Упродовж нинішньої осені блокування важливих автодоріг державного та місцевого значення на Прикарпатті ледь не набуло епідемічного характеру. Повідомлення з різних куточків області про тривалі вимушені зупинки транспорту, крім карет швидкої допомоги та спецмашин, призначених для гасіння пожеж, уже нагадують повідомлення з районів бойових дій.

День із самого ранку налаштовувався на нудний лад — під акомпанемент осінньої мряки з дерев міського парку осипалося останнє листя і падало нам під ноги. «Здоров’я і так нікудишнє, а сьогодні щось уже занадто, як обручем, стискає голову, — потираючи скроні, зізнається пан Андрій (як згодом з’ясувалося, саме цього дня спостерігалося одне з найбільших нинішньої осені збурень магнітного поля Землі).

Коли від сьогоденних турбот Текучої ми перейшли до дивовижної житейської історії уродженки Барселони графині Марії–Терезії Мастай де Феретті, війт Микола Кіцелюк узяв «тайм–аут». «Отут мені вже знадобиться більш кваліфікована допомога, — багатозначно усміхнувся.

Шлях від помічника пасічника, яким ставав на батькове прохання лише раз на рік, під час відпусток, до знаного в Україні бджоляра–професіонала Леонід Коломієць пройшов навдивовижу швидко і впевнено. Цей потужний фаховий стрибок можна порівняти зі вступом ще зеленого за віком, але наділеного винятковими здібностями школяра–підлітка до престижного університету.

За 23 роки життя в Німеччині — на батьківщині дружини, українець Віктор Тимченко адаптувався до тамтешнього соціуму, проте не став і навряд чи стане повноцінним бюргером. «Хоча в паспорті написано, що я «німець» (там немає іншого означення громадянства), цілком усвідомлюю, — каже він, — що насправді залишаюся українцем із посвідченням громадянина ФРН».

Якби Михайло Косило більше нічого не зробив, крім того, що вберіг від настирливої приватизації споруди дитячих туристичних баз у Ворохті, Яблуниці та Яремче, його ім’я рано чи пізно потрапило б до літопису прикарпатської педагогіки.

Старі Богородчани, що привільно розкинулися в передгір’ї Карпат, на лівобережжі Бистриці Солотвинської, — село велике, заможне й гонорове. Споконвіку воно славилося породистою домашньою живністю: невелика вулиця, що прилягає до площі Ринок, дотепер по–простонародному зветься Свинською, бо на ній колись кипіла торгівля хрюшами, сало яких вважали неперевершеним за смаком.

Бажання якнайдовше топтати ряст супроводжує людство, мабуть, ще з часів палеоліту. Проте ставки ранніх землян на креативних чаклунів, жерців, шаманів й алхіміків, на жаль, мало що доплюсували до тривалості життя.

Про оригінальний спосіб, у який ентузіасти з «Карпатських стежок» реконструювали хатину для відпочинку мандрівників на ґорґанській полонині Плісце, між горами Ґрофа та Попадя, автор цих рядків почув випадково.

Чому саме цю місцину облюбували для стаціонарних стійбищ ще давні–прадавні люди, нинішні мешканці села пояснюють геніально просто й дохідливо: «А ви десь бачили таку красу?». І з ними — сучасними — важко не погодитися: тутешній Дністровський каньйон, у якому Незвисько посідає одне з найпривабливіших місць, експерти дружно зарахували до «Семи природних чудес України».

Неважко здогадатися, що колись багаті дичиною довколишні ліси, щедра рибою річка, долина з м’яким, схожим на субтропічний, кліматом та система комфортних карстових печер приваблювали сюди ще мисливців на мамонтів. Принаймні за останні майже півтора століття археологічних розкопок учені різних країн виявили тут понад десять цивілізаційних пластів, що послідовно змінювали один одного, — від епохи неоліту (Х — початок ІІІ тисячоліття до н.е.) до княжих часів. Нічого подібного на території України понині не знайдено. Перша письмова згадка про село — 1375 рік — також указує на поважний вік цього населеного пункту.