Кар'єра стукача

      Створення Інституту національної пам'яті дозволяє розставити суспільні наголоси, довідатись, хто був ким за часів совєтського режиму, доносив чи потерпав від цього. У країнах Центральної Європи такі Інститути створені винятково на базі (і для вивчення) архівів комуністичних спецслужб. В Україні Президент Віктор Ющенко підписав указ про створення подібного інституту, але одразу навколо цього почалася «гебешна» метушня. В СБУ побутує хибна думка щодо приналежності архівів КДБ, хоча фахівці «невидимого фронту» змінили напрямки діяльності й уже не займаються переслідуваннями за політичними мотивами. За логікою речей, з усім, що назбирало КДБ на громадян України, постраждалі особи і їхні родичі мали б право ознайомитись, завітавши до ІНП. Саме це й дозволило би розпочати процес кадрового очищення виборних посад, адже навряд чи люди обрали б на посаду ректора колишнього стукача. На жаль, ледачі чиновники прагнуть сховати указ Президента якнайдалі, і відписками перетворити інститут на чергову академічну установу з продукування «національно свідомих кандидатів історичних наук».

      «УМ» пропонує вашій увазі інтерв'ю з доктором Антоні Дудеком, керівником відділу історичних досліджень Інституту національної пам'яті (IPN) Польщі, прихильником доступності «гебешних» архівів для дослідження й автором концепції з урегулювання можливих суперечностей між «державною», «приватною» і «публічною» інформацією.

      — Пане Антоні, над чим повинна працювати інституція, подібна до Інституту національної пам'яті, окрім увічнення національної героїки?

      — Необхідний відвертий показ не лише світлих карт історії, а й темних. Суть ІПН у пропорції — ми не можемо впасти в самозамилування і говорити лише про приємні сторінки, але й не повинні впадати і в самобичування, згадуючи лише чорні моменти. Цю модель придумали не ми, перші принципи сформулювали німці, але Польща має свою специфіку. ІНП — спосіб розрахунку з добою диктатури, а його сутність — у визнанні факту, що впродовж десятків років у Польщі була диктатура, яка чинила наругу над правами людини. Головна мета інституту — в наданні жертвам диктатури можливості дізнатись про матеріали, які на них збирала таємна поліція. Це надання історикам, сподіваюсь, і журналістам можливості описати, в який спосіб ця диктатура насправді існувала. І це є наріжним каменем демократичної культури. Демократія не може функціонувати, якщо в її політичній культурі немає пам'яті про добу диктатури. Люди всюди мають звичку невтомно нарікати на «нинішній уряд» і «наявну ситуацію», натомість вони повинні мати можливість згадати часи, коли за подібне «невдоволення» можна було потрапити до в'язниці. Це дозволяє встановити зв'язок між часами відносної нинішньої свободи, на яку нарікають, і тими часами, коли за найменшу невдоволеність суворо карали.

      У нас є прокурорський відділ інституту, що розслідує злочини, скоєні нацистським і комуністичним режимами, бо часто злочинці досі живі. І хоча перші п'ять років не принесли перелому, але це не провина слідчого відділу інституту, а наслідок загальної кризи польської юстиції, яка не завжди охоче займається справами комуністичних злочинів. Класичний приклад — процес над верхівкою Комуністичної партії і уряду ПНР, причетних до придушення робітничого повстання у 1970 році, серед звинувачуваних є і генерал Войцех Ярузельські. Цей процес триває десять років і, гадаю, закінчиться зі смертю головних звинувачуваних; його свідомо затягують в інстанціях.

      — Як і в якому стані Інститутом національної пам'яті були переданi архіви спецслужб?! Чи міг би стати в нагодi польський досвід Україні?

      — Архіви спецслужб приймались упродовж кількох років, починаючи від 2001 року, після ухвалення Закону про «Інститут національної пам'яті». Сам Інститут почав функціонувати з 2000-го, тоді ж обрали його президента. Модель інституту, за якою архіви спецслужб мали бути йому переказані, не передбачала, на превеликий жаль, одночасної передачі й архівних споруд. Були потрібні нові, відповідно забезпечені приміщення. Близько року тривали ремонти, а у 2001 році почалася власне передача матеріалів. В 2002 поступово відкрили доступ до перших матеріалів. В основному, процес перебирання матеріалів (близько 80 кілометрів документів) закінчився приблизно у 2004 році, хоча стовідсоткового переконання в тому, що ми забрали все, що належить, я не маю. Я, на жаль, не знаю, яка частина архівів комуністичних спецслужб залишилась в Україні, що було знищено, що вивезено до Росії. Але хочу наголосити: ці речі дуже подібні між собою, бо польська служба безпеки і її архіви, зрештою, як і всіх країн-сателітів СРСР, створювались за совєтським взірцем, за принципом так званої фонетичної, а не абеткової, картотеки. Підозрюю, що польське і українське КДБ та конструкції їхніх картотек подібні. Важко сказати, що збережено у вас, але думаю, що вплив спецслужб у СРСР був більший, ніж у Польщі. В НДР, яка була втричі менша за Польщу, було втричі більше, ніж у нас, співробітників Штазі. Гадаю, це стосувалось і пропорцій агентури на одиницю населення.

      — Чого у польському досвіді бракувало і чого таки вдалося досягнути?

      — Набагато ліпшим було німецьке рішення, коли управління Гаука — управління уповноваженого федерального уряду у справах архівів Штазі, отримало архіви разом із будинками. Матеріали не треба було переносити, бо при транспортуванні є загроза, що частина їх може зникнути. В Німеччині лише змінили обслуговуючий персонал: замість співробітників Штазі прийшли абсолютно нові люди. Гадаю, для польського бюджету дешевше було б побудувати спецслужбам нові приміщення, ніж видiляти ці кошти на ремонт споруд, які згодом стали архівами ІПН.

      — Що з матеріалів залишилось у руках спецслужб, що було вивезено, знищено чи «втрачено»?

      — На жаль, це складно визначити. Вкрай важко з'ясувати, яка частна матеріалів достеменно була знищена впродовж занепаду комуністичної диктатури у 1989—1990 рр., але, за припущенням, це кілька чи навіть кілька десятків відсотків архівів. «Загублене по дорозі» рахуватиметься роками, але впевнений, що цього небагато, оскільки при передачі велася документація «здав-прийняв», і теоретично кожну теку приймали в індивідуальному порядку. Якщо ж уявити практику перевезення вісімдесяти кілометрів актів, — неможливо, аби щось не трапилось. Маємо певні проблеми, зокрема в актах, які приймаємо з військових спецслужб. Я би відзначив не лише неповноту актів і тих папок, подекуди замість оригіналів ми діставали ксерокопії, у багатьох випадках документи виглядали навмисно пошкодженими (в Польщі набула розголосу справа оригіналів документів із вирізаними підписами посадових осіб). Дуже складно підрахувати і прийняті теки, не кажучи про детальне вивчення всього, що в них є, а чого нема. Якби ми це аналізували при прийняттi сторінка за сторінкою, процес розтягнувся б на десятки років. Тож ми рахували «архівні одиниці», не вникаючи у вміст.

      — А що було з папками на так званих «публічних осіб» — політиків, урядовців і парламентаріїв?!

      — Ці папки теж були передані Інституту національної пам'яті, де вони і перебувають, адже в законі чітко вказано: якщо співробітники спецслужби не переказали нам документів до 1991 року, то скоїли злочин і несуть за це кримінальну відповідальність. Гадаю, що найважливішим лишається питання, чи спецслужби справді переказали все, але ми не маємо інструментів, аби це перевірити. У майбутньому ми дізнаємося, так це було чи ні, а на даному етапі найважливіше, аби керівники всіх трьох спецслужб Польщі підписали заяву, підтвердивши, що переказали Інституту всі документи. За моєю інформацією, наразі це зробили не всі.

      — Чи не було кримінальних процесів, де порушувалося б питання про відповідальність за знищення тих документів?

      — Такі процеси були на початку 1990-х років. Якщо йдеться про тих, хто нищив акти міністерства внутрішніх справ чи служби державної безпеки, вироки закінчилися великою амністією, натомість останнього шефа військової контррозвідки генерала Едмунда Буа було засуджено на 9 років (вирок відкладено). І це не поодинокий випадок, адже справді намагались притягнути до відповідальності тих, хто нищив документи у 1989—90-х роках або був відповідальний за їх збереження. Хоча подібні справи переважно закінчувалися відкладенням виконання вироку або амністією. А згодом змінилися наголоси розслідувань: почали притягати до відповідальності винуватців комуністичних злочинів.

      — Як виглядає ситуація із доступом до цих архівних матеріалів, адже подекуди чути голоси, що це, мовляв, «втручання в приватне життя»?

      — Наразі триває перехідний момент — вміст перших течок було оприлюднено й навколо цього розігрались емоції. Триває суперечка, яка спричинить до поправок у законі про інститут: для кого ці матеріали можна робити доступними і наскільки. Жодного сумніву нема, що люди, за якими стежили і на яких накопичувались матеріали, мають право ознайомлюватись з усіма матеріалами на свою тему. Але нема беззастережної згоди щодо права колишніх агентів спецслужб на перегляд своїх папок. Як на мене, право ознайомитись із матеріалами належить усім, хто хоче ознайомитись, що ж збиралось на нього. Не лише тим, кого переслідували і хто постраждав від комуністичної системи, а й таємним співпрацівникам. Доступ до матеріалів комуністичних спецслужб без жодних обмежень повинні отримувати історики і журналісти. Це починають опротестовувати особи, які свого часу стали жертвою переслідувань, адже в документах багато матеріалів особистого характеру і багато фальшивої інформації, яку «гебісти» збирали на підставі пліток. Я погоджуюся, що тут є певна загроза, але бачу дві можливості розв'язання. Перша — архівісти будуть цензурувати матеріали, вичорнювати прізвища приватних осіб та моменти, що стосуються приватного життя осіб (мінусом є велика собівартість цієї праці і залежність процесу від суб'єктивного бачення архівістів, що породжуватиме підозру, ніби архівісти приховали якусь важливу таємну інформацію). Друга можливість, до якої схиляюсь я, — перенесення відповідальності на користувачів, адже, крім етики науковця й етики журналіста, є судочинство. Воно би діяло на тих самих засадах, що й притягнення до відповідальності за наклеп і брехню у пресі.

      — Наскільки нинішні спецслужби Польщі впливають на політику Інституту і наскільки «історична правда» має залежати від державних інтересів?

      — В Інституті національної пам'яті, відповідно до закону, є так званий закритий збір — матеріали, які ІПН лише зберігає, не маючи права дізнаватись про їхній вміст. Це матеріали, опублікування яких загрожувало б інтересам держави, наприклад закордонна агентура комуністичної розвідки. Якби стався «витік» назовні цієї інформації, це загрожувало б польським інтересам. Тож виправдано, що держава зберігає подібну інформацію. Але матеріали мають пройти чітку селекцію, аби не було зловживань на кшталт, що високопосадовець хоче приховати своє «незручне» минуле чи злочинні дії і для цього використовує «закритий збір». Неприпустимо, аби чиновники високого рангу камуфлювали своє минуле, посилаючись на державну таємницю нинішньої Польщі. Вирішення цих питань знаходиться у компетенції президента ІПН, який єдиний з iнституту, після консультацій зі спецслужбами й урядом, має право переміщувати матеріали, що не загрожують інтересам держави, до загального збору. Наразі так не є, й ініціатива належить польським спецслужбам, а не президентові iнституту.

      — Чи є загрозою для інтересів держави, наприклад, доступ до папки нинішнього прем'єр-міністра?

      — Ми аналізували ситуацію у справі оприлюднення матеріалів з папки попереднього прем'єр-міністра Марка Бельки. Як на мене, державний інтерес на цьому не втратив, світ не завалився, і всі могли переконатись, чи казав прем'єр Белька правду перед комісією у справi ПК «Орлен», кажучи, що ніколи не був таємним співробітником спецслужб, чи в чомусь збрехав. Ця ситуація виявилася дуже корисною, адже папка прем'єр-міністра, як і більшість папок, не однозначна. Всі змогли переконатись, наскільки важко аналізувати, чи була людина агентом чи ні. Такі ситуації досить поширені, тож я противник творення різних «списків агентів», де розставляються оцінки за шкалою «1» чи «0» — «був чи не був агентом». Прем'єр-міністр Белька для одних був сексотом, а для інших — ні, тож присутність його прізвища в «списку агентів» залежала б від упорядника.

      — Ви за оприлюднення минулого публічних осіб?

      — Я проти створення «списків агентів», але за можливість доступу до матеріалів, що стосуються публічних осіб. Як громадянин і виборець я повинен знати, чи депутат, міністр чи мер міста був стукачем, я маю знати, як та особа поводилася п'ятнадцять-двадцять років тому — це частина його біографії. Якщо людина прагне бути публічною особою, вона не повинна приховувати свого минулого. Це стосується осіб не лише зі світу політики, а й тих, хто прагне виконувати важливі публічні функції, наприклад  ректорів університетів. Я хочу знати, чи ректор зробив кар'єру при комуністах завдяки своїй обдарованості, чи тому, що доносами винищував своїх академічних конкурентів! А я знаю подібні випадки! Я не хочу оцінювати, чи повинен він бути ректором, чи ні, я не хочу перешкоджати його висуненню на цю посаду, але вважаю, що люди при обраннi ректора мають знати, кого обирають. Це стосується низки професій, зокрема і журналістів, адже вони мають вiдношення до громадської довіри. Якщо людина, що формує громадську думку, робила негідні вчинки у комуністичний період, громадськість повинна про це знати. Вже у компетенції громадськості вирішувати, довіряти їй чи ні. Лише після цього люди отримають справжній вибір, адже коли минуле приховане, насправді люди цього вибору не мають.