Після останньої прем’єри театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв», вистави «Біла ворона», минуло вже три роки. І цей тайм–аут для поціновувачів творчості відомого акторського дуету видався дещо задовгим. Бо панове Богдан та Анатолій разом зі своїм третім театральним побратимом Мирославом Гринишиним намагалися зберігати традицію нової вистави в День Незалежності. Із «Запорожцем за Дунаєм» ось вийшла затримка, хоч оперу Семена Гулака–Артемовського партнери облюбували давно. Але було вирішено, що відомий сюжет варто суттєво підкоригувати, а тому з прем’єрою й не поспішали.
Судячи з назви, «пройшлися» по класику таки добряче. Як пояснює ці філологічні імпровізації Богдан Бенюк, вони відштовхувалися від того факту, що козак, який жив на Задунайській січі, звався задунайцем. Вирішили, що така вистава аж ніяк не може обійтися без рукопашних боїв, а декорації нагадуватимуть інтер’єр турецького гарему. Султана Сулеймана Махмуда ІІ зробили нащадком Роксолани. Як розповів Анатолій Хостікоєв, цей відомий персонаж має українське коріння. «Інакше ми не могли пояснити фрагмент, коли козак Карась напідпитку приходить у палац і співає із султаном. Я довго думав, хіба ж султан міг пити горілку з Карасем. Запитав у товариша, історика Олександра Бобишкіна. Він підтвердив, що в жилах Сулеймана могла текти кров пра–пра–пра–бабусі Роксолани», — озвучив свої думки з приводу Хостікоєв.
Отже, спектакль обіцяє стати одкровенням як для знавців українського оперного мистецтва, так і для істориків...
З Богданом Бенюком ми зустрілися в гримерці Театру ім. Лесі Українки за кілька днів до прем’єри: гример «ліпила» образ Карася, прилаштовуючи йому накладні чуб та вуса, я ж розпитувала про «Задунайця...» та інші проекти, над якими працює Богдан Михайлович.

Серпневі ЗМІ традиційно запістрявіли матеріалами про нові телевізійні проекти. Генератори ідей та програмні директори українських телеканалів попрацювали на славу, а тому й поспішають донести до потенційних глядачів максимум інформації рекламного характеру, розсекречуючи свої нові сезони. Беззаперечним лідером у кількості виданих сенсаційних новин стала «Україна» — один лише перехід на цей канал Савіка Шустера чого вартий, а ще ж буде шоу «На десять років молодше» плюс купа топового кіно...

Останні років із десять, а то й більше, Національний художній музей України жив надією на вирішення свого «квартирного питання». Оскільки ситуація складалася так, що тягнути з цим уже не було куди. За сто років свого існування музей зібрав величезну колекцію творів — понад 45 тис. одиниць. Але через брак площі лише два відсотки з цього зібрання могли бути представлені в постійній експозиції. Колекції, що зберігається у фондах, загрожують волога та грибок — крізь будівлю НХМУ проходять теплові та водні комунікації міста, станом яких відповідні структури не цікавляться, а тому музей уже неодноразово затоплювало.

Повний метр навздогін успішному серіалу. Ця практика, обростаючи новими прихильниками та критиками, все активніше утверджується у своєму прагненні догодити кіноманам і телеманам одночасно. Нещодавно черговий привід для того, аби посперечатися в її доречності, нам підкинули автори «Сексу і міста». А з минулого четверга у прокат вийшла картина «Секретні матеріали: хочу вірити» — з культового серіалу на широкий екран передислокувалися легендарні агенти й спеціалісти з паранормальних явищ Скаллі та Малдер. Таким чином, дискусія на тему трансформації серіалу в повний метр виходить на новий рівень, адже це не перша широкоекранна версія популярного «мила» (попередня, «Секретні матеріали. Боротьба за майбутнє», датована 1998 роком).

Кругообіг грошей на аукціонах, де продають твори мистецтва, вимірюється мільярдами доларів. Конкретніше ці цифри починають вимальовуватися влітку, коли аукціонні будинки проводять торги імпресіоністів (цих художників завжди залишають «на десерт») — після них можна озвучувати підсумки півріччя й починати готуватися до нового сезону. Цифри від найвідоміших аукціонів Sotheby’s та Christie’s уже традиційно перебільшили прогнози фахівців, які давали свої варіанти успішності торгів. Аукціонний дім Christie’s тільки на імпресіоністах заробив 145 млн. фунтів (експерти передбачали виторг у 90 млн. фунтів), з 81 представленого лота своїх нових власників знайшли 66 творів. Червневі торги Christie’s завершилися з результатом 102 млн. фунтів, з 55 лотів непроданими залишилися лише п’ять.

Про українських артистів за кордоном можна вже видавати не те що окрему книжку, а навіть багатотомник. Виїжджаючи з України на заробітки, одиниці, як то Володимир Гришко чи Вікторія Лук’янець, досягають справді захмарних висот у кар’єрі й міжнародної популярності. Інші кілька тисяч чесно відпрацьовують свої контракти, втішаючись пристойною зарплатнею і думкою про те, що на Батьківщині таких грошей вони б точно не заробили. У Ольги Каспрук, яка з середини 90–х живе в Німеччині, своя, не схожа на інші, історія. По закінченні музичного училища ім. Глієра вона вступила до Берлінської консерваторії на факультет оперного вокалу. І відразу означила власну творчу оригінальність, включаючи до своїх виступів оперні партії в супроводі бандури. Ця екзотична як для Німеччини парочка, виконавиця та її бандура, досить швидко завоювала серця стриманих тамтешніх меломанів. А сама Ольга почала активно інтегруватися в німецький культурний простір: виступала в Берлінській філармонії, у Вагнерівському об’єднанні, на сцені Deutsche Opera... Брала участь у різдвяному мюзиклі Jingle Bells, який ставив «Фрідріхштадтпаласт», там вона потім залишилася працювати. Ольга каже, що багато в чому такі повороти в її житті стали можливі саме завдяки бандурі — інструменту, можливості якого дозволяють створювати справді оригінальні концертні номери.
Чи не єдиний дискомфорт від бандури — через її великі розміри. Ольга багато їздить Європою, а тому свою бойову подругу їй доводиться брати і в літак, і метро, і в будь–який інший транспорт. Пильні працівники аеропорту завжди просять відкрити кофр і показати, що ж це за інструмент такий. Нерідко Ользі доводиться брати до рук бандуру і демонструвати, що це справді музичний інструмент. Такі міні–концерти вона влаштовувала й у літаках, коли пасажири просили відповісти на запитання, що ж це у футлярі — гітара, арфа чи балалайка. А що роботи? Треба ж якось інформувати мешканців країн розвиненого капіталізму, що бандура — це український народний інструмент, мелодійний і самобутній.

25 липня 1980 року помер Володимир Висоцький. Ще напередодні мільйони шанувальників актора і барда тримали кулаки, з нетерпінням чекали на його швидке одужання та концерти, тепер же їм належало змиритися з тим, що кумир пішов назавжди, залишивши по собі лише пісні та ролі. Провівши поета в останню путь, уже 28 років його прихильники на день смерті й день народження поета збираються біля могили Володимира Висоцького на Ваганьківському кладовищі в Москві. Було серед них чимало й українських прихильників Висоцького. Але, ймовірно, незабаром український маршрут пам’яті може змінитися — пам’ятник Володимиру Висоцькому буде встановлено в Києві.
Передісторія цього проекту має лише одне не дуже зручне питання: чому з пам’ятником Висоцькому в українській столиці так затягнули, майже на тридцять років? В усьому іншому процес підготовки монумента виглядав досить демократично і виважено. Був оголошений конкурс, у фінал якого вийшли близько двадцяти художників. Переможця обирали не лише члени журі, а й пересічні кияни: проекти пам’ятників були об’єднані в експозицію, а всі, хто її відвідав, могли залишити свої коментарі в книзі відгуків. Таким чином право на автор­ство пам’ятника Володимиру Висоцькому в Києві отримали Андрій та Петро Озюменки, молоді скульптори, для яких цей проект буде своєрідним дебютом.

У неділю гала–концертом Київська оперета завершила свій 73–й театральний сезон. Але традиційний літній тайм–аут — він, швидше, для глядачів. Оскільки Театр оперети сьогодні «нашпигований» такою кількістю нових проектів, що про абсолютне затишшя не може бути й мови. За словами художнього керівника Богдана Струтинського, вже у вересні Оперета гарантує своїм шанувальникам нові прем’єри, концерти, сюрпризи.

Засновник галереї «Боско» Наталя Лисенко чесно зізналася журналістам, що спершу хотіла придбати ікони з колекції Льва Толстого для себе. Та дізнавшись про те, наскільки ці роботи є цінними й унікальними, вирішила, що їх мають бачити всі бажаючі. Спершу — в галереї «Боско», яка цією експозицією відзначає своє семиріччя. Потім пані Наталя готова безкоштовно надати ікони банку чи музею, які захочуть влаштувати таку експозицію на своїй території. Але продаватися вони точно не будуть. Шість ікон із колекції Льва Толстого, що зараз експонуються в галереї, стануть першими експонатами майбутнього приватного музею «Боско».

«Молодість» приходить восени. За 38 років існування фестивалю цю сентенцію його прихильники завчили дуже добре. Проте несподіваною «Молодість» буває хіба що для неорганізованого кіно–контингенту. Оскільки власні козирі та попередню програму оргкомітет починає відкривати ще влітку.