (за назвою району) Михайла Івановича Василишина. Зав'язка цієї суперзаплутаної історії відбулася влітку 1944-го, коли через Галичину на Берлін з боями пройшли дивізії Червоної армії, мобілізуючи у свої ряди місцевих новобранців. Так сталося, що солдатські гімнастерки майже одночасно одягли два прикарпатські Василишини Михайли Івановичі. Один (1918 року народження) — із села Чорний Потік Печеніжинського (нині Надвірнянського) району, другий (1910 року народження) — із села Спас Рожнятівського району.

      І треба ж було богу війни так придумати, аби обидва Василишини воювали пліч-о-пліч — у кулеметних обслугах одного й того ж 175-го гвардійського стрілецького Віленського полку 58-ї стрілецької дивізії 5-ї армії. Щоправда, різним стало завершення ратної праці: Василишин зi Спаса помер 20 березня 1945 року у медсанбаті від важких ран, Василишин із Чорного Потоку повернувся додому з найвищою урядовою нагородою — медаллю «Золота Зірка» та орденом Леніна. А ще в історії Другої світової війни залишилася славна сторінка, вписана М.І. Василишиним при форсуванні Одеру 23 січня 1945-го. Подвиг здійснив один, але в нагородному листі, підписаному командиром полку підполковником Гордєєвим на третій після геройського вчинку день, якимось чином переплелися біографічні дані обох Василишиних. Та так, що цей втаємничений, з грифом «секретно», клубок не вдається розплутати дотепер.

Сенсація, породжена радою ветеранів 58-ї дивізії

      Подружжя Федівих звернулося в «Україну молоду» як в останню «інстанцію справедливості». «Якби ви знали, — каже Василь Федів, який має тестя за другого батька, — скільки сил і здоров'я позбулися ми з дружиною, аби протягом двадцяти років, усупереч небажанню керівників військкоматів, зібрати, копія за копією, докази. Може, завдяки вашій газеті хтось із впливових чиновників нарешті допоможе розрубати цей вузол. Нам не треба ніяких пільг і нагород. Ми хочемо, аби заради встановлення істини було лише визнано помилку, допущену облвійськкоматом при врученні нагороди 28 лютого 1947 року. І на цьому — крапка».

      Від часу, коли Павлина, дружина Михайла Василишина, одержала страшну звістку із медсанбату про смерть чоловіка, минали десятиліття за десятиліттями. Не важко здогадатися, як сутужно вдові рядового фронтовика довелося ставити на ноги трьох малолітніх дітей. Але вона все пережила і перетерпіла. Та спогади про чоловіка ятрили душу — невідомим залишалося місце, де упокоїлися останки найдорожчої людини. Ще більше сум'яття посіяв квітень 1984 року. Тоді, напередодні чергового Дня перемоги, на адресу редакції рожнятівської районної газети «Нові горизонти» надійшов лист від ради ветеранів 58-ї стрілецької дивізії. У ньому розповідалося про Героя Радянського Союзу Михайла Василишина, мобілізованого в роки війни Рожнятівським райвійськкоматом, і подвиг, здійснений ним при форсуванні Одеру. Це повідомлення стало подібним до грому серед ясного неба, адже раніше ніхто ні сном, ні духом не відав, що серед уродженців району є людина, удостоєна такої високої нагороди. Не знали про це ні вдова героя, ні його діти.

      Ухопившись за сенсацію, журналісти «районки» почали копати глибше. І невдовзі до їх рук потрапили вельми цікаві документи, зокрема надіслані з Центрального архіву Міноборони тодішнього СРСР, про те, що в 175-му стрілецькому полку служило два Василишини: сержант 1918 року народження та рядовий, старший на вісім років. Однак, вочевидь, за вказівкою згори, у Рожнятівський райком КПУ за підписом івано-франківського обласного військкома надійшла «рекомендація» припинити журналістські пошуки і не торкатися цієї теми.

Герой «дрібнобуржуазного» походження — не герой?

      Щоправда, запхати джина назад у пляшку не вдалося. Невдовзі останній радянський генсек Михайло Горбачов проголосив «гласность» і «пєрєстройку», що додало ентузіазму рідним рожнятівського Василишина, які перехопили естафету з рук журналістів. Пошук істини відбувався з перемінним успіхом — з'являлися все нові і нові архівні матеріали та спогади очевидців, публікації в місцевій пресі, проте діючі військкоматівці вперто стояли на попередньо завойованих позиціях. Більше того, у Федівих складалося враження про цілеспрямоване приховування суті справи, ініційоване радянськими спецслужбами, адже упродовж 48 років сім'ї не видавали найголовніший документ — повідомлення про смерть Михайла Василишина, яке зберігалося у Рожнятівському райвійськкоматі під грифом «Таємно». Невідомим залишалося і місце його поховання.

      У червні 1995 року Марія Федів зі сторінок районної газети навіть зробила припущення про політичні мотиви батькової загибелі, пов'язаної з нагородою, оскільки Михайло Василишин походив із заможної, тобто прирівняної совітами до куркульської, родини, а його батько за Польщі був війтом села Спас. Чи не «дрібнобуржуазне» походження гвардії червоноармійця Василишина і спричинило його «несумісність» iз високим званням Героя Радянського Союзу?

      Плутанина починається з нагородного листа, на підставі якого Президія ВР СРСР і присвоїла звання Героя. У ньому дивним чином поєдналися військове звання, посада, час і місце призову рожнятівського Василишина з роком народження та домашньою адресою Василишина з Чорного Потоку. А нижче міститься короткий опис подвигу і висновок військової ради 5-ої армії: «Гідний присвоєння звання Герой Радянського Союзу». Процитуємо завізований командиром полку Гордєєвим 25 січня 1945 року опис повністю, оскільки це — найточніший, по гарячих слідах, виклад події, довкола якої й затягнувся тугий вузол проблеми. Отже, подаємо мовою оригіналу: «23 января 1945 года тов. Василишин при форсировании реки Одер одним из первых переправился на ее левый берег со своим пулеметом, причем часть реки тов. Василишин переходил в брод. Промокший, озябший, он умело укрепился на левом берегу реки, установил быстро свой пулемет, открыл ураганный огонь из него по цели надвигавшихся фашистских войск. Пулеметный огонь тов. Василишина заставил сначала залечь немецких солдат, а потом попятиться назад. Это дало возможность переправиться другим группам наших бойцов на противоположный берег реки и окончательно отбить контратаку немцев. Укрепившись на левом берегу реки, первые переправившиеся группы наших войск перешли сами в контратаку. Тов. Василишин с пулеметом вырвался вперед и своими возгласами «Бей проклятых немцев! Товарищи, не давай им пощады! Вперед!» воодушевлял других бойцов подразделения. Немцы были быстро выбиты из домов деревни, расположенной на берегу реки, и плацдарм на левом берегу реки Одер был завоеван. Огнем своего пулемета в этом бою тов. Василишин уничтожил большое количество фашистских солдат».

 Таємне не ставало явним iз повеління спецслужб?

      На підтвердження того, що подвиг здійснив їхній батько, Федіви наводять і спогади мешканця Спаса Івана Гуйвана, котрий служив iз Василишиним в одному полку. Ветеран згадує, що десь 6-7 березня 1945 року односельчанин розповів про те, що його сфотографували в штабі дивізії і повідомили про представлення до дуже високої урядової нагороди.

      Та від часу заповнення нагородного листа і до підпису Михайлом Калініним Указу про присвоєння звання Герой Радянського Союзу минуло п'ять місяців. Зовсім мало для буденного життя і ціла вічність — для воєнного. Поки документи просувалися довгим шляхом від полкового штабу до Кремля, відгриміли ритуальні постріли над могилою Михайла Василишина і залпи на честь капітуляції гітлерівської Німеччини.

      Власне, відсутність серед живих рожнятівського Василишина на момент підписання Указу стало для військових комісарів основним аргументом у полеміці із сім'єю Федівих. Хоча на непереконливість такої позиції ще 5 жовтня 1992 року наголошував у листі до військового комісара Івано-Франківської області військовий прокурор ПрикВО А.Козловець. Він також вказав на неповноту перевірки скарг Марії Федів, зазначивши, що «до нагороди представлявся Василишин М.І., призваний Рожнятівським РВК у серпні 1944 року. Інших Василишиних М.І., призваних Рожнятівським РВК у зазначений час, в алфавітній книзі немає». Однак аргументи військового прокурора ситуації не прояснили. Напевне, її контролював хтось наділений значно більшою владою спецслужб і зацікавлений у тому, аби таємне ніколи не стало явним. Бо в історії Другої світової війни — безліч прикладів нагородження посмертно.

      «Золота Зірка» та орден Леніна знайшли надвірнянського Василишина М.І. через рік і вісім місяців після Указу Президії ВР СРСР. Його було звільнено в запас 5 травня 1946 року, а високі нагороди обласний військовий комісар полковник Сігульєв вручив у Станіславському (тепер — Івано-Франківському) облвійськкоматі 28 лютого 1947 року, що він засвідчив власноручним підписом в обліковій картці, чомусь не завіреній (?) печаткою. З чим пов'язана така нехарактерна для поважного військового чиновника забудькуватість — теж запитання з таємничого ряду. У відповіді на запит Марії Федів Івано-Франківський обласний військовий комісар полковник М.Мороз 22 листопада 1996 року зазначив: «Встановити, коли та звідки поступили нагороди в Станіславський ОВК, немає можливості в зв'язку з тим, що справи з документами про вручення нагород та інші були знищені як застарілі в 1956 році (на підставі наказу МО №0106 статті 262)».

      На користь своєї версії М.Федів наводить й інші документально підтверджені факти: на час здійснення подвигу на Одері її батько мав звання «гвардії червоноармієць», як і записано в нагородному листі, його ж однофамілець тоді був єфрейтором, а звільнився в запас сержантом; батько служив на посаді навідника станкового кулемета, що збiгається із записом у нагородному листі, а М. І. Василишин із Чорного Потоку — ручним кулеметником.

Ще одна версія форсування Одеру

      Зовсім іншу, ніж у нагородному листі, фабулу подвигу на Одері описано і в книзі «Герои Карпат», виданій в Ужгороді в 1972 році. Автор, колишній івано-франківський обласний військовий комісар Б.Вєнков, стверджує (художній нарис для книги нібито написав прикарпатський журналіст М.Редько за спогадами М.І.Василишина), що на лівий берег Одеру переправилися розвідники Михайло Василишин та Дмитро Гевля і там побачили силуети кількох німецьких танків та бронетранспортерів, котрі рухалися до ріки. Далі цитуємо за оригіналом: «Гвардейцы быстро подготовили к бою фаустпатроны, гранаты, установили пулемет. Немецкие танкисты беспечно вели машины, не ожидая опасности. Когда Василишин поджег головной танк, остальные еще продолжали по инерции двигаться к дому, когда же запылал второй, подбитый Гевлей, они остановились, попятились. Из бронетранспортеров выскочили автоматчики и открыли беспорядочный огонь, еще не ориентируясь, где точно находится противник. Василишин послал в гущу врагов длинную пулеметную очередь, а Гевля метнул несколько гранат. Гитлеровцы залегли. Еще один танк пытался приблизиться к позиции гвардейцев, но тут же был подожжен...».

      За цією версією взагалі виходить, що подвиг на Одері рівноцінно здійснювали два гвардійці (згодом, як написано в нарисі, Дмитро Гевля загинув), але Героя дали лише одному. Чому? Автора «Героев Карпат» не зацікавила така несправедливість?

«Невідзначена відвага — то непокарані злочини»

      Звісно, і попередні публікації в пресі, і сьогоднішню в «УМ» варто сприймати не як завершену доказову базу для прийняття рішень, а лише як привід для ретельнішого вивчення фахівцями архівних матеріалів та зібраних подружжям Федівих десятків вагомих документальних підтверджень щодо остаточного встановлення особи Героя Радянського Союзу М.І.Василишина. Поки що зробити це не вдалося ні вітчизняним судам загальної юрисдикції, куди Федіви зверталися із заявами (мотиви закриття провадження справи полягають у тому, що Указ Президії ВР СРСР є актом найвищого законодавчого органу держави і не може бути оскарженим до суду), ні Конституційним Судом України, бо, як відповіли із його секретаріату, «До повноважень Конституційного Суду України не належать питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції, в тому числі й ті, що ви порушуєте».

      Отже, спроби Федівих вирішити спірне питання в судових інстанціях також не прояснили ситуацію. Багато що міг би розповісти і розставити крапки над «і» сам Михайло Василишин, нагороджений медаллю «Золота Зірка» та орденом Леніна, однак і його вже немає серед живих — помер у 1994 році. Та дивно, що за його життя, коли виникла спірна ситуація, ні працівники військкоматів, ні інші компетентні державні органи не спромоглися документально зафіксувати коментарі надвірнянського Василишина, щоб зняти проблему, яка не вирішувалася упродовж десяти років. Сам же Михайло Василишин, як стверджував надвірнянський журналіст Іван Гриджук, не гонорувався бойовими заслугами і не любив торкатися спогадів про те, як він заслужив найвищу в колишній державі урядову нагороду.

      І ще одне, не менш важливе: до остаточного офіційного з'ясування проблеми з «авторством» подвигу на Одері не можна жодним чином посягати на право родини та односельчан Михайла Василишина з Чорного Потоку вважати його Героєм Радянського Союзу. Цілком могло статися, що обидва Василишини здійснили подвиги, гідні «Золотої Зірки». Власне, і Федіви не мають до батькового однофамільця ніяких претензій, звинувачуючи у всьому лише колишню систему, передусім — її спецслужби. Але зусилля доньки рожнятівського Михайла Василишина і його зятя не минули марно — з допомогою польського та українського товариств Червоного Хреста вони таки знайшли могилу батька на військовому цвинтарі у польському місті Ключборку.

      Та встановити істину важливо не тільки для них, а й для суспільства, бо важко не погодитися з універсальним філософським висновком відомого польського письменника Генріка Сенкевича: «Якщо відвага залишається без нагороди, то й злочини — без покарання».