В Америці існує безліч літературно–книжкових премій. Але всі мої нью–йоркські візаві — топ–професіонали їхнього книжкового ринку — сходяться, що безумовний вплив на читача–покупця мають, насамперед, три відзнаки: Pulitzer Prize, National Book, Critics Cirkle.
Найбільше враження — палка любов американців до письменницьких автографів. Тут це просто полювання за авторськими підписами на книжках, такий собі національний читацький спорт.
У київському Музеї літератури — виставка Інституту літератури Академії наук. Хто ніколи раніше не чув про архівні скарби, що зберігаються тут, почуватиметься, як у казковій печері Алі–Баби. В рукописному фонді Інституту — понад 100 тисяч раритетів, але й представленої на виставці дещиці досить, аби приголомшити відвідувачів.
Ще 35 років тому американський культуролог Сьюзен Зонтаг констатувала, що «останнім часом фотографія стала не менш поширеною розвагою, ніж секс і танці, і це означає, що люди, які фотографують, не визнають її, як і решту видів масової культури, за мистецтво» (Сьюзен Зонтаг. Про фотографію. — К.: Основи, 2002). Перша частина цього твердження (стосовного фотографії як масової розваги) дедалі більше актуальна для України. Наші громадяни вже подолали фазу екзотичного захоплення «мильницями», і розлогий асортимент чисельних фотокрамниць засвідчує широкий інтерес до «просунутого» знімкування. Мінілабораторій на вулицях так само рясно, як і аптек, перукарень та банків. Кількість фотожурналів, що виходять в Україні, перевершує чисельність літературномистецької періодики разом узятої. І на відміну від західних, наші фотожурнали зосереджені не на мистецькій аналітиці, а на технічних порадах аматорського рівня — саме тому їх варто вважати за розважальнодозвіллєві. А це лише підкреслює нинішній статус фотографії в Україні: «не менш поширена розвага, ніж секс».
Сучасники Гоголя свідчать: коли письменник розповідав, то складалося враження, ніби це оповідь очевидця, — навіть якщо йшлося про давноминулі часи. Гоголь ніби й не розповідав, а малював. Ясна річ, ця манера відбилася і в його писаних творах, а вже літературознавці дійшли висновку: «Гоголь перекладав свої сюжети на мову живописних образів» (Нові гоголезнавчі студії. Випуск 5/16. — Ніжин: Аспект–Поліграф, 2007). Зрештою, це відомо кожному школяреві, який вчив напам’ять знамениті «пейзажні» уривки класика — про українську ніч, степ чи Дніпро. І коли потім раптом потрапляєш до якоїсь незнайомо–незайманої місцини, мимоволі «пригадуєш», що ти уже бачив цю красу. Очима Гоголя.
Книжка трьох російських журналістів (В. Панюшкін, М. Зигарь, І. Рєзнік) «Газпром: нова зброя Росії» спочатку вийшла в Німеччині, й водночас її перекладали в кількох європейських країнах — експортерах газу, з Україною включно. Отже, адресували насамперед закордонному читачеві. Звідси — спрощена модель викладу і детективна стилістика цього документального розслідування.
Американця Чарльза Буковскі (1920—1994) переклали у нас лише зараз. Але прочитали його раніше — початком 2000–х, коли росіяни швидко видали чи не всю прозу цього письменника. Відтоді Буковскі став індульгенцією як для російських, так і для українських «нових» літераторів — індульгенцією матюкатися у своїх творах навсібіч.
...Ще у першій половині того далекого 1919–го було геть неясно, якою постане геополітична мапа завтра. Чи знову схід Європи підіпре «єдіна і нєдєліма» імперія, таки здолавши ВІЛ–інфекцію більшовизму? Чи країну–жандарма історія таки понизить у званні до європейського рядового, зірвавши з її погонів зірочки балтійських і закавказьких країн та України? А чи — про цей жах намагався не думати ніхто в Європі — таки запанує на 1/6 земної тверді червона зараза?
Читаю нещодавно на сайті «Буквоїд» хвацьку статтю Тетяни Трофименко про минулий літературний сезон. Починається так: «Якби мене запитали, яка книжка була знаковою для 2008 року, я би, не вагаючись, обрала монографію Тамари Гундорової «Кітч і література». Під таким потужним упливом усі торішні твори рецензентка сприймає виключно як різновиди кітчу: «Отож книжка Матіос «Москалиця. Мама Маріца — дружина Христофора Колумба» представляє собою той тип кітчу, котрий склався в українській літературі в добу романтизму з його замилуванням у фольклорі, демонічних образах та трагічній роздвоєності внутрішнього світу персонажа».
700–сторінкову книжку «Портал» її автор, Юрій Пісковський, завершив фразою: «Я это написал для того, чтобы в поиске правды бытия преодолеть свое разочарование». Моє розчарування від прочитаного також волає: навіщо витратив на це стільки часу, задля якого буттєвого досвіду?
