До цього відрядження я була переконана, що тільки моє рідне Полісся зберегло ще прадавні, прадідівські весільні традиції. Може, тому, що поліщуки пізніше «добігли» до цивілізації і це коріння не вдалося збороти новітнім звичаям.
Хоч із сумом доводиться констатувати: наше весілля нині вже мало чим нагадує колишнє яскраве дійство. Феєрверки, естрада, фото і відео витіснили головну його сутність. Бажання наречених зробити «щось таке», що ще ні в кого не було, і так, як книжка пише, перетворює весільне дійство у безлику і велику вечірку, де всі п'ють, жують і не дочекаються, коли можна буде провітритися на вулиці. Із відходом у світи інші цілого покоління старших людей, які берегли традиції й знали звичаї та пісні, збідніло й наше весілля, хоч столи вгинаються від сучасних наїдків, а душі — немає...
Пощастило хіба тим селам, де збереглися фольклорні колективи, які записали від старожилів весільні обряди свого регіону й не дають їм канути у Лету. Перемилю щодо цього справді пощастило. Гурт «Перемильські переспіви» і місцевий аматорський драматичний колектив перемильське весілля перетворили на виставу, якою будуть незабаром насолоджуватися навіть мешканці української столиці. Бо саме перемильці представлятимуть Горохівщину в Києві на фестивалі зеленого туризму, де частуватимуть глядачів і весільними піснями, й наливочкою, і короваями. Я потрапила в Перемиль, коли сільські артисти готувалися до цієї поїздки. Те, що почула й побачила, кардинально змінило мої стереотипи про глибинку горохівську. Виявляється, остання не гірше зберегла свої місцеві звичаї, а може, ще й краще! Бо коли розповіли артисти, що у них на весіллях витворяють, — не вірилося, що цей дивовижний куточок біля славного Берестечка міг уціліти й вистояти у вирі сучасності! А несподіванки розпочалися з Миколи...

...Вона йшла від автобуса ще п'ять кілометрів пішки. Йшла з чужою жінкою, яка вела її до мами. Катя дуже хвилювалася. Хоч мама часто снилася їй, і Катя уявляла, яка вона. А тепер, коли залишилось ще трішки, і реальна мама постане перед нею — стало страшно. П'ятнадцять років дівчинка чекала на цю зустріч, а тепер серце ладне було вискочити з грудей. Мама... Як зустріне її, що скаже? Щось же вона мусить сказати, має пояснити, чому залишила свою крихітку в пологовому будинку, написавши відмову і прирікши виношену під серцем донечку на сирітство?

«Чого тільки в лісі не буває»... — по-філософськи промовив мій водій, коли дізнався, куди ми їдемо й до кого. І хоч сьогодні вже ніхто не подивується такій новині, бо школярки тепер народжують частенько, для поліської глибинки все-таки це подія неординарна. На Старовижівщині не так давно був подібний випадок, але там дівчина була трохи старша. А тут... Абсолютно не прагнучи посмакувати якимись пікантними подробицями чи робити сенсацію, хотілося просто поспілкуватися з маленькою мамою. Маленькою, а не молодою, бо Наталці, коли вона народила свою донечку, йшов тільки чотирнадцятий. Як живеться їй із дитиною у багатодітній родині (у мами їх шестеро), що планує робити і як жити далі?

Років з десять тому Луцьк прогримів на всю Україну, потрапивши, «завдячуючи» військовим, у число екологічно небезпечних міст. Бо саме «літуни», які дислокувалися тоді в Луцьку, подарували мешканцям Вишкова безплатний авіаційний гас, який люди черпали просто зі своїх криниць. Цією сумішшю можна було заправляти автомобілі, що і демонструвалося наочно у численних репортажах.

...Коли поліський очерет, який був поліщукам за колиску, як співається у відомій пісні («Очерет мені був за колиску»), повезли в Західну Європу на дахи тамтешнім прихильникам екологічно чистих будматеріалів, волиняни неабияк дивувалися. Бо про солом'яні стріхи, тим паче очеретяні, на Волині вже давно забули. Традиційну бляху, за яку в 1939-му при перших совєтах господарі розплачувалися роками виселення в краї, дуже віддалені від України, масово змінив радянський шифер. Той самий, яким у тій же Європі навіть хлівів не покривали, бо азбест негативно впливає на здоров'я та самопочуття худоби. Радянські люди — не худоба, вони витримають усе. Ще дотепер наші садиби дивляться у небо шиферними дахами. Хіба що багаті можуть дозволити собі металочерепицю чи ондулін. У знайомого водія-далекобійника, який мотається Європою, поцікавилася, чи доводилося йому в Голландії бачити очеретяні дахи на будинках? Чомусь саме голландці вподобали волинський очерет. Так, він бачив будинки під очеретом, але задоволення це не з дешевих. Дозволити собі таку розкіш можуть не всі. Село Смоляри, що у Старовижівському районі, може стати місцем паломництва для європейців, де вони можуть повчитися, як збудувати екологічно чисту і довговічну хату зі звичайнісіньких... осикових дров.

У Волинському апеляційному суді розпочалося слухання однієї з найрезонансніших кримінальних справ за фактом убивства колишнього начальника Камінь-каширського МРЕВ та трьох членів його сім'ї — дружини і двох синів. Степан Довжик зник із сім'єю у грудні 2005 року. Тривалий час вважали, що сім'я виїхала у близьке зарубіжжя, в Росію. А влітку 2006-го мешканець села, де проживала зникла родина, випадково натрапив на тіло глави сім'ї, закопане у лісі. Далі пошуки міліції та односельців увінчалися ще трьома страшними знахідками. Усі вбиті були закопані у різних районах Волині — у такий спосіб вбивці замітали сліди. Ще більшим був шок, коли за підозрою у вбивстві заарештували кума вбитого Степана Довжика, який проживав у Тюмені, але у 2005-му частенько навідувався в село, до рідних, звідки він сам був родом.

На Ратнівщині нині — знову бум. Після десятирічного затишшя тема розробки мідного родовища на ділянці Жиричі випливла із забуття і набрала дуже несподіваних обертів. І народ знову запанікував: а що готує заповідному Поліському краю видобуток самородної міді, про яку вже говорять ось уже чотирнадцять років? Доля волинської міді вирішувалася навіть на рівні президентів України та Польщі, бо саме польська всесвітньо відома фірма «Польська мідь», лідер у галузі видобутку міді в Європі та світі, виявила готовність вкласти свої інвестиції у розвідку ратнівського мідного родовища. Суми можливих інвестицій називалися у пресі різні — від 150 мільйонів доларів до 500 мільйонів. Такі гроші забутому Богом і владами Поліссю ніколи й не снилися. Для поліщуків обіцяні робочі місця, коли про постійну роботу тут мріє, напевне, кожен другий мешканець, — теж перспектива заманлива. Але найголовніше — Україна при хороших розкладах ситуації задовольнить потреби внутрішнього ринку на стратегічний метал, який завжди купувала за кордоном.

У п’ятницю мешканці села Гать Луцького району стали свідками захоплюючого і водночас трагічного видовища. Їхній 47-річний земляк, фермер Василь Іванович Поровчук здійснив свою заповітну мрію: на очах односельців і родичів він піднявся у небо на дельтаплані. Але 250-кілограмова птаха раптом каменем полетіла донизу. Чоловіка порятувати не вдалося — вiн розбився...

...Зізнаюся чесно — такого клубу, як у Марковичах, не доводилося бачити навіть у найглухіших поліських селах. Ще довоєнне приміщення з облупленою дранкою і смітником у кущах на задвірках, в одній кімнаті якого і розташовано «культурний центр», в другій половині — «кооператива», тобто крамничка. Влада теж не дуже відірвалася від народу: сільська рада скромно обжилася ще в польській хаті, яку в різні способи осучаснювали, щоб не завалилася дощенту. Гріюся біля натопленої старої груби, як колись, у дитинстві, і розумію, що нічого надійнішого людство все-таки не придумало. Бо грубка ця буде теплою завжди, навіть якщо хтось надумає перекрити газовий краник чи шандарахнути космічними цінами на блакитне паливо. Споглядаючи на цю сільську убогість, навіть важко повірити, що в якомусь кілометрі звідси із колишніх сільських надр ось уже шість років качають у загальнодержавну трубу блакитне золото. «Сидіти» на своєму газовому родовищі й так жити — це принаймні соромно. Але не тим, хто так живе, а тим, хто зробив заручниками цих людей і скинув їх з усіляких рахунків...

«УМ» повідомляла про те, як донька колишнього міського голови Луцька Антона Кривецького без згоди трудового колективу викупила частину приміщення дитячої музичної школи («Темні справи довкола «Світлички»). Заплативши за відремонтоване приміщення 70 тисяч гривень, нова власниця погодилася його продати за 185 тисяч міській раді, склад якої після виборів повністю змінився.