Укотре на заходах фестивалю повторили легенду про червону руту — квітку, що символізує невмирущість українства. Як не витоптували нашу землю ординські навали, але рута піднімалася найпершою і давала початок новому життю... Для фестивалю 1989 року ліпшу назву годі було й придумати. Недарма сьогодні той фест згадують як проривний, заспівний до незалежності, як вибух українського в українцях. Після 20 років існування наймення мало б стати просто традиційним. А втім воно й сьогодні злободенне.

Якби потрібно було придумати інтригу, то це не вдалося б ліпше, ніж на завершення «Червоної рути». Упродовж усіх днів конкурсних прослуховувань суддівська рада нагнітала: визначені найкращі в такому–от конкурсі, але лауреатів і дипломантів назвемо на гала–концерті. Гала–концерт переможців у призначену годину не розпочався. Коли глядачі вже заповнювали місця в літньому театрі, на сцені ще тривав конкурс рок–гуртів. Журі було напруженим і втомленим. Урешті його голова, «ветеран» «Червоної рути» Кирило Стеценко, почав оприлюднювати список учасників заключного концерту. Гурт конкурсантів, які зібралися біля нього, нервувався, перемовлявся та поглядав на складені вже дорожні сумки.

Виконавчий директор фестивалю Мирослав Мельник відмінностей між першою та останньою «Червоною рутою» бачить менше, ніж схожостей: «Ця, як і перша, покликана відкривати таланти та нові імена. І хоча в різні часи вони відбулися (тоді — в радянський, тепер — за своєї держави), проблеми подібні. Українська національна культура перебуває у підвалі».

Праворуч — енергійна тінейджерка, підтанцьовуючи, співає разом із солісткою. Ліворуч — чоловік пенсійного віку махає руками в такт музиці і, врешті, пропонує йти танцювати. Межею перед нами є ряд ліхтариків із запаленими свічками, що відділяє глядачів від майданчика, на якому відбувається концерт. Там — Марічка Бурмака. Фестиваль «Червона рута» розпочався. 17 вересня, рівно в той день, коли вперше відкрився 20 років тому.

Правоохоронці розповідають, що коли їм надходить інформація про незаконне зберігання зброї, реагувати потрібно швидко, поки та зброя не вистрелила. Отож після сигналу про те, що мешканець Конотопа А. зберігає у своєму будинку гвинтівку, місцеві правоохоронці отримали дозвіл на обшук і прийшли до підозрюваного. Господаря вдома не виявилося, був у відрядженні. Але дружина та п’ятирічний син впустили оперативників до будинку. І що ж? Гвинтівка красувалася на видному місці — на стіні вітальні. Та, оглянувши її, міліціонери зрозуміли: перед ними хороший макет зброї, просто сувенір.

Переходжу звичний місток через Псел і, дивлячись на парк, відчуваю раптом, що потрапляю у незвичну реальність, — протилежний берег змінився. Миті досить, аби зрозуміти: на майданчику за мостом почали встановлювати витвори Першого міжнародного симпозіуму міської скульптури.

Третій обласний центр України відкрив свою муніципальну галерею. Після Харкова та Одеси нею можуть тепер похвалитися сумчани. Перша експозиція стала символічною — це фото сумчан із минулих століть і дня сьогоднішнього. До її створення долучилися працівники краєзнавчого музею, фотоклубу «Позитив», фотохудожник Олександр Миколенко та інші. А сумський міський голова Геннадій Мінаєв підкреслив: така тема фотовиставки засвідчує правильні пріоритети сумської влади. А суть їх у тому, що громадянин, мешканець Сум, є головним під час творення місцевої політики.

Досі, аби потрапити в російську Гордіївку, мешканцям українських сіл Володимирівка, Веселівка, Водолаги Сумського району треба було подолати 20—25 кілометрів до міжнародного пункту пропуску. Звідти — територією Росії — ще таку ж відстань. Зараз досить пройти два–три кілометри — і ти вже в Гордіївці. Бо відтепер діє місцевий пункт пропуску через державний кордон.

Пенсія старенької мешканки села Вирів Білопільського району багато місяців не давала спокою її односельцю. Подейкували, отримувала бабця непогано. А оскільки була вдовою, жила самотньо, то й визріла спокуса розбагатіти її грошима.

Більше семи років вони не бачитимуть волі. Нині, коли закінчився суд у Ромнах, їх ще називають молодими людьми. Знову побачивши вільний світ, вони навряд чи почуватимуться молодиками. І все — лише через те, що їх не пригостили сигаретами.

...Спочатку у Воздвиженському посадили липи. Дві велетенські алеї завдовжки сімсот та вісімсот метрів — навхрест. Хрест мав захищати майбутній сад од вітру. Потім навколо виростили плодові дерева. Дивовижна краса була, коли вони цвіли. А як пахли, квітнучи, липи! Бджоли з пасіки, спеціально розташованої поруч, трудилися невтомно... Справді, острівець раю на землі. Як, мабуть, і мріяв Микола Неплюєв, який заснував тут незвичайну школу для бідних дітей — такий собі «інститут нешляхетних панянок».

Зараз тих яблунь, звісно, не лишилося — вік плодових дерев, як і людей, досить обмежений. А липи стоять уже понад сто років і продовжують вражати величністю.