Чоловік — футболіст, а жінка — гімнастка. Прикладів таких спортивних союзів у нас вистачає. Ці шлюби бувають тривалими й недовгими, щасливими й не дуже — у цьому «футбольно-гімнастичні» сім'ї навряд чи відрізняються від «звичайних» родин. Олімпійській чемпіонці 1980-го Стеллі Захаровій та її чоловіку Вікторовi Хлусу пощастило — цей спортивний тандем уже багато років іде по життю пліч-о-пліч, живучи у злагоді та любові. Почалося все з того, що тренувальні бази спортсменів розташовувалися поруч. Звісно, футболісти не могли не помітити струнких, тендітних дівчаток-гімнасток, а останні, у свою чергу, звертали увагу на мужніх та вродливих «сусідів». Саме гуляючи затишними лісами Кончі-Заспи, наша героїня й знайшла свого принца, з яким не могла наговоритися, адже він не лише розумів її спортивні проблеми, а й виявився напрочуд цікавим співрозмовником. З Віктором, який, зрештою, став її чоловіком, Стелла разом уже понад 20 років. Однак запитань про секрети її сімейного щастя та довголіття Захарова не любить. Бо ніяких секретів насправді немає. «Ми завжди розуміли один одного, іноді й слів не потрібно, — пояснює моя співрозмовниця. — Адже ми обоє знаємо, що це таке бути спортсменом».

Єдиний український клуб, який продовжує боротьбу в баскетбольних єврокубках, — маріупольський «Азовмаш» — позавчора у першому поєдинку 1/8 фіналу Євроліги ФІБА поступився грецькому «Маруссі». Попри азовську «перевагу власного майданчика» та переповнені трибуни спорткомплексу, команди упродовж матчу демонстрували гру майже на рівних, причому відчувалося, що підопічні Андрія Підковирова дещо нервують. Причиною того, що гості пішли у відрив, стали передусім помилки українських розігруючих, особливо Леоніда Яйла. У другій чверті кожен із суперників зробив наголос на напад, нехтуючи обороною, так що іноді шлях до чужого кошика був цілком відкритим. Бойовий настрій афінян дещо дисонував із незібраністю чемпіонів України, й тоді Підковиров застосував прийом, який мав би спрацювати, — зонний захист. Спочатку все йшло добре, відрив «Маруссі» у рахунку скорочувався. Проте низький процент реалізації кидків із гри звів нанівець усі ходи наставника маріупольців — третя 10-хвилинка закінчилася з відставанням у 13 очок (51:64).

Хокейний клуб «Рига-2000» — лідер скромного латвійського чемпіонату, так само, як «Сокіл» — українського, — в цьому сезоні в першості СЄХЛ зірок із неба не хапає. Але, навіть втративши шанси на медалі останнього турніру Східноєвропейської ліги, є вельми міцним горішком, у чому минулих вихідних мав змогу переконатися київський клуб, котрий продовжує боротьбу за третє місце в СЄХЛ і не має права програвати. Кожне вдале завершення атаки в спареній дуелі з рижанами давалося українцям через силу, зі скреготом. Варто згадати, що в Латвії підопічні Олександра Сеуканда двічі поступилися — 0:2 й 1:2, а цього разу «мінус» у вигляді чужого майданчика хокеїсти «Риги» намагалися перекрити кращим володінням прийомами кулачного бою. Крім того, як пояснив Сеуканд, відбиток на виступ «Сокола» наклала втома київських хокеїстів після участі в мінському етапі «Єврочеленджа» фактично під маркою збірної України.

Коли до Києва приїжджає не хто-небудь, а сам пан Саймон Уодлі, менеджер оргкомітету Олімпійських ігор-2004, то одразу спадає на думку, що справа тут серйозна. Звісно, нечасто столиці України випадає честь стати учасником світової естафети пронесення олімпійського вогню. А точніше — лише вдруге в своїй історії. Вперше олімпійський факел побував тут під час Олімпіади 1980 року, що відбувалася у Москві (а окремі змагання проводилися, зокрема, й у Києві).

Гравці «Будівельника» — підопічні молодого тренера Євгена Мурзіна — продовжують дивувати. Більш ніж скромна на нинішньому етапі команда, яка давно вже перетворилася з гранда українського баскетболу на «дитсадок», лускає лідерів вітчизняної суперліги як горіхи. Минулого уїк-енду кияни перервали переможну серію чинного чемпіона — «Азовмашу» — на його майданчику, не давши маріупольцям виграти ювілейний, 50-й, «внутрішній» матч поспіль. Як тут не зауважити, що зарплата всіх «будівельників» разом навряд чи перевищує преміальні одного азовця! «Будівельник» поступово тягнеться догори турнірної таблиці, та й за змістом гри виходить на рівень лідерів — при тому, що це лише базовий колектив студентської збірної країни. Сам Євген Мурзін не робить секретів зі стрімкого злету хлопців: «Річ у тім, що ми зазирнули всередину команди, й тепер мікроклімат «Будівельника» — чи не найідеальніший». Взаєморозуміння між гравцями позначається й на «бойових» діях — на майданчику підопічні Мурзіна стали злагодженішими, рішучішими й технічно майстернішими.

Навесні у Києві відбудеться вже третій міжнародний турнір зі спортивної гімнастики «Кубок Стелли Захарової». 27—29 березня до Палацу спорту завітають гімнасти з багатьох країн світу, які змагатимуться на турнірі, організованому відомою українською спортсменкою, олімпійською чемпіонкою 1980 року.

«Перед вівторковим стартом я сказав нашим дівчатам: попередні два сезони були невдалими, але ми багато працювали, тож, мабуть, настав нарешті час «вистрелити», — розповів журналістам по телефону вже після завершення індивідуальної гонки на 15 км президент Федерації біатлону України Володимир Бринзак. Він не приховував радості з приводу дещо несподіваного успіху: Олена Петрова піднялася на «бронзову» сходинку п'єдесталу. І це при тому, що перед початком чемпіонату в німецькому Обергофі керівництво збірної називало прийнятним як для часу подолання «української біатлонної кризи» місця в першій п'ятірці, десятці чи бодай «25-ці», що дає «стріляючим лижникам» право їздити на престижні міжнародні змагання за рахунок міжнародної федерації. А ось скромна 31-річна Петрова план перевиконала. Олена вже стала справжньою «паличкою-виручалочкою» України, адже, нагадаймо, на зимовій Олімпіаді в Нагано 1998 року саме вона принесла нам «срібло», причому в цій же дисципліні — 15-кілометровій «індивідуалці».

«Ну що, Надійко, підемо кави вип'ємо?» — одразу після інтерв'ю звернувся до мене відомий форвард і багаторічний капітан київського «Сокола», а нині — тренер ХК «Київ» Анатолій Дьомін. Погодившись, я навіть не підозрювала, що в кафе на мене чекає не тільки чашка зігріваючого напою, а й знайомство ще з двома талановитими хокеїстами минулого — заслуженим тренером України Ігорем Олексійовичем Шичковим, який стояв біля джерел українського хокею, й колегою Дьоміна по «бронзовому» «Соколу» 1985 року, легендарним воротарем київського клубу Юрієм Шундровим (нині він тренує голкіперів білоруського «Гомеля»). Три легенди найшвидшого в світі ігрового виду спорту вільно спілкувалися, жартували. Слухаючи, про що говорять Шундров, Шичков і Дьомін (а темою, звісно, був хокей), я переконалася: інтерв'ю з Анатолієм Миколайовичем обов'язково знайде свого читача, адже ця гра, попри складнощі нинішнього етапу, не втрачає популярності в Україні.

Мінський етап європейського хокейного «Кубка виклику» — останнього для нас у цьому сезоні — почався з курйозу. Угорська збірна на шляху до Білорусі якимось чином загубила багаж з екіпіровкою, яку в цьому виді спорту не так просто замінити на нову. П'ятничний матч збірних України й Угорщини відтак перенесли з 13-ї години на 19-ту, проте й до цього часу обладунок угорців не знайшовся, тож зустріч не відбулася. Тренер українців Олександр Сеуканд висловив жаль з приводу такої розв'язки, адже збірна Угорщини — вельми цікава команда. Минулого тижня, приміром, угорці гідно виглядали в матчі з канадськими хокеїстами, поступившись у товариському поєдинку лише однією шайбою — 3:4. А ось господарі льоду — білоруси — у перший день турніру зіграли, закинувши у ворота поляків аж сім шайб.

Молода «стройка» знову перемогла зіркових «беків». Усі поступово розходилися. У різному настрої: вболівальники «Будівельника» — радісні і жваві; БК «Київ» — пригнічені. Порожнів ігровий майданчик невеликого спортзалу на Відрадному, баскетболісти й тренери давно вже були в роздягальнях. Усі залишали залу, тільки Геннадій Защук, головний тренер «беків», приголомшений результатом гри, самотньо сидів на лавці й задумливо дивився в нікуди. Які думки тоді крутилися в голові авторитетного наставника — невідомо. Однак було видно, як важко й боляче далися Защуку ці поразки. І вже ввечері того дня спортивною столицею промайнула звістка: Геннадій Сергійович подає у відставку з посади головного тренера БК «Київ» (хто знає, чи добровільно?), поступаючись місцем італійцю Ренато Паскуале. Защук відмовляється від будь-яких коментарів із цього приводу, наголошуючи, що розповість про все пізніше.