Цей середніх розмірів двоповерховий будинок нічим не виділяється з-поміж довколишніх особняків часів розвиненого соціалізму, тому перехожі не звертають на нього уваги й не уявляють, який дивовижний світ ховається за невисоким парканом обсадженого сливами та яблунями міського обійстя. На подвір'ї — уламки якихось давніх фундаментів, фрагменти кераміки, а в глибині — монолітна стовпоподібна фігура знаменитого Світовида, ідола, до якого ревно молилися наші ще нехрещені предки. Праворуч — непоказне, схоже на муровану комору добротної сільгоспартілі, приміщення. Саме там і прописалися 17 галицьких князів і зосередилися в найконцентрованішому вигляді сюжети із життя столиці Галицько-Волинської держави.

Питанням, скільки ж я буду платити по-новому за свою квартиру, нині переймаються мало не всі пересічні українці. Із 1 вересня чиновники «ощасливили» нас підвищенням на 25 відсотків вартості електроенергії. А влада на місцях, виходячи з власних розрахунків, підвищує й собі тарифи на комунальні послуги — без цього, кажуть, ніяк не обійтися: газ же й світло дорожчають. Де управлінці більш «гуманні», там підвищення вiдбувається поступово вже кілька місяців, без особливих стресів для населення. Але у більшості регіонів про нові цифри у рахунках за комунпослуги повідомили раптово — ще й підвищили ціну удвічі-тричі. Як тут не запанікуєш! Тепер практично по всіх обласних центрах, де вдалися до «підігрівання» тарифів, у середньому класична трикімнатна квартира 60—65 метрів квадратних обійдеться її власнику гривень у 500 щомісяця. За умови мінімальної зарплати в Україні 375 гривень таке підвищення виглядає просто знущанням.
Звісно, будуть субсидії. За даними Мінпраці, у грудні кількість отримувачів житлових субсидій зросте на 760 тисяч — до 1,6 мільйона українців. Але хто по ту кляту субсидiю бігав, той знає, що то за каторга — вибивати у нашій державі якісь пільги.
І найобразливіше, що, заплативши такі пристойні гроші за комунальні послуги, ви навряд чи зможете розраховувати на краще виконання обов'язків тих же ЖЕКів. А це знову означає — брудні, темні, смердючі під'їзди, «профілактичне» відключення води на цілу вічність і п'янi сантехніки, які вимагають хабарів.
Сподіватися на милість місцевої влади не доводиться. І хоча деякі політичні партії називають це підвищення незконним і закликають створити тимчасову слідчу комісію Верховної Ради України з розслідування об'єктивності підвищення тарифів на газ для населення, шансів на успіх небагато.

Добробут родин Іванових дідів-прадідів і власне його батька Дмитра багато в чому залежав від «овечого чинника». У передгір'ї Бескидів кам'яниста земля не плодила в достатку зерно і городину. Та й придатних для обробітку грунтів тут завше було обмаль. Виручала домашня живність, зокрема невибагливі в утриманні вівці: молоко і м'ясо рятували від голоду, перероблена на одяг шерсть зігрівала в люті морози. Вівчарство формувало й особливий спосіб полонинського життя. З кінця весни, коли вільні від лісових насаджень поляни вкривалися соковитим різнотрав'ям, і аж до Покрови безлюдні в іншу пору року схили оживали голосами чабанів, овечим меканням і застережливим гарчанням собак, котрі оберігали отари від нападу хижаків.

Приїжджий люд, який уперше потрапляє в невеличке, «на краю світу», гірське село Осмолода, де постійно мешкає лише тринадцять сімей, захоплено називає цей куточок українських Карпат мало не земним раєм. Самі ж осмолодці, зважаючи на певні труднощі щоденного побуту, не схильні ідеалізувати власне середовище існування, хоча не без гордощів підтверджують, що їхня річка Лімниця і настояне на ялицево-смерекових фітонцидах повітря — найчистіші в Європі. Аби для аргументації цієї тези не вдаватися до складних формул «животворящих» хімічних елементів, місцеві мешканці наводять дуже переконливий факт, який стався з одним чиновником нафтогазової галузі. Кажуть, що звичний до стабільно загазованого міського повітря начальник, коли приїхав подивитися на роботу бурових веж у надвірнянській стороні, вийшов з легковика і відразу знепритомнів, захлинувшись тутешнім гірським озоном. Бідолаха нібито прийшов до тями лише після ковтка вуглекислого газу з вихлопної труби автомобіля.
І хоча в наведеній оповідці, звісно, не обійшлося без лукавого перебільшення, проте місцевість довкола Осмолоди справді створена Всевишнім для неквапливого очищення від стресів сучасної цивілізації.

Про водія (більшість пасажирів не знають ні його імені, ні прізвища) раніше білого Мерседеса, тепер — жовтого «Богдана», що курсує вулицями Чорновола, Набережна і Галицька через центр Івано-Франківська, мало не легенди складають: він і першим вітається з тими, хто заходить у салон, і дякує за оплачений проїзд, і частенько возить школярів лише за чарівні «будь ласка». Словом, якась міфічна особа чи моторизований Дід Мазай, а не звичний водій вітчизняного пасажирського автотранспорту.
Як не дивно, у наведених нетиповостях майже немає вигадки. Сумніви розвіялися, коли автор цих рядків випадково потрапив у загадковий автобус. За кермом сидів чоловік середніх років, трохи схожий на відомого за «Танцем на барабані» Миколу Гнатюка. У нього справді все виходило легко й невимушено: вітався, дякував, про щось розпитував. І ця незвична доброзичливість відразу передавалася пасажирам — із салону миттєво вивітрювалися поганий настрій і флюїди провокативної поведінки.
Із 51-річним Мироном Зайцем ми зустрілися у міському сквері десь аж через півроку після тієї поїздки-інкогніто.

Дотепер історики не зійшлися на єдиній думці щодо року народження рогатинської попівни, відомої з легенд і літературних творів як Настя Лісовська, а з офіційних історичних хронік — Роксолана-Хуррем. Оскільки не збереглося жодного документа у львівських архівах та громадських актових книгах, найвірогіднішим часом народження дружини повелителя могутньої Османської імперії Сулеймана Пишного, на переконання провідних українських «роксоланознавців», зокрема Агатангела Кримського та прикарпатського академіка Володимира Грабовецького, можуть бути або 1505-й, або 1506-й роки.

Його проекти схожі на виклики. Вони дивують, захоплюють, дехто дивиться на них очима, подібними на знаки запитання. Але всім цікаво, окрім маститих володарів пензлів. Їх заздрісна «дрож пронімає» від підвищеного інтересу мас-медіа до молодого, вдатного на несподівані ідеї колеги. Маститих теж можна зрозуміти: хлопець побожно не завмирає перед полотнами патріархів, не просить у них милостивої поради, зате часто «вибухає» непрогнозованими мистецькими витворами, на які журналісти кидаються, як піраньї.
Ну хто б із солідних малярів додумався написати картину-прогноз під назвою «Вручення Нобелівської премії Віктору Ющенку» із точним зображенням представників шведської королівської родини та завсідників церемоніалу нагородження лауреатів. Останній штрих Роман додав до неї тоді, коли діючий Президент України ще й не номінувався на премію за просування демократії в Україні. Після того ж як відзнака імені Нобеля оминула Віктора Андрійовича, чиновники бояться картини як шаманського наврочення. Проте автор не впадає у покаянний транс. Він продовжує допікати консерваторам — до цьогорічного Дня молоді виставив картину «Палітра Станіславова», на якій, окрім визначних архітектурних пам'яток та особливостей життя обласного центру Прикарпаття, знайшов місце і для найвідоміших івано-франківських бомжів.
Однак його нетрадиційну творчість не можна сприймати лише як характерні для задерикуватої молодості арт-витівки чи недоступний для вікторіанських смаків ультра-модерн. Роман справляє стійке враження митця-інтелектуала, який хоче дивувати світ масштабними за сюжетами і розмірами полотнами.
Нині його творча передова пролягає через одну з ремонтних майстерень Богородчанської сільгосптехніки, де на час творення «Хроніки України» навіть перестали лагодити трактори та вантажівки. Коли Романа навідує натхнення, він сідає за кермо «дев'ятки» і з Івано-Франківська їде в орендовану за 200 гривень на місяць (відтепер — удвічі більше) ангарного типу робітню. По дорозі в райцентр Богородчани й розпочалася наша розмова.

Поширену версію про те, що тепер учнями профтехучилищ стають винятково ті, хто вміє лише крутити хвости коровам або вивчив азбуку не в повному обсязі, легко спростовує практика підготовки робітників високої кваліфікації в Івано-Франківському центрі профтехосвіти №1. Його директор Іван Шібель, який називає цей навчальний заклад «найбільшим надбанням у своєму житті», стверджує: «Ми беремо на навчання дітей, про яких кажуть, що вони не набули достатніх знань у школі, тому вважаються неперспективними. У нас вони не просто перспективні, а дуже перспективні — наших випускників не вистачає на всіх бажаючих роботодавців».

Конфлікт, який повільно тлів упродовж півроку між частиною викладачів Косівського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва та виконувачем обов'язків ректора Марією Гринюк, минулого понеділка вихлюпнувся зі стін ВНЗ на майдан перед будинком районної влади. Близько двох десятків протестувальників поставили чотири намети й оголосили безстроковий страйк із вимогою до Міністерства освіти та науки України звільнити в. о. ректора, котра перебуває на посаді керівника вже третій термін.

Славне місто Коломия у другій половині ХІХ — на початку ХХ століть вважалася провідним, другим за значимістю після Львова, науково-культурним центром Галичини. «На користь цього висновку можна навести чимало фактів, — підтверджує заступник міського голови Володимир Бойцан, котрий тривалий час фахово займався краєзнавчими дослідженнями. — Під час так званої весни народів, підвладних короні Габсбургів, тобто в 1848 році, саме в Коломиї була створена Національна військова рада, яка складалася з українців. У відділі рукописів бібліотеки імені Василя Стефаника у Львові зберігаються надзвичайно цікаві документи, в яких зафіксовано повний перелік запроваджених тоді військових команд українською мовою, що було на той час унікальним для нашої нації явищем. У 1849 році священик Микола Синовіцький створив у Коломиї першу читальню, після чого популяризація знань серед простого люду поширилася по всій Галичині. Перед Першою світовою війною тут започаткувався потужний антиалкогольний рух та виник перший український аматорський театр під керівництвом отця Івана Озаркевича, діяло чотири друкарні та чимало видавництв».
Очевидно, не випадково філософ і мрійник вселенського масштабу Олесь Бердник у 1990 році, віддаючи данину Коломиї за півторастолітню генерацію і збереження українського духу, саме тут провів Духовний собор України.
У наш час пальму науково-культурної першості в Галичині після Львова перехопили Івано-Франківськ та Тернопіль, проте й Коломия не втратила свого особливого інтелігентного шарму. Не в останню чергу — завдяки організованому ще в 1926 році Музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського.