За неповний рік «помаранчевої» влади у відставку відправлено вже другий уряд. Цього разу Прем'єра й компанію позбавив посад не Президент, а парламент, незадоволений фіналом «газової війни».

Цікаво, що Юрій Єхануров став другим після Віктора Ющенка зразка 2001 року
главою Кабміну, якого «зігнали» депутати. Що далі? Ситуацію ускладнює те, що якраз у ці дні набрали чинності зміни до Конституції. Країну очікує непросте «межичасся». А до виборів в. о. Прем'єра залишатиметься все ж Єхануров...

Отже, уряд у відставці. Жити зовсім без уряду держава не може, тож, поки Юрій Єхануров і його підлеглі залишаються виконуючими обов'язки, комусь слід підшукувати нові кандидатури на посади Прем'єра, віце-прем'єрів та міністрів. От тільки кому? Нагадаємо, з 1 січня набули чинності зміни до Конституції, внаслідок яких Україна перейшла з президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління. Відповідно до нововведень, Президент призначити Прем'єр-міністра уже не може — це право надане Верховній Раді.

Цими днями минув рівно рік відтоді, як Майдан із відчуттям повного полегшення відсвяткував остаточну перемогу: у «третьому турі» виборів Віктор Ющенко впевнено переміг свого «синьо-білого» опонента і команда, яка була при владі протягом 14 далеко не найкращих для української історії років, змушена була поступитися місцем новій, «помаранчевій» зміні. До 23 січня ми жили відчуттям перемоги. А вже наступного дня десь у душі знову почала зростати напруга: чи впораються? Чи не підведуть? Чи не забудуть про те, хто їх привів до влади, і які надії на них покладали?

Тепер, озираючись у вже майже минулий рік перед новим випробуванням виборами, пригладивши дибки підняте після прочитання партійних і блокових списків волосся, ми переживаємо неоднозначні почуття. Звісно, новій владі багато чого з передвиборчих обіцянок виконати не вдалося. Дечого — і це найприкріше — вона виконувати й не збиралася. В іншому припустилася аж надто прикрих помилок. Чи можна було їх уникнути? Багатьох — безперечно. Чи могло бути ще гірше? А це вже щоб ви й не сумнівалися. Адже насправді все зовсім не так і погано. Просто на хвилі завищених очікувань після тріумфу Помаранчевої революції ми надто швидко забули, що мали і до чого йшли й прийшли б, якби не вийшли на майдани. І якщо подивитися на здобутки й «проколи» «помаранчевої» влади об'єктивно, «їх є», і то досить багато. Звісно, висловлювання представника «партії влади», голови виконкому «Народного союзу «Наша Україна» Миколи Катеринчука про те, що передвиборчу програму Віктора Ющенка «Десять кроків назустріч людям» за рік виконано на 90 відсотків, можна сприймати з певним скепсисом. Однак сам Катеринчук при цьому наголошує, цитуючи Президента: «Ця програма — не план на п'ятирічку, а дорожня карта, з якою треба звірятися, аби зрозуміти, чи в правильному ми йдемо напрямку».
Куди ми йдемо і як далеко зайшли, кожен може оцінити сам: сьогодні «УМ» нагадує пункти передвиборчої програми Віктора Ющенка й публікує деякі витяги з короткого звіту влади про її виконання (за матеріалами до підсумкової прес-конференції Президента, підготовленими до 20 грудня). А якщо, прочитавши ці пункти, ви все ще чухатимете потилицю й розмірковуватимете, чи варто 26 березня наступного року йти на вибори, аби поставити позначку в бюлетені навпроти «помаранчевої» сили, радимо перечитати список Партії регіонів, Блоку «НЕ ТАК» або й Блоку Литвина і уявити собі, як «підтримує» Президента парламентська більшість, сформована на основі цих милих політичних сил. Уявили? Отож-бо.

Голова секретаріату Президента Олег Рибачук заявляє, що після набуття чинності конституційної реформи з 1 січня 2006 року повноваження глави держави залишаться «надзвичайно сильними». «Хотів би підкреслити, що керівником держави, лідером нації, гарантом Конституції залишається Президент. Політична реформа не призведе до послаблення функцій, позицій та відповідальності Президента», — підкреслив Рибачук на вчорашньому брифінгу.

15грудня цього року Верховна Рада ухвалила Закон України про внесення змін до Закону України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків та інших законів України з пропозиціями від Президента України від 7.12. 2005 року». Необхідність внесення поправок до цього закону виникла у зв'язку з попереднім накладанням на нього вето Президентом України. Водночас ним було запропоновано декілька зауважень, які сприяли суттєвому покращенню законопроекту. Але навколо деяких зауважень виникли непорозуміння, що суперечать самій концепції закону.

Якби у нашої Верховної Ради був власний герб, найкращим зображенням для нього стала б змія, що кусає себе за хвіст. Бо випадки, коли український парламент сам себе ставить у незручне становище (для прикладу — ухвалюючи взаємовиключні постанови), в його новітній історії далеко не поодинокі. З найсвіжішого — вчорашнє внесення чергових змін до Конституції. Власне, з огляду на вступ у дію з 1 січня 2006 року політичної реформи, ці зміни так чи інакше треба було вносити. Однак навіщо, питається, в такому разі 15 грудня парламент ухвалював постанову, якою «доручив» Кабінету Міністрів до 31 грудня нинішнього року видати текст оновленої (згідно із внесеними Верховною Радою «реформаторськими» змінами) Конституції? До того ж мільйонним накладом, профінансувати який, природно, має Державний бюджет.

До сфери відповідальності віце-прем'єр-міністра з гуманітарної політики з дипломом кандидата філософських наук В’ячеслава Кириленка зараз входить у тому числі й культура. Радикальних кроків, як його попередники, він у цій галузі поки не робить — консультується, радиться, працює над документами, створенням зручних правил гри для вітчизняних суб'єктів культури і преференцій для української культури на своїй землі. На даному етапі його досягнення — добре ім'я серед культурних діячів і кілька започаткованих проектів.
У просторому віце-прем'єрському кабінеті ми займаємо демократичний «м'який куток» із білими шкіряними меблями. Молодий урядовець пiд час розмови без піджака, у рожевій сорочці і рожевій краватці, він відкритий і доброзичливий. Але всіляко ухиляється від персоніфікованих запитань. Будь-яка спроба з'ясувати його суб'єтивні смаки в кіно, зрозуміти культурні авторитети натикається на ввічливий і дипломатичний «з'їзд». Розумію, мистецтво — сфера вкрай суб'єктивна, а митці — дуже вразливі. Очевидно, пан В’ячеслав вибрав балансування на межі безпристрасності, в усякому разі оприлюднювати свої уподобання публічно в його плани, схоже, не входить. Від гріха подалі. Але за обтічними чиновницькими формулюваннями стоїть розуміння нинішньої критичної культурної ситуації — держава повинна мати КОНЦЕПЦІЮ культурної політики. Про це й говоримо.

У Львові журналісти мають привід для сміху. Прийшовши днями на прес-конференцію, де, за анонсом, мав би підписуватися меморандум про чесні вибори між потенційними кандидатами в мери, медійники зрозуміли, що це була звичайна «качка», аби затягнути їх на пресуху. Натомість на ній було представлено нового кандидата в мери — не надто відомого журналіста однієї з місцевих газет. Серйозно цю новину ніхто не сприйняв, бо очевидно, що це є піар-акція газети в рамках проекту «Журналіст змінює професію», завдяки чому до кінця виборів це видання матиме неординарний ексклюзив. До речі, на минулих парламентських виборах схожу затію влаштувала львівська газета «Експрес», журналіст якої висунувся в нардепи по мажоритарному округу.
Однак ситуація з висуванням відомих медійників на всеукраїнському рівні такого сміху вже не викликає, а навпаки — змушує їхніх колег серйозно задуматися: чому так вiдбувається? «Якщо журналісти йдуть до парламенту, то хто тоді має виконувати журналістську роботу? Кухарка, яка стояла за плитою? Чи політик має йти у медіа? Це повний абсурд. Україні й так не вистачає кваліфікованих журналістів, а ми їх втрачаємо у політиці! І це тоді, коли нарешті журналісти в Україні отримали величезний шанс стати четвертою владою!» — висловлюється у коментарі для «УМ» ведучий «5-го каналу» Роман Скрипін. «Якщо журналістика — це четверта влада, то чому ми так не поважаємо власну професію, що намагаємося йти у першу, другу чи ще якусь владу? Адже ми можемо на своєму місці часто зробити більше, ніж у політиці, якщо працювати фахово, сумлінно, не забуваючи про ту роль, яка нам відведена суспільством», — додає ведуча новин на «1+1» Людмила Добровольська.

Добре Януковичу, Ахметову і решті «синьої» компанії. Бо їм, опозиціонерам, таки справді під час виборчої кампанії можна не робити нічого — все за них зроблять опоненти, тобто «помаранчеві». Вони — «помаранчеві» — наобіцяють і не зроблять, а якщо зроблять — одразу ж перепсують або не так подадуть, організують у власному середовищі корупційні та інші скандали, знайдуть один проти одного та оприлюднять купи компромату, підуть брат на брата з відточеними списами звинувачень, зламають ці списи, в результаті — розчарують вчорашніх прихильників, загублять власні рейтинги і, відповідно, безсоромно підвищать рейтинги вчорашніх воріженьків-невдах. А вони, ті вороженьки, можуть навіть із печі не піднятися, але стати на виборах «вдахами».

В інтерв'ю «УМ» перший секретар політради СПУ розповідає про майбутню більшість, схожість між «ядиними» і «народними», те, чому виникають конфлікти між міністрами-соціалістами та «нашоукраїнцями», своє місце у списку й те, чи є СПУ «партією влади»