«Навіщо пам'ятати про 33-й рік?» — можна почути сьогодні від багатьох. По відповідь раджу поїхати в якесь із сіл Київщини, Кіровоградщини, Луганщини чи Харківщини і поговорити там з людьми, які пережили Голодомор. Можливо, перед вами станеться їхня перша «сповідь» про жахіття, відчуте кожною клітиночкою єства (автор цих рядків таких «сповідей» чув уже близько пiв- сотні, упродовж кількох років беручи участь в експедиціях Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАНУ). Наприкінці півтора-, а то й двогодинної розмови бабця чи дідусь полегшено зітхнуть: нарешті (через 70 років!) виговорилися. Якщо поряд будуть їхні внуки і правнуки — у ході розповіді ви відстежите на їхніх обличчях «зміну свідомості»: вони вперше уважно слухатимуть свою 90-літню «бабу», не кепкуючи з неї, як це часто трапляється в постколгоспному побуті. Дзвін пережитої трагедії долине й до них, довгий час «відрубаних» від цілісного інформаційного поля народу. На ваших очах ці молоді люди враз заповажають свою убогу сиву «старійшину», а хтось із них, відвернувшись, схлипне від різкого душевного болю. І, може, той біль згодом покличе його до глибшого вивчення причин і наслідків Великого голоду, які ми, не замислюючись, відчуваємо на собі щодня.

«Не будити. Їх примирила земля», — так буде викарбувано на граніті. Ці слова як варіант увіковічнення знайдених воїнів на клаптику паперу написав Президент України Віктор Ющенко, перебуваючи на Запоріжжі. Доречне застереження: поміж піднятих з-під пластів часу і землі 470 воїнів є і кілька десятків солдатiв Вермахту. Вони зійшлися у смертельному протистоянні біля Вайнау (тодішня назва Чапаївки) восени 1943 року.

Часто кажуть: снаряд не влучає двічі в одну й ту саму вирву. Утім подібне твердження, мабуть, не про місяць жовтень та севастопольську Північну бухту, що пам'ятає дві чи не найчорніші дати в історії Чорноморського флоту. 7 жовтня наступного року виповниться вже дев'яносто років відтоді, як на тутешньому рейді за досі нез'ясованих обставин вибухнув і пішов на дно лінкор «Імператриця Марія». Загинули 260 матросів. А 29 жовтня цього року — піввіковий сумнівний «ювілей» дуже схожої трагедії. У тій же Північній бухті потужний вибух струснув флагман Чорноморського флоту лінкор «Новоросійськ». Трагічний список загиблих матросів розтягнувся на 600 прізвищ.

Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер'ян Підмогильний, Микола Куліш, Сергій Грушевський, Антон Крушельницький та його сини Богдан і Остап... Науковці, митці, педагоги. Наприкінці жовтня 1937 року їх розстріляли в урочищі Сандармох, що на півдні Карелії. Ці масові розстріли почалися 27 жовтня, за кілька днів там убили 1111 в'язнів Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН). Серед них 290 українців — цвіт нації. Постріли малописьменного ката Матвєєва змінили хід нашої історії...

Цього жовтня в Колумбійському університеті відбулись чергові, П'яті «Григоренківські читання», організовані спільно з Фондом Григоренка в рамках Українських студій Гарріманського інституту Колумбійського університету. Учасниками англомовних читань були як етнічні українці, так і американці, які відвідують Українські студії Колумбійського університету або цікавляться українською тематикою. Зустріч зафільмували французькі документалісти. А все почалось з велелюдних Днів пам’яті Петра Григоренка, організованих у 1992 році в Києві і Москві... Дисидентство українського правозахисника Петра Григоренка було особливим. Серед правозахисників 60-х років і пізніше (окрім Сахарова — вченого зі світовим іменем) він мав найвищі звання та посади представника радянського істеблішменту: генерал, професор, начальник кафедри кібернетики Військової академії ім. Фрунзе (Москва)...

Серед загадок Другої світової війни навряд чи знайдеться аналогія тій, розгадати яку поки що безуспішно силкуються Марія та Василь Федіви — старша донька і зять рожнятівського (за назвою району) Михайла Івановича Василишина. Зав'язка цієї суперзаплутаної історії відбулася влітку 1944-го, коли через Галичину на Берлін з боями пройшли дивізії Червоної армії, мобілізуючи у свої ряди місцевих новобранців. Так сталося, що солдатські гімнастерки майже одночасно одягли два прикарпатські Василишини Михайли Івановичі. Один (1918 року народження) — із села Чорний Потік Печеніжинського (нині Надвірнянського) району, другий (1910 року народження) — із села Спас Рожнятівського району.
І треба ж було богу війни так придумати, аби обидва Василишини воювали пліч-о-пліч — у кулеметних обслугах одного й того ж 175-го гвардійського стрілецького Віленського полку 58-ї стрілецької дивізії 5-ї армії. Щоправда, різним стало завершення ратної праці: Василишин зi Спаса помер 20 березня 1945 року у медсанбаті від важких ран, Василишин із Чорного Потоку повернувся додому з найвищою урядовою нагородою — медаллю «Золота Зірка» та орденом Леніна. А ще в історії Другої світової війни залишилася славна сторінка, вписана М.І. Василишиним при форсуванні Одеру 23 січня 1945-го. Подвиг здійснив один, але в нагородному листі, підписаному командиром полку підполковником Гордєєвим на третій після геройського вчинку день, якимось чином переплелися біографічні дані обох Василишиних. Та так, що цей втаємничений, з грифом «секретно», клубок не вдається розплутати дотепер.

Привид адміністративно-територіальної реформи знову загострив приспані амбіції волинян та рівнян. Питання про те, де ж таки має бути столиця великої Волині у випадку укрупнення областей, яким уже давно лякають невеликі західноукраїнські регіони, не дає спокійно спати політикам Рівненщини та Волині. Кажуть, сусіди не на жарт сповідують переконання, що центром майбутньої укрупненої «губернії» має бути Рівне, бо і за кількістю населення місто більше, і за промисловим потенціалом. Навіть на бігбордах ці настрої проскакують. Волиняни ж у відповідь апелюють до історії, мовляв, Лучеськ великий, якому нещодавно виповнилося 920 років, був духовним і культурним центром Волинсько-Галицького, а пізніше — Великого Литовського князівств, коли сусіднього Рівного ще й близько не було. Навіть європейські монархи у 1429 році обрали Лучеськ місцем свого з'їзду, на якому вирішували нагальні питання європейської спільноти, в тому числі й для коронування великого князя литовського Вітовта. Отож і тепер він заслужено претендує на статус центру оновленої великої Волині. Житомиряни, схоже, у цю суперечку не втручаються, хоча саме Житомир був центром Волинської губернії за царських часів.

У середині вересня 1941 року близько 15 тисяч людей прибули до прикарпатського міста Долина на відкриття пам'ятника полеглим борцям за волю. 21-річний Омелян Коваль виступив тоді перед молоддю, прохаючи протистояти насильницькому вивезенню до Німеччини. Пояснював: «Ми потрібні тут, нас чекає боротьба за повне визволення України». Нацисти арештували палкого промовця вже наступного дня. З часом до Аушвіцу, де його ув'язнили, потрапили хлопці, які слухали його виступ на святкуванні. Вони розповіли, що з їхнього повіту тільки небагатьох вдалося вивезти до Німеччини — решта пiшли в партизани.
Омелян Коваль пережив концтабір, а потім багаторічну розлуку з рідною землею, задля звільнення й розвитку якої працював постійно. 85-річний учасник руху опору вже понад 8 років має громадянство України. Щороку відвідує рідну землю, «балуючи» земляків духовними й матеріальними гостинцями. А в Бельгії очолює Раду українських громадських організацій цієї країни. Наша розмова з паном Омеляном — про Аушвіц, Спілку української молоді діаспори та про новітню Україну.

Якщо пісня — це душа народу, то національний гімн — душа країни. На роль гімну Італії часів відродження її державності в середині ХІХ століття претендувала геніальна музика Джузеппе Верді з опери «Навуходоносор» — знаменитий «Хор ізраїльтян», які у вавілонському полоні мріють про волю. Державним гімном новонароджених Сполучених Штатів Америки мало не став найвідоміший духовний гімн американських переселенців «Свята благодать».

У 20-х числах серпня до автора цих рядків зателефонував Валентин Балан із посольства України в ПАР, аж із Йоганнесбурга. Прохання — надати інформацію про українського вченого Бориса Балінського для відзначення сторіччя нашого земляка на Африканському континенті. Адже саме Африці написав свої найвизначніші наукові праці талановитий учений-біолог, фундатор електронно-мікроскопічних досліджень у зоології. Це йому присвятив свою доповідь на 15-му Світовому конгресі з електронної мікроскопії один із її основоположників — лауреат Нобелівської премії, професор Кембриджського університету Аарон Клуг.