Соломинка чи рятівний круг нації?

«Націоналізм не агресивний щодо інших етносів»

— Пане Вікторе, чи не лячно вам, громадянинові Німеччини, де нацизм, тобто націонал–соціалізм, вважався офіційною ідеологією Третього рейху, було братися за таку чутливу для європейців тему як націоналізм та ще й пророкувати йому світле майбутнє?

— А чому слово «націоналізм» має жахати сучасних європейців? У моєму розумінні, якщо звести визначення до простої і зрозумілої тези, то це передусім — любов до своєї нації. Як патріотизм — любов до своєї країни. Дивно інше: тривалий час цю «нечисту силу» цькують усі рухи і політичні течії, які в повсякденні ненавидять одне одного — президенти і монархи, депутати різного штибу, «демократичні» мас–медіа, так звана «громадська думка» і таємна поліція. Правилом хорошого тону політичних еліт ледь не в усіх країнах світу стало лаяти найостаннішими словами націоналістів, не надто замислюючись над тим, чого добиваються ці люди, які цінності вони сповідують і в чому, власне, виявляється їхній націоналізм.

Ті, хто вважає націоналізм агресивною ідеологією, в Україні зокрема, напевне, не розуміють його суті. Така позиція була на руку керівництву багатонаціональної Радянській імперії, ідеологи якої ціле­спрямовано очорнювали націоналізм, прирівнюючи його до німецького націонал–соціалізму, італійського фашизму, расизму тощо. Між iншим, провідним гаслом більшовиків було «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», а на гербі Радянського Союзу вміщалася ціла Земна куля в обрамленні колосся. Експорт соціалістичної революції в інші країни, а згодом — свого світобачення, зокрема за допомогою сили, вважалися для інтернаціоналістів цілком прийнятною політикою. У природі ж націоналізму навіть не проглядається тенденції завоювання інших країн. У цьому між ними — велика різниця. Націоналізм не агресивний щодо інших етносів, але його послідовники хочуть чітко окреслити свою територію і жити на ній за своїми традиціями, не загрожуючи іншим і не допускаючи щодо себе насилля ззовні.

— У чому різниця між націоналізмом і шовінізмом? На теренах колишнього СРСР не тільки не затухають, а й загострюються конфлікти між носіями цих ідеологій.

— Шовіністи, як і націоналісти, люблять свою націю, проте зверхньо ставляться до інших. Якщо представник нації виріс у лоні цієї нації і зневажає її (в українському політикумі, на жаль, таких прикладів — хоч греблю гати), то це вже, як на мене, не політична проблема, а медична. З іншого боку, ті націоналісти, які підкреслюють вищість своєї нації над іншими (і такі погляди існують у сучасному світі), теж ідуть хибним шляхом, який веде в нікуди.

«Політику уряду повинні визначати інтереси нації»

— Коли писали «Час націоналізму», то якимось чином співвідносили свої висновки з політичними реаліями в сучасній Україні?

— Ця книга — не про Україну, вона не стоїть у центрі мого дослідження. Однак, якщо «Час націоналізму» я написав українською мовою і презентував на Батьківщині, то, звісно, не оминув її увагою. Аналізуючи, приміром, демографічну ситуацію у світі, зокрема лавиноподібне зростання народонаселення в бідних (африканських) країнах і пов’язані з цим міграційні загрози, я наводжу дані ЦРУ за 2010 рік. За від’ємним приростом населення, тобто переважанням вимирання над народжуваністю, Україна посідає передостаннє місце з–поміж 224 держав світу. Позаду — лише Гаїті, але ситуація в цій країні Карибського басейну загострилася винятково через катастрофічну, найвищу нині у світі, смертність населення.

Звісно, як громадянинові ФРН мені не зовсім доречно давати вам рекомендації щодо того, як жити і з ким дружити. Та український політикум мав би звернути увагу на цю страшну статистику і підрахувати, скільки українців залишиться через 20, 50 років, якщо темпи приросту населення в державі залишаться на теперішньому рівні. І яким буде притік мігрантів на цю територію, адже рівень життя в Україні, природні умови, приміром, для забезпечення продовольством незрівнянно вищі, ніж у бідних і дуже бідних країнах. Чи не стануть чисельніші прибульці господарями цієї землі, витіснивши корінну націю на другорядні ролі? Це далеко не риторичні запитання.

— І яким чином тут може прислужитися націоналізм?

— Якщо не вдаватися до розлогих пояснень, то можна стверджувати, що інтереси нації, вигода нації повинні на рівні цієї пріоритетної ідеології визначати політику уряду країни, в якій нація є титульною. Етнос має гуртуватися довкола національної ідеї, концентрувати зусилля для подолання внутрішніх і зовнішніх загроз та поліпшення власного добробуту.

Сенс націоналізму ХХІ століття полягає в адекватній відповіді на жорсткі виклики часу — захистити свою домівку, своїх близьких, членів свого роду, свого етносу, своєї нації. Сучасний націоналіст не думає про «новий життєвий простір», про приріст територій, а винятково дбає про свій народ, аби він не потрапив під чуже владарювання, не був зґвалтований і уярмлений. Тільки тоді, коли нація буде багатою і щасливою, вона зможе допомогти тому, хто бідніший і менш щасливий — спершу у своїй країні, а потім і за її межами.

«Чому одні терористи «герої нації», а інші — вбивці»

— В українській традиції націоналізм здебільшого асоціюється з ОУН та постаттю Степана Бандери, в арсеналі яких тероризм, передусім на початкових етапах діяльності, відігравав не останню роль. І сприйняття націоналізму в сучасній Україні багато в чому відбувається саме через цю призму. Як наслідок, маємо чимало негативних оцінок діяльності українських націоналістів у роки Другої світової війни, навіть у висновках європейських політиків, не кажучи вже про ідеологічну обслугу Кремля.

— Серед націоналістів чимало терористів. Від цього факту нікуди не дінешся. У середовищі визнаних борців за права своїх націй — також. Колишні прем’єр–міністри Ізраїлю, лауреати Нобелівської премії миру Менахем Бегін та Іцхак Рабін, лідер Африканського національного конгресу, згодом президент ПАР Нельсон Мандела, сотні інших відомих особистостей, принаймні в молодості, були терористами, та світова спільнота про це благополучно забула.

Інша доля спіткала українського націоналіста Степана Бандеру, котрого не зарахували до сонму таких діячів. Після того як Президент України Віктор Ющенко присвоїв йому звання Героя України, проти цього рішення з одностайнім обуренням виступили, зокрема, єврейські організації та центри. Для них одноплемінники Бегін, Рабін, Штерн, Шамір, Шарон — «не терористи», а шановані «борці за мир і герої нації», а Степан Бандера — бандит і вбивця.

Дотепер постать провідника ОУН викликає негативну реакцію в Польщі. Доречно у цьому зв’язку назвати позицію депутата Європарламенту від Польщі Павла Залевскі, ініціатора резолюції про невідповідність європейським цінностям присвоєння звання Героя Степану Бандері. Вочевидь у пана Залевскі коротка історична пам’ять, позаяк він забув про діяльність братів Пілсудських, зокрема Йозефа, вишуканими пам’ятниками якому рясніє вся Польща. Нагадаємо, що в 1887 році він разом із братом Броніславом, членом терористичної фракції партії Народна воля, був причетний до замаху на російського царя Олександра ІІІ. Після повернення із заслання Юзеф Пілсудський займався терором і грабунками, а організована ним у Кракові бойова школа, за рапортами начальника Варшавського охоронного відділення (таємної поліції царської Росії) П. Заварзіна, масово готувала вбивць і грабіжників.

Отже, Польща глибоко шанує своїх терористів. Мабуть, пан Залевскі вважає терори­стичну діяльність Юзефа Пілсудського виправданою, бо той боровся проти російського царя за свободу Польщі, а боротьба Бандери проти польського уряду за свободу України, за його висновками, — виклик «європейським цінностям».

На моє переконання, до насильницьких дій націоналі­­стичних організацій кожен може ставитися так, як вважає за необхідне. Як немає одного погляду на складні суспільні процеси, так немає однозначних оцінок націоналістичного тероризму, який починається і закінчується там, де нація, яка прагне державності, суб’єктивно не бачить легітимних способів набуття незалежності або таких способів об’єктивно не існує.