...Старші мешканці Війниці добре пам'ятають, як у середині 50-х років у село наїхали донецькі шахтарі. Не організовувати колгоспи чи осовічувати бандерівський край за прикладом шолохівського 25-тисячника Давидова. Місію вони виконували дуже секретну. Розквартирували їх по селянських хатах, а на роботу хлопці зі степу донецького їздили до лісу. На запитання допитливих сільських дядьків, що ж вони там таке роблять, гірники лише посміювалися: «Оно вам нужно? Очень грязную работу делаем». Те, що брудною роботою займалися, селяни бачили й самі, бо приходили квартиранти додому справді брудні та забрьохані. Це вже набагато пізніше затуркане локачинське село дізналося, що ж насправді ховали від їхнього пильного ока в їхньому ж лісі...

Минулого місяця уряд «порадував» українців, які за власні кошти вирішили порятуватися від непомірно високих цін на тепло та гарячу воду, встановивши автономне опалення, — заборонив взагалі встановлювати в багатоквартирних будинках індивідуальне опалення. Щоправда, через деякий час уряд трохи спохватився і додав: заборона тимчасова, поки не будуть виписані єдині правила та норми. Однак у благі наміри державних мужів щось віриться важко. Менш за все думають вони про безпеку громадян, мабуть, бояться, що непомірно високі комунальні тарифи підштовхнуть українців рахувати свої гроші й шукати альтернативні джерела опалювання власних помешкань. І це може стати масованим ударом по централізованих схемах теплопостачання, тобто по стабільних грошових річках, що пливуть до комунальних кишень. Бо платитимуть громадяни, в яких стоять свої котли й лічильники, набагато менше, ніж платять теплокомуненерго і водоканалам нині.

«Тепер я точно знаю — після сорока життя тільки починається», — казала головна героїня фільму «Москва сльозам не вірить». Але кіно є кіно, там усе можливо. А в житті... І в житті неможливого теж немає — а це вже точно знає волинянка Лідія Мультан, яка тільки у сорок п'ять уперше почула у своїй хаті «мамо», «мамцю», «матусю». У сорок п'ять років вони з чоловіком сіли за парту, щоб учитися батьківству...

Із цього села на Сибір та в інші «места не столь отдаленные» було вивезено мешканців 30 хат, 46 чоловік заарештовано і засуджено. Сьогодні із репресованих боголюбців залишилося лише кілька чоловік. Одна з них — ця невеличкого зросту жіночка, яка вже розміняла дев'ятий десяток. Лідія Іванівна Граділь — чудовий оповідач. Її пам'ять зберегла такі деталі дитинства та юності, що дивуєшся, як усе те можна було запам'ятати, не кажучи вже про прізвища та імена односельчан, бойових друзів. Вона бачила Пілсудського і владику Полікарпа (Полікарп Сікорський у роки війни був владикою УАПЦ), читала біля насипаної коло Боголюбської церкви символічної могили борцям за волю України вірші, які й досі ще пам'ятає. Вона просила вчителя, щоб дозволив прочитати «Розриту могилу» Шевченка, але Сергій Павлович Філіпов, син поміщика зі Сходу України, який утік на Західну Україну від радянських порядків, дав їй зовсім інший вірш невідомого автора. В українських строях учні декламували біля могили українську поезію. Це був 1941 рік. Від тієї могили пізніше й сліду не залишиться — прийдуть знову совєти і тракторами зрівняють її з землею. Боголюбським дітям пощастило не лише з учителем, а й зi священиком: із 1927 по 1939 рік у селі правив отець Йосип Василів. Він читав дітям Закон Божий, але встигав, окрім усього, ще стільки розповісти цікавого з історії України, що діти після четвертого класу, які йшли вчитися до Луцька, відразу йшли у шостий, пропустивши п'ятий клас. Святий отець разом з учителями примножував той український дух, який завжди був присутній у селі Богом любимим, і саме за цей дух його мешканці жорстоко поплатяться понівеченими долями, винищеними цілими родинами...

«Крайня Гута» — саме так назвала б я кафе чи якийсь інший розважально-шинковий заклад, якби відкривала його в Гуті. За аналогією широко відомого в народі ще з радянських часів кафе під назвою «Крайня хата», розташованого у лісі неподалік від українсько-білоруського кордону на українському боці по дорозі на Брест. Хоч кордонів тоді не було і вся їхня «атрибутика» була лише умовністю. На відміну від часів нинішніх, коли кордони, прикордонні стовпи і прикордонники з собаками розділили не лише добрих сусідів, а й родичів, які опинилися «за кордоном» і «за гранiцей» відповідно. А Гута як була крайньою точкою Ратнівського району на білоруських підступах — так нею і залишилась. За нею тільки ліси розділяють дві сусідки-держави. Як уживаються із сусідами гутняки, чи заздрять білорусам насправді, бо про дива білоруської економіки на Волині ходять ледве не легенди?! Для того ми й подолали сто сімдесят кілометрів із Луцька відразу після свята Михайла архістратига. Як виявилося, припізнилися на один день, на Михайла у Гуті був празник, себто храм. Тим більше були подивовані, побачивши на вулицях у будній день святково одягнених людей — молодих і старих. Невже у поліськiй глибинці День свободи (а потрапили ми у Гуту 22 листопада) святкують як престольне свято?!

«Коли наші тіла дозрівають до пенсії, то держава гарантує тілу виплату цієї пенсії відповідно до законодавства. Оскільки пенсійний фонд державний, то управління Пенсійного фонду зобов'язане забезпечити виплату пенсії. І ми так думали доти, поки наші тіла не дозріли до пенсій. А як дозріли, то...» Ось у такому гумористичному стилі почав свій лист до редакції Леонід Васильович Киця, виступаючи від імені ще кількох своїх колег, чиї тіла теж «дозріли до пенсій». Бо якщо на ситуацію, що склалася довкола їхніх пенсій, дивитися геть без гумору, то, як кажуть, слів нема, самі «чувства».

Як тільки владці вдаються до підвищення цін, у Луцьку спостерігається дивна картина: частина міських мешканців терміново переїжджають до стареньких батьків у села або просто до знайомих. Звичайно, ніхто нікуди не їде, а з квартир виписуються, щоб не платити «дурні» гроші. Перша хвиля такої міграції відбулася рік тому, коли в місті подорожчали комунпослуги попри мораторій Верховної Ради. Друга хвиля неконтрольованої міграції спостерігається нині, уже з 1 вересня, лучани змушені платити за новими тарифами.

Власне, останню вже фактично розформували, оскільки наказ начальника міського управління охорони здоров'я вже підписаний. Згідно з ним одне відділення жіночої консультації ліквідовується, а натомість гінекологічні кабінети будуть додатково відкриті у чотирьох міських поліклініках, де й спостерігатимуться тепер вагітні за місцем проживання. Новація викликана тим, що в основному корпусі Луцького пологового будинку розпочали були ремонт у 10 мільйонів гривень, а їх, звичайно, у бюджеті немає. Через те ремонтні роботи затягнуться невідомо на скільки, а стаціонарні ліжка двох відділень перенесли на площі жіночої консультації, яка розташована поруч і з'єднується з корпусами пологового. Отож вагітним та іншим жінкам місця в консультації не вистачає. Скорочується також і кількість ліжок у стаціонарі (на 30), зрозуміло, і частина медперсоналу теж залишиться без роботи.

Не помітити чорнобривцевий однострій уздовж дороги, коли в'їжджаєш із Луцька на Горохівщину, неможливо. Більш як на три кілометри простягнувся обабіч траси цей чорнобривцевий шлейф на тлі добротно оброблених і засіяних угринівських полів. Їдуть люди - і дивуються: от молодець влада - придумала, як око звеселити.

За іронією долі чи за дивним збігом обставин (може, й не за дивним) на вулиці під символічною назвою Європейська в селі Рованці під Луцьком ще напередодні найбільшого українського державного свята — Дня незалежності — розгорівся конфлікт майже європейського масштабу.
Почалося з того, що на редакційний телефон зателефонував невідомий чоловік і повідомив: «Ви знаєте, що на німецькому заводі сьогодні буде страйк? Я стороння людина, але те, що я почула про це підприємство, мене лякає. Треба щось робити, бити на сполох, не мовчати». Того ж дня ми вирушили на завод «Кромберг енд Шуберт Україна».
Деякі працівники виходили з прохідної після першої зміни, а в заводській їдальні, яка ще не функціонувала, сиділо кілька десятків людей, котрі не розходилися по домівках після нічної зміни. Вони чекали результатів переговорів своїх представників та адміністрації підприємства. Страйк, звичайно, це мало чим нагадувало, але сам факт того, що молоді люди (а працює на цьому заводі в основному молодь із Луцька та сіл Луцького району) відважилися бойкотувати наміри заводської адміністрації, вже був гідним уваги. Заводчани протестували проти того, що їх хотіли змусити працювати у святковий день, 24 серпня, хоча вони відпрацювали його, як і чимало українських підприємств та організацій, у спасівську суботу, 19 серпня.
«Не подобається — звільняйся. Безробітних на біржі вистачає», — так на несміливі закиди відповідало керівництво. А при ближчому розгляді проблеми виявилося, що права робочого люду на цьому заводі іноземний інвестор порушує не лише на День незалежності. Та ще й як порушує...