Назва збірки архівних текстів «Гоголь & Ґоґоль» (К.: Хроніка 2000) однозначна: Гоголь в українському та російському вимірах. Зазвичай, ці порівняння починаються зі з’ясування етнічних коренів письменника. І тут найяскравішою публікацією є студія Олександера Оглоблина «Предки Миколи Гоголя».
Археолог Михайло Відейко за останні три роки видав близько десятка книжок. Маємо досить сумних прикладів, коли автори, опанувавши комп’ютерну функцію «Зберегти, як...», штампують один текст під різними обкладинками. На щастя, до М. Відейка це не має жодного стосунку. І хоч усі його книжки стосуються приблизно одного часово–тематичного шару — вони різні. Це засвідчує природній дар оповідача, котрий про те саме може розповідати щораз по–іншому. Та — однаково захоплююче. Настільки, що Михайла Відейка можна вважати чи не найкращим нині автором науково–популярного жанру. Словом, залучення до співпраці цього автора (у видавництві «Кріон» вийшло уже три Відейкові книжки) — видавнича удача.
1. Поняття «порнографія» належить до найменш конкретизованих підцензурних понять. Остання широка гуманітарна дискусія стосовно його форми та змісту відбулася у середовищі французьких філософів у 1960–х роках. Констатувалося, що це «всюдисуще й значною мірою неминуче явище» (Антологія феміністичної філософії. — К.: Основи, 2006), яке на мистецькому рівні, за словами Жака Бодріяра, стає «ефектом істини» та «оргією реалізму» (див.: Літературознавча енциклопедія. У двох томах. — К.: Академія, 2007).
Позаминулого року з бюджету виділено 40 мільйонів гривень на закупівлю книжок для бібліотек. Торік — 28 мільйонів. 2009–го — нуль.
Насамперед винні, зазвичай, депутати — не проголосували за окремий бюджетний рядок. Забули. Їм навіть поспівчувати можна: хіба усе в одній голові утримаєш — бізнеси, офшори, вибори, піар, яхти, дбання про народ. А тут ніхто ж не нагадав про бібліотеки — чи то чиновники Мінкульту у відпустках були, а чи так само в амнезію впали. Словом, прокололися мінкультівці: не відстояли на комітетських слуханнях гроші для книгозбірень.
У рейтинґу «Книжка року’2007» сьоме місце у мистецькій підномінації посів дещо несподіваний проект Благодійного фонду сприяння розвитку моди «Жіночий образ у сучасному українському мистецтві (кінець ХХ століття)». Нині цей фонд повернувся до видавничої діяльності й започаткував серію альбомів «Артвізитівка Києва»: буде представлено українську родину у мистецтві, кращі гобелени, батіки, скло, ювелірні прикраси — і так 18 видань. Мета проекту, за словами його авторки Людмили Черватюк, — оцінити внесок сучасних митців до багатовікової скарбниці київської штуки.
Свою думку про політику має у нас кожний. Але не факт, що ця думка є результатом думання. Найчастіше — це некритичне віддзеркалення медійного дискурсу та політичного гламуру, а «их сущностью является маскировка и контроль — и, как следствие, власть», — зазначає популярний московський літератор (Виктор Пелевин. Ампир В. — Москва: Эксмо, 2006). Словник «Соціологія політики» гарно ілюструє це спостереження: з одного боку, по його прочитанні добре видно, наскільки поверхово відбивають політичні процеси більшість сучасних медій, а з іншого — за допомогою яких хитромудрих прийомів політики маніпулюють масовою свідомістю.
2000 року столичне видавництво «Кий» випустило фотоальбом «Київ. 1941—1943», де було близько чотирьох сотень фотографій, відомих хіба професійним історикам, та й то не всім. Це була хроніка київського життя за німецької окупації — те, чого радянським людям знати було «не положено». У тій книжці шокував не лише ілюстративний ряд, а й коментарі укладача — знаного києвознавця Дмитра Малакова, котрий ту окупацію пережив зовсім малим хлопчиськом.
Микола Рябчук представив публіці нову книжку «Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки» (К.: К.І.С., 240 с.). І хоч це вже п’ята чи шоста політологічна книжка автора, його усе ще згадують як літературного критика. Дехто з письменників і досі ображається на двадцятирічної давнини оцінки, як–от Оксана Забужко: мовляв, недооцінив Рябчук «Польові дослідження..» у переконанні, «що я хотіла тільки слави й дєнєг».
Кілька років тому на Московському книжковому ярмарку інтелектуальної літератури Non/fiction зорганізували вельми цікавий міжнародний семінар «Література, ринок та літературна критика». Виступали там і американські гості. Зокрема, Меріан Шварц переконливо доводила, що «в Америці для привернення уваги загальнонаціональної авдиторії до того чи того автора немає більш ефективного засобу, аніж рецензія... Рецензії, а не реклама, є найефективнішим механізмом продажів книжок у Сполучених Штатах... Рецензія — це наріжний камінь на ринку книжкової продукції в Америці». Нині Державний департамент США влаштував кілька зустрічей у Нью–Йорку з провідними видавцями та редакторами «книжкових» медій, що й дало змогу перевірити ті давніші оцінки.
В Америці існує безліч літературно–книжкових премій. Але всі мої нью–йоркські візаві — топ–професіонали їхнього книжкового ринку — сходяться, що безумовний вплив на читача–покупця мають, насамперед, три відзнаки: Pulitzer Prize, National Book, Critics Cirkle.
