Може, хтось не знає, але є в природі цукеркове дерево — говіння чи говенія (кожен його називає по–своєму), з родини крушинових. Росте воно і радує своїми смачними плодами в Китаї, Індії, Японії, у теплих районах Кавказу, Середньої Азії і Криму. Його плоди — майже відразу сухі, тригнізді, містять у собі понад 20 відсотків цукру, а коли підв’ялені — то й половину.

Збираючись влітку з друзями, ми і не замислюємося, чим поласувати. Бо знаємо: «якщо літо — то шашлик», або юшка із щойно виловленої риби, або просто морозиво, щоб відчути рятівну прохолоду. Коли прийшла осінь, там, де можна було сидіти на зеленому килимку — суцільне болото.

«По сир і вино — до Львова!» — віднині таким гаслом можуть послуговуватися львів’яни та гості столиці Галичини принаймні раз на рік. Бо тут у минулі вихідні пройшов другий однойменний фестиваль, але, як заявляють організатори, не останній.

Нині — найгарбузовіший місяць року. Адже саме в середині осені зібрано урожай і на базарах та в крамницях з’являються ці гарні і пузаті жовтогарячі кулі. Здавна в Україні восени гарбузом нагороджували нещасливого претендента на руку і серце, якому дали відкоша. Ще — наприкінці жовтня Геловін, свято завезене, але вже вельми популярне, і головний його символ — саме гарбуз.

Винятково з натуральних продуктів, низькокалорійна, багата на білки та залізо, майже не містить холестерину та жирів, естетична — усе це про японську кухню, яку італієць–сходознавець Фоско Маріанні, котрий довго жив у Японії, охарактеризував так: «це залучення до природи (корінь є корінь, листок є листок, риба є риба), а кількість відміряна так, щоб уникнути перенасичення і можливого відчуття відрази». Сучасна українська письменниця Міла Іванцова підготувала книжку «Японська кухня очима європейця», що грунтується на розповідях наших співвітчизників, які проживають в Японії, і на маловідомих фактах з інших джерел. І хоч книжка ще чекає на свого видавця, ми маємо можливість ознайомитися вже зараз із деякими цікавинками про культуру харчування у Країні Східного Сонця.

Навіть якщо вам здається, що капуста на наших городах родила завжди, це не так. Дуже давно овоч з незліченною кількістю одяганочок прийшов до нас із Середземномор’я. Звідти і легенда, що найяскравіше характеризує капусту. Переповідають, що найвлучніший стрілець iз війська Олександра Македонського, який навчав молодих воїнів найкраще стріляти і сам влучав у ворога з першого разу, зовсім занедужав. Став неповоротким, гладким, не міг вилізти на коня. Полководець дуже занепокоївся цим, скликав раду старійшин і відправив кудись п’ятьох із них. Ті повернулися за тиждень iз мішком дивних круглих качанів, по одному з яких щодня почав з’їдати товстун. Дуже швидко він схуд, набув своєї колишньої хвацькості і знову став влучати у найдальшу ціль. Як ви здогадалися, диво–ліками стала звичайна білокачанна капуста. Вона містить у собі особливу кислоту — тартронову, яка перешкоджає перетворенню вуглеводів у жири. Тому той, хто їсть капусту, ніколи не буде гладким. Узагалі цей овоч — природний омолоджувач організму, про це свідчать сучасні дослідження науковців. Але на наших столах страви з капусти з’являються не лише через це. А тому, що хрумка і солодкувато–кисла квашена капуста, тушкована з реберцями, ніжні соковиті голубці, пиріжки і вареники з капустою та грибами — це просто неймовірно смачно.

Великий чан зi свіженьким молоком стоїть на вогні. Воно щойно видоєне та охолоджене дідівським способом — в холодній воді. Для приготування швейцарського сиру молоко не пастеризується, тобто його не нагрівають до 80—90 градусів, адже тоді втрачаються всі найнеобхідніші для людини вітаміни та мікроелементи.

Кожен знає, що калина — символ України. Утiм мало хто асоціює ці червоні ягоди, які втрачають гірчинку лише після заморозків, з кулінарією. Ну хіба бабусин чай з калиною від застуди. Проте раніше калина була частим гостем на нашому столі. З неї готували чудові кисло–гіркуваті соуси для м’яса і риби, її додавали до тіста, коли пекли хліб, із свіжих плодів робили неперевершений калиновий квас і кисіль «калинник», з нею варили вареники, квасили капусту, пекли пиріжки, вигадували мармелади, пастилу та варення, настоювали морси чи просто сушили (зацукрювали) в меду. Про все це мені нагадала Ольга Пирогова, філолог–славіст, яка народилася в Україні, а зараз постійно мешкає в Росії. Побувавши якось на гостинах у рiднi, панi Ольга зготувала м’ясо з калиною. Ця страва для мене стала просто гастрономічним відкриттям! І вже через кілька днів новим смаком я дивувала своїх рідних. А тепер маю повноцінне калинове меню.

Хто з вас не пам’ятає тоненьких хрустких вафель, які мама смажила на важезному агрегаті, схожому на дві сковорідки? Ті вафлі, які треба було скручувати ще гарячими, обпікаючи пальці, але винагорода того вартувала — конуси, начинені вершковим кремом чи згущеним молоком (а може, якоюсь особливою сумішшю за секретним рецептом мами), розчинялися у роті миттю і змушували мріяти про наступну порцію. Зараз такі вафельниці лишилися хіба що у дуже запасливих господинь чи любителів антикваріату, бо на зміну їм прийшли зовсім нові електричні помічники. Такі вафельниці дозволяють готувати вафлі навіть на сніданок, попередньо максимум за 10 хвилин замісивши тісто.

Королями осіннього сезону, безперечно, є овочі. І хоч вітаміни ніколи зайвими не бувають, восени вони особливо актуальні: потрібно бути готовим до сезонного похолодання і можливих застуд, а значить — посилено зміцнювати свій імунітет. Але, як кажуть, їж–їж моркву й капусту — і кроликом станеш. Проте варто ввімкнути трішечки фантазії — і звичайні овочі, які набридають одноманітністю, смакуватимуть по–новому. Приміром, сконцентруватися не лише на змістові, а й на формі — і на обід чи вечерю приготувати «діжечки», «човники» чи «пеньочки» з овочів.