Слідами імператора і Лесі Українки

      Привид адміністративно-територіальної реформи знову загострив приспані амбіції волинян та рівнян. Питання про те, де ж таки має бути столиця великої Волині у випадку укрупнення областей, яким уже давно лякають невеликі західноукраїнські регіони, не дає спокійно спати політикам Рівненщини та Волині. Кажуть, сусіди не на жарт сповідують переконання, що центром майбутньої укрупненої «губернії» має бути Рівне, бо і за кількістю населення місто більше, і за промисловим потенціалом. Навіть на бігбордах ці настрої проскакують. Волиняни ж у відповідь апелюють до історії, мовляв, Лучеськ великий, якому нещодавно виповнилося 920 років, був духовним і культурним центром Волинсько-Галицького, а пізніше — Великого Литовського князівств, коли сусіднього Рівного ще й близько не було. Навіть європейські монархи у 1429 році обрали Лучеськ місцем свого з'їзду, на якому вирішували нагальні питання європейської спільноти, в тому числі й для коронування великого князя литовського Вітовта. Отож і тепер він заслужено претендує на статус центру оновленої великої Волині. Житомиряни, схоже, у цю суперечку не втручаються, хоча саме Житомир був центром Волинської губернії за царських часів.

Там, де князівські монети карбували, Леся слухала справжню весну...

      Суперечки суперечками, а реальне життя тече за своїми законами. І простим людям зовсім не до територіально-адміністративного патріотизму. Бо якщо iз сіл сусіднього із Луцьком Млинівського району видно Луцьк, а основна маса молодих людей, свого часу виїхавши на роботу до обласного центру Волині, вже давно стала волинянами, то розумієш, що всі ці поділи надто умовні. Прикордонне рівненське село Ярославичі теж не стало винятком щодо цього.

      За багатовікову історію хто тут тільки не панував, але старовинна, тобто первинна, назва, збереглася й донині. Були Ярославичі навіть волосним центром. У XIX столітті існувала Ярославицька волость Дубенського повіту. Завдячує своїй назві село волинському князю Ярославу Ізяславовичу, який на початку XII століття мав тут замок і свою літню резиденцію. Ще й зараз, озирнувши мальовничі краєвиди цієї місцини і уявивши, якими були ці пейзажі дев'ять століть тому, розумієш, чому князі вподобали саме цей райський куточок. Сусідньому із Ярославичами селу пощастило трохи менше: радянській владі чомусь не сподобалася старовинна назва Чекно, і фантазія перейменовувачів зупинилася на Межиріччі. Стара назва знову ж таки пов'язана із Ярославом, який у сусідньому селі чеканив свої монети, і місце це назвали Чекно. А тим часом саме Чекно, а не Межиріччя, назавжди увійшло в історію, завдячуючи матері Лесі Українки Олені Пчілці. У 1881 році вона на запрошення свого знайомого, мирового посередника Самарина, привезла сюди своїх дітей Лесю, Олю та Михайлика, щоб вони побачили справжні волинські веснянки. Тут, на зелених лугах у заплаві Стиру, збиралася чекнянська молодь водити танки і зустрічати весну. І це дійство було справді неповторним. «Леся, старша за мене на шість років, і без порівняння вразливіша, — пам'ятала ті чекнянські веснянки все своє життя», — писала у своїх спогадах Ольга Косач («Спогади про Лесю Українку», Київ, 1963 рік). Тут, у Чекні, Леся вперше почула «Подоляночку», «Женчичок-бренчичок», «Зайчик», «Рак-неборак» та інші дитячі пісні. Потім вона включила їх у тексти до збірника «Детские игры, песни и сказки Ковельского, Луцкого и Новоград-Волынского уездов Волынской губернии Волыни. Киев. 1903 год». Ще через кілька років Микола Лисенко видасть збірник народних пісень для учнів народних шкіл, де чекнянські веснянки позначені: «с. Чекна Луцького повіту». Леся Українка була переконана, що це село належить саме до Луцького повіту, оскільки до Луцька воно дуже близенько. Припустилася вона і другої помилки, вже у назві села — не Чекна, а Чекно.

      Сьогодні чекнянці ініціюють повернення історичної назви своєму селу (тут проживає нині у 46 дворах трохи більше ста чоловік). Межиріч на Україні багато, а Чекно, можливо, одне...

Три Олександри, або чому російські імператори так вподобали волинське село

      Коли в'їжджаєш у центр Ярославичiв, відразу впадає в очі новобудова попід стінами величної дерев'яної церкви. Виявляється, у селі розпочали будівництво нового храму, бо цей уже старий і ненадійний. Цікаво, що новий православний храм будують віруючі, як кажуть про них, або баптисти. Як будівничі люди вони працьовиті, та й проблем із випивкою немає. От і найняла сільська громада цю бригаду на роботу. А нюанси щодо віри — то вже інше. Віра все одно Христова. Тим часом, як свідчать «Волинські єпархіальні відомості» 1890 року, аж три російські імператори Олександри мають відношення до Ярославичівського храму.

      На місці нинішньої церкви у 1746 році стояла стара невеличка церквиця, якій судилося увійти в історію, бо у 1818 році її відвідав російський імператор Олександр I за обставин не менш значимих. Його величність поверталася з Варшави і їхала на південь Росії. Цар заночував у Луцьку з 20 на 21 квітня і вирушив вранці в дорогу на Старокостянтинів, де було зібрано його військо для маневрів. Та від'їхав він від Луцька верст п'ятнадцять, як царський обоз догнав фельд'єгер із депешею. У ній сповіщалось, що 17 квітня у великого князя Миколи народився син Олександр. Той самий Олександр II, який знищить кріпосне право і звільнить християн від мусульманського іга. Той самий Олександр, який зводитиме з розуму придворних красунь і навіть стане героєм популярного телесеріалу «Бідна Настя»! На знак такої приємної новини імператор вирішив заїхати в місцеву церкву і помолитися. Була саме неділя, і в сільському храмі йшла служба Божа, коли прибув посланець і повідомив, що його величність імператор має честь відвідати цей храм. Батюшка, почувши таку новину, ледве не зомлів від страху, але опанував себе і провів літургію так як треба. Олександр помолився, послухав службу Божу і відправився далі в дорогу. Першого вересня 1882 року тут, на місці цієї церкви, виросла нова, значно більша, яка й стоїть донині. І до відкриття цього храму російський імператор Олександр, щоправда, вже третій, тобто син Олександра II, через посередництво князя Костянтина Побєдоносцева прислав у дар пам'ятному для його сімейства волинському храму дорогоцінну ікону Божої Матері, висловивши жаль, що стара церква не збереглася.

      На невеличкому цвинтарі біля храму зберігся пам'ятний хрест із написом: «Здесь место Святого Престола бывшей Воскресенской церкви, которую император Александр I посещал 21 апреля 1818 года и изволил слышать Божественную литургию». Неподалік знайшла ще одну масивну кам'яну табличку, прикриту жовтим опалим листям, теж із цікавим написом: «Волосевичи. Жители села Городница Большая. Замучены палачами НКВД. Владимир Тимофеевич, 46 л., Дубенская тюрьма. 13.10.1940. Наталия Васильевна, 50 лет (Колмакова), Казахстанская ссылка. 27.04.1944. Вечная им память. Сыновья, внуки, правнуки». Потьмяніла від часу, вона, очевидно, тут уже давно. Дивно, як не помітило її всюдисуще око за часів радянських? Під масивними могильними плитами тут спочивають члени родини місцевого поміщика Колмакова. Останнього нащадка панської сім'ї ще пам'ятають старші мешканці Ярославич. Був він високим, кремезним і дуже розумним. Згадують, як узимку, одягнувши валянки, він iшов через снігові замети до сільської бібліотеки, набирав повну торбу книг і ніс їх до хатинки, де мешкав. Напевне штудіював класиків марксизму-ленінізму, завдяки яким він став ніким...

Якби кістки могли говорити

      Лучанин Степан Гаврилюк вирішив до старої дідової хати зробити добудову. Поруч живе його мама, яку вже треба доглядати, бо дуже хвора. А до Луцька звідси рукою подати. Словом, узявся чоловік за будівництво, найняв робітників фундамент копати. Та збоку від старої закинутої криниці хлопці натрапили на черепи. Налякалися, звичайно, бо хто зна, що то таке. Копнули далі убік, а там кістки. І копати перестали. Повідомили куди слід. Почали розпитувати в людей старшого віку, хто це може бути. Черепи явно належали не дорослим людям, а дітям. На одному з них помітна тріщина, вм'ятина, напевне, від удару. Що дивно — збереглися пасмо довгого чорного волосся і металева заколка. Значить, це була дівчинка. У Ярославичах пам'ятають, що до війни в цьому місці жила польська сім'я: дід з бабою, тато з мамою і троє чи п'ятеро діток. Коли розпочалася українсько-польська різня, дітей нібито вбив один із місцевих мешканців. Загинули також усі дорослі члени сім'ї. Мама була вагітною, і саме білила хату, коли прийшли їх убивати. Кажуть, той чоловік, який убив дітей, жив із цим тяжким гріхом до кінця 70-х. Він ніби намагався покінчити життя самогубством, але дружина витягнула його з петлі. А ще розповідали, що у тих же 70-х роках у Ярославичі приїжджала полька, яка шукала сліди своїх рідних. Однак у ті часи всі були такі налякані, що будь-яку правду почути про ті події було нереально.

      Про ту війну ми всі довго мовчали. Бо так треба було минулій радянській владі, яка бачила ворога тільки в національно свідомому українці. А коли ми дізналися правду про справжні масштаби тієї неоголошеної, але не менш страшної бійні, то вжахнулися. Війна війною, а фронт ішов уперед, загиблих ховали, а мирне населення, що залишалося, і далі щоночі здригалося від кожного шурхоту за вікном. Хто прийшов — поляки, партизани, бандерівці, бульбівці, переодягнені енкаведисти? Найстрашніше, що головними жертвами тієї війни були безневинні душі — діти, жінки, старі люди, які не могли воювати. І саме вони ставали головним інструментом у братовбивчій слов'янській помсті. Відтворити сьогодні події більш як 60-річної давності важко, бо старших людей, які щось достеменно знають, уже не залишилось. А їхні діти були ще надто малими, щоб зрозуміти, що ж відбувалося насправді. Навіть дорослим було важко збагнути, за що ж гинуть мирні, ні в чому невинні українці та поляки. В Ярославичах таких жертв вистачало. До війни тут жили українці, поляки, чехи, німці. І жили б вони, як жили, поважаючи традиції одне одного, по-сусідськи спілкуючись і родичаючись, якби не війна. Їхні діти гралися разом, ходили одне до одного в гості. Старожили Ярославичiв згадують, що поляки в селі були добрі. Принаймні ніхто нічого поганого згадати не міг.

      — У центрі села стояла корчма, і належала вона полякові. Прізвище його було Сук, а звати Граціан. Дружина Лодзя, а діти — Гелька, з того року 1933-го, як і я, та двоє меншеньких — Тазік і Регіна. Як зараз бачу, люди з церкви йшли і заходили до корчми випити по кручку горілочки і танцювали там, бо зал був великий, — згадує Феодосія Кирилівна Латанська, яка жила з сім'єю неподалік від родини Суків. — Жили ще в нас Пшелоцькі й Жердицькі, але я дружила з дітками Сука, особливо з Гелькою. Тазік ходив до мого брата Василя. Їхня бабця була дуже добра, завжди нас чимось пригощала. Ще далеко на хуторі жив брат хазяїна Владик із дружиною, але дітей у них не було. Ми часто влітку бігали туди купатися на саджанки. Ото він ніби і врятувався. Пам'ятаю, що прибіг Тазік до брата мого Василя, каже, що тата і мами вже немає, і дідуся з бабою, що їх закопали під кущем бузку. А собака розриває землю лапами, бо земля ще ворушиться. Пані, кажуть, була вагітною, і дитятко ворушилося може ще в утробі. Василь порадив дітям тікати до Луцька. І вони начебто вже йшли туди, але їх по дорозі побили. Та як вони опинилися похоронені тут, на обійсті своєму, не знаю...

На цьому місці після війни поселилися люди із хутора

      — Скільки будували — і ми, і дід з бабою, —  ніхто на ті кості не натрапив. Треба ж щоб зараз синові таке. Як він жити тут буде, бідкається Ганна Климівна Гаврилюк. — Я мало що з тих років пам'ятаю, бо ми на хуторі жили, на горах...

      Із тієї криниці, кажуть, ніхто ніколи не пив воду. Напевне, знали чи здогадувалися, що там покояться останки людей. Ще один дитячий скелет, ймовірно, покоїться під цією старою липою на подвір'ї. Шістдесят років — занадто великий відрізок часу, щоб шукати нині винних у цьому злочині. Але минуле повернулося до сучасників: у селі почали згадувати, де чий дід, що робив. Хтось когось же перестрівав і казав, що це твій дід цих дітей закопував. Ворушити минуле, щоб кинути ще одну іскру ненависті поміж односельців, не варто. Як i робити мучеників з одних та створювати образ убивць з інших. Бо ще живуть діти тих, кого знищили і поляки. Одна з них — Мосіюк Надія Денисівна. Її батька Дениса Ковальчука та ще кількох мешканців Ярославич було вбито тієї ж осені 1943 року. Польські набіги на довколишні села здійснювалися із так званої холодної долини, де осіли поляки.

      — Тата забрали з хати, якраз усі обідали. Вивели, кинули на дно воза, зверху навантажили свиней, яких забрали з нашого і сусідського хлівів, і повезли. Мамі прикладом у груди дали так, що ледве видихала, а брата покололи штиком. Якби хоч не мучили, а вбили відразу... Ми навіть боялися шукати його тіло. Двоє наших сусідів знайшли його за клунею Бернацьких. Було холодно вже, листя опало і примерзло і, видно, тато ще мучився. Бо листя те в кулаках було затиснуте. Чоботи зняли, бо добротні були, — плачучи, розповідала своє горе Надія Денисівна. — Там, біля церкви, жінку і ще кількох чоловікiв поховали. Налітали, вбивали, грабували, брали худобу, свиней, усе, що можна. І що, вони добрі, а ми погані?

      Сьогодні не може бути добрих і поганих. Сьогодні ми можемо й повинні зробити одне: назавжди знищити зерна міжнаціональної ворожнечі, щоб, не доведи Боже, вони більше ніколи не проросли такими страшними сходами, як у сорокових роках минулого століття. А знайденим останкам і тим, які ще відкопають, — місце на кладовищі. Поховати їх треба по-людськи, по-християнськи і, якщо відомі прізвища, встановити табличку з написом. Може, хтось колись відшукає сліди своїх рідних. І буде вдячний тим, хто зберіг і не поглумився над ними...