Створення Інституту національної пам'яті дозволяє розставити суспільні наголоси, довідатись, хто був ким за часів совєтського режиму, доносив чи потерпав від цього. У країнах Центральної Європи такі Інститути створені винятково на базі (і для вивчення) архівів комуністичних спецслужб. В Україні Президент Віктор Ющенко підписав указ про створення подібного інституту, але одразу навколо цього почалася «гебешна» метушня. В СБУ побутує хибна думка щодо приналежності архівів КДБ, хоча фахівці «невидимого фронту» змінили напрямки діяльності й уже не займаються переслідуваннями за політичними мотивами. За логікою речей, з усім, що назбирало КДБ на громадян України, постраждалі особи і їхні родичі мали б право ознайомитись, завітавши до ІНП. Саме це й дозволило би розпочати процес кадрового очищення виборних посад, адже навряд чи люди обрали б на посаду ректора колишнього стукача. На жаль, ледачі чиновники прагнуть сховати указ Президента якнайдалі, і відписками перетворити інститут на чергову академічну установу з продукування «національно свідомих кандидатів історичних наук».

«Псові б не побажала того пережити, що ми...», «Не хочу нарікати на Україну, але я була постійно голодна...», «Тримали нас там, як у кліщах, немов у концтаборі...», «Коли починаю це все згадувати, не можу заснути до ранку...» — такі-от уривки зі спогадів жінок, котрі пройшли горнило кількох переселень, зокрема в 1947 році. Загалом ідеться про русинок із сучасної Словаччини, які побували у Радянському Союзі, а пізніше змогли вирватися з чужини і повернутися додому. Є серед них і такі, які виїхали з польської частини Лемківщини, приміром народжена у Мушинці Вікторія Гарняк(ова), з дому Кочанська, пожила свого часу в Сталінській (Донецькій) області України, потім на Тернопільщині, заміжньою була у Косові на Франківщині, а тепер живе у Бардієві, неподалік своєї історичної вітчизни.

Юрій Афанасьєв — автор книги «Опасная Россия. Традиции самовластья сегодня» — академік Російської академії природничих наук, почесний доктор багатьох зарубіжних університетів, одне з чільних імен російської історичної науки, засновник і тривалий час ректор Російського державного гуманітарного університету в Москві. Це видання з'явилося друком у Москві 2001 р., після приходу до влади Путіна. Книга була широко відрецензована на Заході, щойно вийшов друком польський переклад. Чомусь на той час в Україні вона пройшла повз увагу істориків, а даремно. З огляду на події останніх років, цікаво повернутися до цієї книжки, актуальність якої особливо виразна сьогодні.

Пострілом у голову отця доктора Гавриїла Костельника «знешкодили» у Львові, під вікнами його будинку. Це сталося через два з половиною роки після штучного «собору», на якому оголосили про скасування Української греко-католицької церкви і перехід священства й мирян «під крило» московського православ'я. Отець Гавриїл очолив тоді «ініціативну групу» псевдособору, отож «забагато знав». 21 вересня 1948 року, коли отець після вранішньої служби повертався з Преображенської церкви додому, його вбив найманець, якого відразу ж застрелив міліціонер у цивільному. На квартиру Костельника вмить прибули енкаведисти. Ключем, взятим із кишені мертвого господаря, вони відімкнули його сейф і забрали документи про Львівський собор. Через пресу людям «пояснили», що «ліквідатора УГКЦ», мовляв, убили бандерівці.
Невдовзі позбавили життя і, відповідно, змоги переповісти комусь правду, й інших двох «ініціаторів» псевдособору — отця доктора Михайла Мельника (отруєний у поїзді дорогою з Москви до Львова) і отця Антонія Пельвецького (раптово помер у своїй резиденції). Декого з причетних до цього «церковного акту» органи НКВС ув'язнили. Утім, незважаючи на криваві перестороги, реальні обставини і хід проведення Львівського псевдособору 1946 року не вдалося приховати так само, як Голодомору та нічних розстрілів із глушниками на східній Україні у 1930-х.

18 (30 — за новим стилем) березня 2006-го виповнюється 150 років з часу підписання Паризького мирного договору за підсумками Кримської війни 1853—1856 років. Це знаменна подія, яка матиме безперечний резонанс у багатьох країнах Європи. Така дата дає шанс Україні переглянути своє ставлення до Кримської війни і повернути собі частину історичної пам'яті, якої вона довгі роки була позбавлена.

Поштовхом до пошуку матеріалів та написання цiєї статтi послужив документальний фільм «Забута флотилія», прем'єру якого пощастило переглянути 20 лютого на польському телеканалі «Полонія». Ця годинна стрічка режисера Лешека Вішнєвського за сценарієм Яна Тарчинського сама по собі гідна переказу, як і того, щоб її побачили українські глядачі. Бо вона стосується не лише польської, але також української історії. В ній чудово виписані хитросплетіння, на які була багатою спільна історія двох сусідніх народів: польського та українського.

Червона армія увійшла в Краснодон 14 лютого 1943 року, а вже 16-го дивізійна газета надрукувала замітку про місцеве комсомольсько-молодіжне підпілля, учасники якого були закатовані фашистськими окупантами. Отже, ці замітки можна вважати приуроченими до дня започаткування міфу про «Молоду гвардію». Хоча це не зовсім так — просто кореспондента «УМ» зацікавили дещо інші аспекти в цій історії, на які, наскільки відомо, фахівці уваги не звертали.

Таке звання присуджують неєвреям, імена цих людей, класифіковані по країнах, висічені на стіні пам'яті, ними також названі 16 тисяч дерев на Алеї праведників світу, що веде до меморіалу Яд ва-Шем в Єрусалимі. Багато кому вже посмертно

61 зиму тому в концентраційний табір Освенцім прийшла радянська армія. Цього року, в день звільнення Освенціму — 27 січня, згідно з постановою Генеральної Асамблеї ООН, міжнародна громадськість вперше згадувала також як Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту.

Нелегко нинішнім комуністам та їхнім ідеологічним побратимам в Україні сущим підтримувати свій всихаючий політичний рейтинг. А мусять щось робити, бо ставки надто високі — теплі місця у партері Верховної Ради. І один із коників, на якому ультраліві традиційно збираються в'їжджати в новий парламент, — знавісніла критика української національної ідеї та її носіїв — колишніх і теперішніх. Для полеміки з патріотами червоні завжди тримають у рукаві «козирного туза» — заготовлені здебільшого кремлівськими пропагандистами викривальні факти «знущання бандерівців над мирним населенням».
У неспокійне післявоєнне десятиліття мешканці Західної України справді зазнали відчутних втрат, особливо в середовищі інтелігенції, переселеної сюди з Наддніпрянської України. Усі жертви радянська влада списувала на рахунок ОУН-УПА. Компартійні публіцисти не шкодували кривавої фарби, змальовуючи звірства українських націоналістів. Це, з одного боку, хоч якось виправдовувало перед світовою громадськістю жорстокий сталінський терор на західноукраїнських землях, а з іншого — сіяло ворожнечу і розколювало українське суспільство. Та так, що тріщини не зарубцьовуються донині.

29 січня 1918 року 300 юнаків, студентів та курсантів офіцерської школи, віддали своє життя у бою під станцією Крути, захищаючи столицю своєї країни від ворожої навали з Півночі. Кількасот юнаків спинили «орду» лише на день. Російські війська таки взяли Київ. Однак той бій під Крутами у неписаній історії здобув печать архетипово-героїчного. Адже йшлося не про виживання, а про захист невмирущих цінностей. Значимість події зафіксована у величному похованні 30 юних героїв на Аскольдовій могилі – на аристократичному кладовищі у центрі Києва. Увічненням цього є відома поезія Павла Тичини «Пам’яті тридцяти». Водночас сьогодні з певністю можна говорити про місце поховання лише трьох із 30 юних героїв (на Лук’янівському кладовищі столиці). Вшанування тлінних останків наших героїв дуже довго було «під прицілом». Років 15 тому не могло бути й мови про відкритий догляд за могилами українських воїнів і визначних політичних діячів.