Найбільше враження — палка любов американців до письменницьких автографів. Тут це просто полювання за авторськими підписами на книжках, такий собі національний читацький спорт.

У київському Музеї літератури — виставка Інституту літератури Академії наук. Хто ніколи раніше не чув про архівні скарби, що зберігаються тут, почуватиметься, як у казковій печері Алі–Баби. В рукописному фонді Інституту — понад 100 тисяч раритетів, але й представленої на виставці дещиці досить, аби приголомшити відвідувачів.

Ще 35 років тому американський культуролог Сьюзен Зонтаг констатувала, що «останнім часом фотографія стала не менш поширеною розвагою, ніж секс і танці, і це означає, що люди, які фотографують, не визнають її, як і решту видів масової культури, за мистецтво» (Сьюзен Зонтаг. Про фотографію. — К.: Основи, 2002). Перша частина цього твердження (стосовного фотографії як масової розваги) дедалі більше актуальна для України. Наші громадяни вже подолали фазу екзотичного захоплення «мильницями», і розлогий асортимент чисельних фотокрамниць засвідчує широкий інтерес до «просунутого» знімкування. Мінілабораторій на вулицях так само рясно, як і аптек, перукарень та банків. Кількість фотожурналів, що виходять в Україні, перевершує чисельність літературно­мистецької періодики разом узятої. І на відміну від західних, наші фотожурнали зосереджені не на мистецькій аналітиці, а на технічних порадах аматорського рівня — саме тому їх варто вважати за розважально­дозвіллєві. А це лише підкреслює нинішній статус фотографії в Україні: «не менш поширена розвага, ніж секс».

Сучасники Гоголя свідчать: коли письменник розповідав, то складалося враження, ніби це оповідь очевидця, — навіть якщо йшлося про давноминулі часи. Гоголь ніби й не розповідав, а малював. Ясна річ, ця манера відбилася і в його писаних творах, а вже літературознавці дійшли висновку: «Гоголь перекладав свої сюжети на мову живописних образів» (Нові гоголезнавчі студії. Випуск 5/16. — Ніжин: Аспект–Поліграф, 2007). Зрештою, це відомо кожному школяреві, який вчив напам’ять знамениті «пейзажні» уривки класика — про українську ніч, степ чи Дніпро. І коли потім раптом потрапляєш до якоїсь незнайомо–незайманої місцини, мимоволі «пригадуєш», що ти уже бачив цю красу. Очима Гоголя.

Книжка трьох російських журналістів (В. Панюшкін, М. Зигарь, І. Рєзнік) «Газпром: нова зброя Росії» спочатку вийшла в Німеччині, й водночас її перекладали в кількох європейських країнах — експортерах газу, з Україною включно. Отже, адресували насамперед закордонному читачеві. Звідси — спрощена модель викладу і детективна стилістика цього документального розслідування.

Американця Чарльза Буковскі (1920—1994) переклали у нас лише зараз. Але прочитали його раніше — початком 2000–х, коли росіяни швидко видали чи не всю прозу цього письменника. Відтоді Буковскі став індульгенцією як для російських, так і для українських «нових» літераторів — індульгенцією матюкатися у своїх творах навсібіч.

...Ще у першій половині того далекого 1919–го було геть неясно, якою постане геополітична мапа завтра. Чи знову схід Європи підіпре «єдіна і нєдєліма» імперія, таки здолавши ВІЛ–інфекцію більшовизму? Чи країну–жандарма історія таки понизить у званні до європейського рядового, зірвавши з її погонів зірочки балтійських і закавказьких країн та України? А чи — про цей жах намагався не думати ніхто в Європі — таки запанує на 1/6 земної тверді червона зараза?

Читаю нещодавно на сайті «Буквоїд» хвацьку статтю Тетяни Трофименко про минулий літературний сезон. Починається так: «Якби мене запитали, яка книжка була знаковою для 2008 року, я би, не вагаючись, обрала монографію Тамари Гундорової «Кітч і література». Під таким потужним упливом усі торішні твори рецензентка сприймає виключно як різновиди кітчу: «Отож книжка Матіос «Москалиця. Мама Маріца — дружина Христофора Колумба» представляє собою той тип кітчу, котрий склався в українській літературі в добу романтизму з його замилуванням у фольклорі, демонічних образах та трагічній роздвоєності внутрішнього світу персонажа».

700–сторінкову книжку «Портал» її автор, Юрій Пісковський, завершив фразою: «Я это написал для того, чтобы в поиске правды бытия преодолеть свое разочарование». Моє розчарування від прочитаного також волає: навіщо витратив на це стільки часу, задля якого буттєвого досвіду?

Класичне українське письменство, обтяжене соціальними рефлексіями та песимізмом, мало, проте, щасливий виняток на терені пригодницької літератури для дітей. Твори Андрія Чайковського, Адріана Кащенка, Юліана Опільського та Спиридона Черкасенка за своїми накладами часто–густо перевершували популярність «дорослих» романів, що становлять нині кістяк шкільної програми. Усі ці захоплюючі історичні оповіді мали спільний «секрет» — ґрунтувалися на козацьких легендах та переказах.