Щонайменше шість мільйонів гривень заборгувало державі сільськогосподарське товариство (СТОВ) «Дружба–Нова». І мільйони гривень, стверджують селяни, фірма недоплатила їм за оренду земельних наділів. Судові позови до фірми–орендаря тягнуться ще з 2004 року, але навіть за цей час ані вітчизняна правоохоронна система, ані Феміда так і не змогли встановити, чому фірма, яку місцеві мешканці пов’язують iз російським капіталом і одним iз народних обранців від провладної партії, упродовж майже десяти років оббирає жителів одного з найбідніших регіонів держави.

Якби півтора року тому букмекери запропонували мешканцям Дитятина спрогнозувати перспективи Володимира Слободяна — нового власника їхньої занепалої ферми, навряд чи хтось зробив би високі ставки. Здоровий селянський глузд й апокаліптичні картини тутешньої постколгоспної дійсності ніяк не налаштовували на оптимістичні прогнози. Господарська діяльність у селі з населенням півтисячі осіб жевріла лиш у цих занедбаних корівниках спілки «Рідна земля», де мучилося 130 тварин. Біля них, як мокре горить, відбували трудову повинність (яка зарплата — такі й зусилля) зо два десятки дитятинців. Іншої, не оплачуваної з держбюджету, роботи в цьому найвіддаленішому поселенні Галицького району не було. Та що там зайнятість простих селян — третина з 16 обраних у 2010 році депутатів місцевої сільради не мали постійних заробітків.

Чи міг тоді хтось повірити в те, що тридцятирічний підприємець з–під Івано–Франківська, котрий у тваринництві робив перші бізнес–кроки, прийшов сюди надовго і всерйоз? Виявляється, дива можливі.

Відколи на масних чорноземах довкола села Михнівка, що в Решетилівському районі, почали господарювати на основі приватної власності на землю, над нею прошуміло багато вітрів. Та ще ніколи, здається, вони не були такими «колючими», як сьогодні. Тож навіть у розпал польових і городніх робіт, коли дорога кожна хвилина, близько сімдесяти власників земельних паїв зібралися у сільському клубі. Щоб знайти відповідь на головне питання: їхня це земля чи вже чужа? А якщо їхня, то чому фактично розпоряджаються нею не вони — власники, — а грошовиті заїжджі «дядьки» та «рідніші» останнім місцеві чиновники?

Хоча за традиційним китайським календарем рік вівці настане лише в 2015–му, очільники Прикарпаття, всупереч розрахункам астрологів Піднебесної, «запровадили» його вже цьогоріч. Саме 2012–й на території області неофіційно проголошений роком вівці. І ця поспішність вочевидь вмотивована. Станом на 1 січня нинішнього року чисельність овечого поголів’я на Івано–Франківщині скоротилася до критичних 7,1 тисячі особин, зосереджених переважно в невеликих стайнях горян. У всіх категоріях господарств порівняно зі статистикою 20–річної давності обласне стадо здрібніло майже у вісім разів. Далі відступати нікуди, позаду — крах вівчарської галузі.

Півроку тому до осель активних мешканців Віти Поштової — села у Києво–Святошинському районі — із «роз’яснювальною роботою» навідалися «приблатньонні» і правоохоронці. Людям «наполегливо рекомендували» відмовитися від підписів під зверненнями до високих владних інстанцій, у яких люди скаржилися на земельний «бєспрєдєл» сільського голови Сергія Іванова. Залякування на людей діяло не завжди. Воно і не дивно — спокійно спостерігати за корупційними ходами колишнього міліціонера, у якому прокинувся великий комбінатор, було несила.

Іванов пускав iз молотка все. Під продаж пішли три гектари землі в центрі, щоб профiнансувати будiвництво дитсадка, але грошi невiдомо куди зникли. Коли стартувала інша приватна забудова на незаконно відчуженiй землі військової частини, у селі мало не сталася екологічна катастрофа — знищили каналізаційний колектор, стоки потекли назовні... Під дачі пішов i ліс. За підрахунками активістів, його продано понад 50 гектарів. Пляж сiльський голова передав під ресторан. Приватний власник його огородив, перекривши підхід до води. Іванов не погребував навіть старим клубом — зняв із балансу сільради і продав у приватну власнiсть.

Утiм сільського голову минулоріч таки «прикрили» — впіймали на хабарі. Проте традиції управління у Віті Поштовій не змінилися. Селом «ходить привид» Іванова — його справу продовжує в.о. голови — секретар, і, як стверджують місцеві, «зовсiм не чужа» Іванову Вікторія. Цікаве у цій історії й наступне: на закритiй базі, що поруч iз селом, за твердженням селян, збираються бандити, а офiцiйно в лiсi розташувалася приймальня відомого високопосадовця.

Вiльний продаж землi в Українi ще не почався, але «товар» уже майже упаковано. Переділ ведеться наступально і ...буденно. Про це ми говоримо небагато. Більше — про політичні вистави різного рівня й ґатунку. Може, тому їх для нас і влаштовують, аби не дивилися в корінь? А корінь для України все ж — село.

З настанням зими в Україні прогнозують хоча й незначне, але таки подорожчання молокопродуктів. Точніше, збільшення ціни на товар, який вітчизняні виробники мають фантазію називати молокопродуктами. Проти того, аби водянисту й знежирену рідину білого кольору розливали у пакети з написом «молоко», виступив навіть сам Прем’єр–міністр Микола Азаров. «У молоці виявлено 20% жирів немолочного походження», — заявив він нещодавно. Експерти ж стверджують, що Миколу Яновича його оточення трохи ввело в оману, і насправді ситуація виглядає значно гірше. Принаймні, за статистикою, Україна постійно збільшує імпорт пальмової олії — тільки за нинішній рік — на 15%. Йдеться про той самий найдешевший рослинний жир, який виробники щедро додають у молокопродукти.

Сьогодні вже практично очевидно: українські аграрії, незважаючи на поліпшення життя вже сьогодні та інші об’єктивні труднощі в економіці, виростили стільки зерна, скільки їм не вдавалося ще за всю історію незалежної держави. Остаточну цифру ще підраховують, але позавчора Прем’єр–міністр Микола Азаров оцінив її навіть оптимістичніше, ніж Президент Віктор Янукович кількома днями раніше. Якщо останній невпевнено спрогнозував, що цей показник може наближатися до 55 млн. тонн, то глава уряду сповiстив, що відмітку «55» країна вже пройшла і при цьому продовжує завозити збіжжя до комор. Й одразу ж дав бадьоре інтерв’ю на цю тему урядовій пресі.

...Спогад із «соціалістичної» юності: цілу осінь, мало не щовихідних, у погоду й негоду, наша редакція усім складом виїжджала «на буряки». Не репортажі писати, а збирати, обчищати та складати на купи викопаний в полі цукровий буряк. Щоб «вкрадені» таким чином вихідні викликали якесь особливе незадоволення колективу, чесно кажучи, не пригадую — може тому, що була водночас і нагода влаштовувати такі собі веселі «пікнічки» на природі. Щоб проймала якась особлива гордість за те, що ось, мовляв, допомагаємо славному сільському господарству — такого теж не було. Зате дефіцитом солодких коренів, а відтак і цукру, не переймалися точно. Та й звідки йому було взятися, якщо за радянських часів Україна входила в шістку найпотужніших виробників світу у цій галузі, повністю забезпечуючи свої потреби в цукрі і майже три мільйони тонн експортуючи. Ще 20 років тому ми були основним «солодким» постачальником всього СНД, але потім поступово скотилися до дефіциту навіть для власних громадян...

Днями аграрії Полтавщини подолали рубіж зібраного валу зернових у 4 мільйони тонн. Причому, як повідомили «УМ» у Головному управлінні агропромислового розвитку облдержадміністрації, частка кукурудзи в тому загальному зерновому «лантусі» становить близько 2,5 мільйона тонн. Водночас на початок листопада її зібрали тільки трохи більше 70 відсотків площ. Тож, за прогнозами фахівців, загальний ужинок зернових культур у нашому краї сягне 4 мільйонів 900 тисяч тонн, себто абсолютного рекорду, який перевершить досягнення кількарічної давнини більш ніж на 300 тисяч тонн. А коли врахувати, що такою ж небувалою для області була й засіяна кукурудзою площа, то можна сказати з певністю: зробивши ставку на «царицю полів», полтавські селяни не прогадали. То чому ж вони не б’ють у литаври з приводу згаданих рекордів?