Розслабтеся: за кермом — Заєць

      Про водія (більшість пасажирів не знають ні його імені, ні прізвища) раніше білого Мерседеса, тепер — жовтого «Богдана», що курсує вулицями Чорновола, Набережна і Галицька через центр Івано-Франківська, мало не легенди складають: він і першим вітається з тими, хто заходить у салон, і дякує за оплачений проїзд, і частенько возить школярів лише за чарівні «будь ласка». Словом, якась міфічна особа чи моторизований Дід Мазай, а не звичний водій вітчизняного пасажирського автотранспорту.

      Як не дивно, у наведених нетиповостях майже немає вигадки. Сумніви розвіялися, коли автор цих рядків випадково потрапив у загадковий автобус. За кермом сидів чоловік середніх років, трохи схожий на відомого за «Танцем на барабані» Миколу Гнатюка. У нього справді все виходило легко й невимушено: вітався, дякував, про щось розпитував. І ця незвична доброзичливість відразу передавалася пасажирам — із салону миттєво вивітрювалися поганий настрій і флюїди провокативної поведінки.

      Із 51-річним Мироном Зайцем ми зустрілися у міському сквері десь аж через півроку після тієї поїздки-інкогніто.

«Посміхнімося одне одному — поліпшиться настрій»

      — Пане Мироне, півроку тому я вперше почув слова подяки від водія міського автобуса за те, що оплатив свій проїзд. Ви що, Дейла Карнегі начиталися чи це якась вдало придумана сервісна фішка?

      — А як не дякувати? Коли вам у крамниці дають касовий чек, то на ньому написано «Дякуємо за покупку». Людина хоче їхати в моєму автобусі. З одного боку, мені це приємно, а з іншого — вона ж мене підтримує матеріально. У сучасному житті занадто багато клопотів і прикрощів, від чого люди нервують і втрачають психологічну рівновагу. Якщо ми посміхнемося одне одному і побажаємо доброго дня, то настрій неодмінно поліпшитися. Крім того, я давно їжджу цим маршрутом і багатьох пасажирів знаю в обличчя.

      — Кажете нібито прописні істини, але часто заходиш у салон автобуса чи тролейбуса, а за кермом — насуплений, роздратований водій. Таке враження, що йому треба руку цілувати за те, що вас везтиме за встановлену плату. Культурі обслуговування можна навчитися чи людині конфліктної вдачі ніяка наука не допоможе?

      — Серед перевізників Івано-Франківська існує певна конкуренція, і це потрібно враховувати: хочеш привернути людей до себе — запропонуй кращі умови обслуговування. Хоча, звичайно, багато що залежить і від характеру водія, і від його виховання. Особисто мені імпонує принцип: «Стався до людей так, як хочеш, аби вони ставилися до тебе». Принцип не новий, але я намагаюся застосовувати його щоденно.

      — І не було випадків, коли ви до пасажира — зі щирою душею, а він до вас — по-хамськи?

      — На жаль, були. Якщо людина не реагує на добре слово, стараюся не звертати на неї увагу. Але не доходило до ситуації, аби я на когось «наїжджав». Не люблю п'яних. Можу навіть проїхати повз і не зупинитися на вимогу. З ними спільної мови не знайдеш, бо вони перебувають ніби в іншому вимірі.

      — Чи не варто запровадити курси етики для водіїв пасажирського автотранспорту?

      — Думаю, що уроки чемності треба запроваджувати не тільки для водіїв, а й для пасажирів. Ми вихідці з одного суспільства. Якби хтось, не пов'язаний із перевезенням пасажирів, сів на місце водія, то відчув би навантаження, що лежить на його плечах, і побачив би, які люди, буває, заходять у салон автобуса. На нетактовну поведінку здебільшого провокують саме пасажири. Доброзичливість має бути взаємною. Водія теж треба поважати.

      Частково конфлікти, як на мене, виникають через низьку платоспроможність населення: дехто дивиться на гривню, заплачену за проїзд, як на золоту акцію. Не розумію також, чому в нас ніяк не запровадять персональні доплати кожному пенсіонерові з бюджетних коштів, виділених на користування міським транспортом. Літні люди тоді не почувалися б приниженими, запитуючи, чи можна скористатися посвідченням. Їм інколи доводиться відмовляти в час пік, коли в салоні вже є два пенсіонери. Існуюча система несправедлива, бо багато хто взагалі не користується автотранспортом і ні в якому вигляді не отримує свою компенсаційну пільгу.

«Семеро дітей — це щастя»

      — На маршруті зустрічаються цікаві люди?

      — Дуже часто. Якось познайомився з монахинями, які доглядають сиріт у дитячому притулку. З них грошей не беру — незручно. А то якось попросили відвезти їх на гірськолижний курорт «Буковель» — близько ста кілометрів від Івано-Франківська. Цікаві такі монахині — на лижах почуваються дуже впевнено. Особливо здивувала Марія Вірна: так стрімко спускалася з гори, що за нею аж вітер свистів. За цю поїздку теж грошей не брав, монахині лише заправили пальним мікроавтобус.

      — Кажуть, що дітлахи до вас так і горнуться.

      — Можливо, тому, що ми розмовляємо з ними серйозно, як друзі, — діти люблять, коли їх сприймають по-дорослому. Є в мене такий колега — Івась. Росте без тата. Раніше, коли заходив у мікроавтобус, то клав руку на перемикач коробки передач, ніби регулюючи швидкість. Він уже закінчив п'ятий клас. Дуже любить електротехніку. Його мама розповіла, що без викрутки хлопець не ходить. Я привіз йому старезний телевізор «Електрон», ремонтуй, кажу, бо щось «не грає».

      Або ось Юля. Вона закінчила шостий клас — дуже охоча до спілкування. Раніше як починала голосно розповідати мені, хто з хлопців до неї залицяється, то всі пасажири не втримувалися від сміху. Тепер трохи подорослішала і вже соромиться таких тем. Якщо в салоні не тісно, то підбираю по дорозі школярів за чарівні слова «будь ласка». Це як проїзний квиток для них. Водій певною мірою повинен бути психологом. По дітях видно, як їх виховують і про них піклуються батьки.

      — Діти для вас — особлива тема. У відділі транспорту міськвиконкому мені розповіли, що ви — батько семи синів і дочок. У наш час це теж подвиг. Чи не з релігійних переконань?

      — Ні-ні, до сектантів я не належу. Притримуюся традиційного віросповідання батьків і дідів, хоча богослужіння відвідую нечасто. Краще, міркую, мати Господа в серці, ніж демонструвати свою побожність публічно. Можливо, помиляюся, однак гнітюче враження на мене справляє фінансовий бік похоронного ритуалу, свідком чого був неодноразово: у родини — біда, а священик наставляє кишеню, на дно якої має впасти певна сума. Весілля, хрестини — це радість, там можна брати гроші за молитовні послуги, а встановлювати таксу на горе, по-моєму, неправильно. Цього я не можу зрозуміти, тому ще не став практикуючим християнином. Проте стараюся жити за Божими законами. Робити людям добро — це добра заповідь.

      — Поставити на ноги навіть одну дитину сьогодні дуже непросто, а сімох — навіть уявити важко. Хто ваша дружина за фахом?

      — Галя за фахом — музикант, познайомилися ми в Калуші, коли навчалися у школі. У нас дуже добрі діти — четверо синів і три доньки. Старша, Надійка закінчила музичний факультет Прикарпатського національного університету, Сергій цього літа отримав диплом Івано-Франківського національного університету нафти і газу, Олег навчається на факультеті іноземних мов, Арсен здобув освіту в фізкультурному коледжі, Оленка вчиться у музучилищі, Андрій перейшов в одинадцятий клас, а наймолодшій Настусі — 11 років. Ставити на ноги сімох дітей, звісно, не просто, особливо в сенсі матеріального забезпечення, а з іншого боку — це щастя. Мені приємно, що мої хлопці — байдужі до спиртного, навіть до пива, зате активно займаються спортом.

      — Виховання добропорядних громадян — сімейна традиція?

      — Моя мама родом із-під Коломиї, тато народився на території, яка нині перебуває в кордонах Польщі. Батькову родину виселили звідти після закінчення Другої світової війни. Він працював екскаваторником на важливих промислових об'єктах Галичини і був дуже голодний до праці. Після служби в армії мені довелося деякий час бути в нього помічником, то ні до того, ні після того не зустрічав такої пунктуальної, обов'язкової і ретельної в роботі людини. Відчув це на собі. Коли я закінчив вечірній факультет Івано-Франківського інституту нафти і газу за спеціальністю автомобільне господарство, працював механіком, заступником начальника виробничого відділу «Прикарпатспецбуду».

«Не кожен, хто їде за кермом, — шофер»

      — У малий бізнес підштовхнуло безгрошів'я?

      — У середині дев'яностих років почалося згортання капітального будівництва, зарплатню, як пригадуєте, видавали горілкою та шифером, а дітей треба було годувати хлібом. Перший мікроавтобус — старенький списаний РАФ — у нас з'явився в 1990 році. Як багатодітній сім'ї з допомогою облздороввідділу його дозволили викупити в селищі Ланчин. Узяв, як кажуть, із-під плоту. Потім розібрав до рами і склав заново. Тоді нам із дітьми світ став просторіший: їздили до родичів на свята або брали намети і на кілька днів ставали робінзонами.

      Перші відчутні гроші РАФ допоміг заробити в 1996 році. Тоді на Івано-Франківщині італійці знімали художній фільм під назвою «Перепочинок». Сценічним майданчиком стали порожні корівники в селі Грабовець, де відтворювали сцени з життя нацистського концентраційного табору. Його охорону, за сценарієм, здійснювали озброєні конвоїри з німецькими вівчарками. Цих псів з Івано-Франківська на зйомки я і перевозив. Вони стали моїми першими пасажирами. А офіційну ліцензію на підприємницьку діяльність одержав у 1997 році.

      — Де, якщо не секрет, брали стартовий капітал?

      — Для перевезення пасажирів на маршруті старенький РАФ, звісно, не годився, тому в 2000 році разом із другом дитинства Володею Католою поїхали в Німеччину заробляти на більш-менш пристойний транспортний засіб. Працювали в землевласника, який володів двадцятьма гектарами землі з садом і городніми ділянками. Починали ми з полуниць. Я тут, в Івано-Франківську, на дачі не міг зібрати відро ягід, скаржився, що ноги болять, а там довелося рачкувати зрання до 5-ї вечора. Важкі гроші — коліна дотепер про них нагадують. Усе, що там заробили, вклали з Володею в мікроавтобус «Мерседес», який уже був у користуванні. Згодом, позичивши у знайомих грошей, взяли ще один мікроавтобус. Рік тому купили автобус вітчизняного виробництва «Богдан» — інакше не можна, бо, за умовами конкурсу, на маршруті треба переходити на буси середньої місткості. Передусім — це комфортніше для пасажирів. Маленький бізнес ведемо з Володею донині й розуміємо один одного з півслова.

      — Як знімаєте стреси, адже постійне перебування за кермом міського автобуса за напруженням, мабуть, належить до найважчої роботи?

      — Стресових ситуацій я намагаюся уникати, а напруження знімаю відпочинком iз дітьми на природі, якщо є можливість, граю з друзями у футбол, люблю подивитися спортивні передачі по телевізору.

      — Ваші діти захоплюються музикою, іноземними мовами, спортом, а кермо кому передасте?

      — Здається, найприхильніший до керма Андрій. У нього, як бачу, до цієї справи — природжені здібності, що дуже важливо. Пригадую, як наш шкільний учитель автосправи Іван Френцько любив повторювати: «То не кожен, хто їде за кермом, — шофер». Коли, рушаючи з місця, у когось з учнів глохнув двигун автомобіля, вчитель казав: «Роззувайся — чуття не маєш. Тепер пробуй босими ногами». Таке чуття, мабуть, треба мати до всього. І до всього ставитися з добром.