Якщо просканувати інформаційний простір на згадку про Володимира Єшкілєва, то донедавна цей персонаж поставав чи не винятково «селекціонером і антропотехніком сучасного літературного процесу» (Ігор Бондар–Терещенко. Ostмодерн: геопоетика, психологія, влада. — Тернопіль: Навчальна книга—Богдан, 2005); автором–ідеологом потужного артефакту на ім’я «МУЕАЛ» (Мала Українська Енциклопедія Актуальної Літератури. — Івано–Франківськ: Лілея–НВ, 1998) — культурологічної загадки, яка вже десять років поспіль не лишає у спокої літературознавчі кола. Те, що за цей час у В. Єшкілєва вийшло шість книжок прози, сприймалося радше за каприз вигадливого теоретичного розуму. Аж ось щойно з’явився роман «Богиня і консультант» (Х.: Книжковий «Клуб Сімейного Дозвілля», 320 с. ), і постать В. Єшкілєва раптом освітилася із геть несподіваного боку: стало ясно видно, що це — претендент №1 на титул короля української популярної літератури.

Історик філософії та літератури, проректор Острозької академії Петро Кралюк написав дивовижну книжку. Насамперед він, єдиний у потужній книжковій симфонії, до 200–річчя Гоголя насмілився погратися з кодами самого класика. Микола Васильович був першим, хто на підсвідомому рівні збагнув абсурдність російської цивілізації. Як пише доктор філології Ніла Зборовська, «перший психологічний портрет Російської імперії та російської людини дав М. Гоголь у романі «Мертві душі», і цей «портрет» виявив «типовий садомазохістський характер імперської психології, несвідомою основою якої є перверсивна сексуальність і патологічний інстинкт жорстокості» (Код української літератури. — К.: Академвидав, 2006).

У травні цього року найпрестижніший конвент фантастів СНД «Інтерпрескон» прогнозовано очікував на лавреата лише з двох безсумнівних лідерів: «Мідний король» киян Марини й Сергія Дяченків та «Списанные» москвича Дмітрія Бикова. Та сталася несподіванка: поважне журі коронувало нове ім’я на пострадянських теренах — дніпропетровського письменника Яна Валетова з чотиритомовим романом «Нічия земля».

За кілька місяців потому на вересневому Харківському фестивалі «Зоряний міст» твір Я. Валетова знову став переможцем. Схоже, що у Дяченків — апріорних фаворитів усіх НФ–конвентів — з’явився постійний конкурент. Тим більше що працює дніпропетровський автор у тому самому, що й МСД, жанрі «модельного реалізму».

Тетяна ПАВЛОВА, Валентина ЧЕЧИК. Борис Косарев. 1920–ті роки. Від малярства до теа–кіно–фото. — К.: Родовід

Це бездоганно оформлене видання стало Лідером літа нинішнього книжкового сезону. Маємо якнайповніший каталог робіт харківського художника Бориса Косарева, добре відкоментований дослідницями. Б. Косарев народився 1897 року і вже до Першої світової війни став (разом із класиком українського аванґарду Василем Єрміловим) фігурою першого ряду в художньому житті Харкова. У 22 роки його мобілізують до Денікінської армії полковим писарем. 1920–го потрапляє до Одеси; Ісаак Бабель допомагає йому влаштуватися рисувальником плакатів до ЮгРОСТА. Тут Б. Косарев працює разом із М. Кольцо­вим, В. Катаєвим, Ю. Олешею, Л. Славіним, В. Сосюрою. Найбільше тоді вплинув на нього Сандро Фазіні, старший брат І. Ільфа. Фазіні вже був визнаним фотографом–професіоналом, а молодий Косарев — досвідченим любителем.

«А вы отдаете себе отчет, что в Городе идет настоящая война?» (Валерий Грузин. Гибель Киева. — К. : Амадей, 2008). Війна в Києві — реальна та рефлексійно–літературна — на жаль, не новина. Булгаковські «Дні Турбіних» пам’ятає, либонь, кожний. Але тут — роман–online; на сюжетному календарі — 2008–й.

Коли пристати на думку Мішеля Уельбека, що живемо нині під ковпаком ідеології «тотального супермаркета», то багато агресивних проявів сьогодення дістають цілком логічне обґрунтування. Стає ясно, чому політики із завзяттям «представників канадської компанії» проштовхують ідею «нових облич», а торгові менеджери заманюють до своїх крамниць рекламними текстами, ніби списаними з передвиборчих програм. Слова «новий», «новинка», «новина» набули статусу магічних заклять, що кермують і щоденним, і життєвим вибором сучасника аж настільки, що Уельбек говорить про з’яву нового антропологічного виду — «человека супермаркета», позбавленого власної волі, бажань, імунітету перед продажною модою. Та оскільки наш француз насамперед письменник, а вже потім філософ–соціолог, то завершує він свої розмисли так: «Изо всех сил литература противится идее перманентной актуальности, абсолютизации настоящего времени» (усі цитати див.: Мишель Уэльбек. На пороге растерянности // Иностранная литература», 2002, №3).

Як українські діти починають пізнавати історію? Яку інформацію про давні цивілізації їм пропонують сучасні видавці?

2003–го року вийшла книжка Сергія Кримсь­кого «Запити філософських смислів» (К.: ПАРАПАН, 240 с.), яка тоді посіла в рейтинґу «Книжка року» друге місце в категорії «Вітчизняна гуманітаристика». «Програш» першості зумовлювався частково банальним брошуроподібним виданням цього тексту, а зокрема й незвичністю на нашому ринку дослідження, яке стало лідером: Марія Зубрицька. «Homo legens: читання як соціокультурний феномен» (Л.: Літопис).

Інноваційні філософські роботи входять у читацький обіг українців вельми повільно. Немає звички, традиції. Не дивно: майже все минуле сторіччя нас ізолювали від такого роду літератури. Натомість прищеплювали ставлення до філософії як до політичного піару, єдиним завданням котрої була легітимізація владних рішень. Авжеж, це «старі» філософи намагалися пояснити світ, а «нові» мусять його змінити, — оголосив остаточний вердикт терорист від філософії Ленін. До речі, С. Кримський побіжно, але дуже влучно схарактеризував інтелектуальну суть марксизму–ленінізму: «В. І. Ле­нін прямо пов’язував істинність марксизму з його всевладністю, хоч, як відомо, сили потребує не істина, а брехня. І коли він в апологетиці практики посилався на вислів із «Фауста» Ґете, що «теорія є сірою», але «вічнозеленим» є дерево практичного життя, приховувалось ім’я автора цієї тези. Ним був Мефістофель, Сатана».

Мистецька кар’єра Василя Седляра була стрімкою. Хлопець із Полтавщини приїхав до Києва вчитися малюванню. Ще до російської окупації встиг закінчити художнє училище і вступити до щойно відкритої за гетьманату Академії мистецтв — у майстерню професора Михайла Бойчука. Через десять років в усіх на вустах уже буде «бойчукізм» — авангардний напрям, що на рівних «змагався» з модерним європейським мистецтвом на Венеційських бієнале 1930–років. Першим номером поруч Бойчука був саме Седляр. В інших термінах це зафіксують пізніше київські енкаведисти: «Націонал–фашитстська група Бойчука–Седляра».

Із міфами не все так просто. Вони ніде й ніколи не існували у вигляді систематизованих збірок. Цілісна картина міфологічної світобудови існувала у древніх головах, а потрапляла вона туди спочатку від жерців, пізніше — від перших письменників, для яких міфічні сюжети були нормативною віссю будь–якої власної історії. Саме ті старі літературні твори (плюс сучасне їм образотворче мистецтво, реставроване археологами, — амфори, фрески, мозаїки) і є матеріалом для модерних переказів. Але якою мовою розказати ті сиві легенди, аби зберегти шарм антики?