Навряд чи «світлі голови», які задумували закрити файлообмінник ex.ua, розраховували, що в підсумку наразяться на масштабний спротив громадськості, порівнюваний iз віртуальною Помаранчевою революцією.

Через три місяці потому, як держава пишно відзначила 1000–ліття Софії Київської, директора заповідника, що опікується цією пам’яткою вже 12 років, Неллі Куковальську знімають iз посади. Міністерство культури достроково розірвало контракт iз пані Куковальською без будь–яких видимих причин. Комусь зі «своїх» знадобилася більш престижна, «красива» посада, особливо ж з огляду на ще не повністю освоєні кошти міжнародних донорів та держбюджету, які було виділено до тисячоліття храму?

«Зачистка» директорів найпрестижніших музеїв столиці відбулася раптово і чомусь нагадала обвал долара у грудні 2008–го. Лише за два дні, 25 та 26 січня, з’явилися повідомлення про відставку керівників Національного художнього музею, Музею Шевченка, заповідника «Софія Київська», Музею архітектури та побуту в Пироговi. Перед тим, 22 січня, було змінено керівництво у Національному заповіднику «Києво–Печерська лавра». Не для всіх відставок знаходяться мотиви, тому вони відбуваються без пресового розголосу, не коментуються міністерством і не знаходять відображення на міністерському сайті. Начебто це звичайне, рутинне явище.

Якщо газову «трубу» влада хоче продати Росії, то Києво–Печерську лавру —просто віддати Московському патріархату. Ну не будемо ж ми торгуватися з церквою, то гріх. Група народних депутатів зареєструвала законопроект, яким пропонує передати церкві кілька об’єктів, розташованих на території низки монастирів. Серед них — і Верхню лавру, де розташоване музейне містечко.

Скажіть, яка бюджетна інституція країни, звітуючи перед нами, платниками податків, про використані кошти, може не тільки задовольнити інтерес, а й принести нам у такий спосіб задоволення? Маємо унікальний випадок, коли на це бузувірське питання існує позитивна відповідь. Це Мінкультури та Держкомкіно, які вклали 16 млн. гривень у фільм Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Сучасна лірична балада, як класифікує фільм сам режисер, — захопливе, глибоке, тепле кіно, дуже українське і позанаціональне водночас. Відсьогодні стрічка робить крок у прокат. Утім широким цей крок не назвеш — продюсери зробили лише 10 копій, але обіцяють, що вітальну історію українського льотчика, котрий став вождем індіанського племені, за рік зможуть побачити чи не в кожному сільському клубі країни.

Ми їх майже не помічаємо. Але вони є, «комунальні» дракони міста Києва. Заплуталися в ліпнині, причаїлися під балконами, зависли на мансардах, готові будь–якої миті до стрибка. Ми просто біжимо, втупившись у тротуар, ми розучилися піднімати голову. Чудові чудовиська живуть між тротуаром і небом, Київ — містичне місто, сичать вони.

Мітинг 10 грудня у Москві, на який зібралося, за різними оцінками, від 40 до 80 тисяч незгодних, став світовою сенсацією. «Опізнавальною» ознакою стала біла стрічка — символіка протесту. Виявилося, росіяни не заснули, відклавши надію «встрєпєнуться» лише по закінченні довічного царювання Путіна.

Володимира Портянка можна назвати радше не шевченкофілом, а «кобзарефілом» — книжкові шафи його київської квартири заповнені тільки «Кобзарями». 1210 різних видань однієї книжки. «Це тільки ті, що по одному примірнику. А ті, що по два–три, я передаю в музеї», — каже 66–річний колекціонер. У кімнати–музеї, додамо, які створено з його ж ініціативи.

На боці фактично вже задушеного столичною владою «Сяйва» — репутація книгарні з 50–річною історією, справного платника податків у 500 тисяч гривень, громадська думка, а також висновки суду про законність подальшої оренди приміщення іще на 12 років.

Сьогодні в Польщі поховають Богдана Осадчука, публіциста, громадського діяча, одного з двигунів активної української діаспори в Європі, «європеїзатора» України. Жив яскраво, помітно, а помер тихо, нечутно. Підходяще слово — «відійшов». Не потрапивши навіть у стрічки новин своєї улюбленої Батьківщини. Йому йшов 92–й рік.

Президентський оркестр у військових строях, з аксельбантами, який награє джазові мелодії, а затим «Ще не вмерла...» у сквері перед магазинчиком–«стекляшкою» з чудернацькою назвою «Словники–самобранки» — і все це на честь презентації виданого ще минулого року першого із двадцяти томів «Тлумачного словника української мови». Студенти Театрального інституту старанно декламують Шевченка, Пушкіна, Шандора Петефі... У цьому дійстві було забагато сумного сюрреалізму, такі собі стоп–кадри з недознятого Кустурицею матеріалу. До чого тут Пушкін, якщо йдеться про міцну, довгу, як летаргійний сон, фінансову неувагу держави до єдиного за часи незалежності, підготовленого на академічному рівні 20–томного «Тлумачного словника української мови»? Останнє подібне масштабне видання під керівництвом академіка Івана Білодіда — словник на 134 тисячі слів — побачило світ у 1970—80–х рр. і дотепер лишається базовим. Це тільки здається, що за 40 років мова не змінилася. Слова «шабля» чи «горілка» і справді лишилися такими ж насиченими й однозначними, як за гайдамацьких часів, але наскільки інакшого значення набули «бандерівець» чи, скажімо, «комунізм», скільки зникло з обігу «парторгів» і «ударників», а натомість з’явилися «інтернет» і «юзер» i зовсім інакше зазвучав «мобільний» не лише у вашій кишені, а й у лінгвістичному сенсі.