Останнє засідання Верховної Ради VI скликання стало таким самим безславним, як усе скликання загалом. Марно лобісти медичної галузі сподівалися на брифінг у стінах парламенту за участю 13–річної ВІЛ–інфікованої дівчинки Лізи.

Ангела Меркель недарма сподівається залишитися на посаді канцлера ФРН іще на один термін. Незважаючи на те, що її політична сила на локальних виборах здобуває далеко не найкращі результати, на загальнодержавних виборах рейтинг пані Меркель залишається дуже високим.

Сьогодні — останнє пленарне засідання Верховної Ради VI скликання. «Дембельський акорд» передбачає не лише фотографування й фуршети, а й розгляд кількох важливих законопроектів, зокрема про 15–відсотковий податок на продаж валюти, про обрання та звільнення суддів та ін.

Не будемо вдаватися до зайвих реверансів — ця Рада не заслуговує на жодну поблажливість. Скажемо прямо: VI скликання стало найгіршим в історії українського парламентаризму. Власне, депутати, що відходять у минуле, обома руками доклалися до його — парламентаризму — знищення. У Раді–6 було найбільше бійок, і вони були найбрутальнішими та найкривавішими. За різними підрахунками, в цій Раді перейшли до інших фракцій чи іншої більшості від 80 до 100 депутатів, якщо брати до уваги волевиявлення виборців 30 вересня 2007 року. Власне, саме Рада–6 додала в політичний лексикон термін «тушка», і вартість цих «тушок» сягала $1,5–2 млн. «поштучно». А ще ж на певні голосування купували цілі фракції оптом. Ця Рада благословила здачу величезного шматка української території Росії принаймні до 2042 року (а де флот — там і пропагандистський вплив на всю країну). Саме цей парламент оточив себе потужними залізними парканами, аби убезпечитися від гніву вуличних маніфестацій, та поновлював ці огорожі після руйнувань. Парламент, що починав із «помаранчевої» більшості, відповідно до сьогочасної кон’юнктури змінив двох спікерів, двох прем’єрів і закінчив як ганебний заповідник застою, де в «регіоналів» марно випитувати, як вони голосуватимуть через тиждень або навіть через годину — адже це вирішують не вони, а стратеги й тактики на вулиці Банковій, тоді як нардепи–«більшовики» «на чергуванні» лише тиснуть кнопки «за себе й за того хлопця», втілюючи в життя помахи руки Михайла Чечетова. Рада–6 стала справжньою «шісткою» в руках виконавчої влади.

Давайте–но на прощання оглянемо етапи її «великої дороги».

Мешканці околиць підмосковного Домодєдово збираються утворити анклав у складі Євросоюзу — з червоно–чорним прапором із тризубом, європейською валютою і владою, незалежною від ворожого оточення, яке називають не інакше, ніж Ордою. Ця новина, яку розтиражували спершу міжнародні, а потім і деякі російські ЗМІ, викликала в українському інтернеті жваве обговорення — вистачає й звинувачень у «провокаціях», і слів підтримки. Про що йдеться насправді, «УМ» намагалася з’ясувати безпосередньо в ініціаторів створення Руської демократичної республіки під боком Москви.

«Грузинський виборець зробив те, чого не зміг зробити Путін — знищив майбутнє Грузії». Цю гостру оцінку відомої російської журналістки Юлії Латиніної, яка ніколи не приховувала своїх симпатій до реформаторської команди Михаїла Саакашвілі, можна не поділяти. Але з погляду вдумливого українця, за плечима якого — піднесення після Помаранчевої (натхненної грузинською Трояндовою) революції, розчарування її провідниками, усвідомлення їхнього й свого безсилля після конституційної реформи, сумна втіха з приводу справді прозорих і демократичних виборів та гірке усвідомлення чорної діри, в яку летить держава «завдяки» діяльності їх переможців — суб’єктивність російської журналістки складно не поділяти.

Безперечно, і сам президент Саакашвілі, і його команда наробили багато помилок. Чимало з них визнали й виправили, чимало — ні те, ні інше. Але той факт, що порівняно з «дореволюційними» часами Грузія під керівництвом Саакашвілі зробила просто гігантський ривок уперед — незаперечний. Перебувати при владі вічно не порадиш жодному реформатору — рано чи пізно реформаторський дух вичерпується й переходить у диктаторський запал «змінити все, окрім себе у кріслі». Проте, коли вчора, після підрахунку близько чверті бюлетенів, поданих на парламентських виборах, чинний президент визнав поразку й оголосив про перехід своєї партії «Єдиний національний рух» в опозицію, усі симпатики «реформаторської» Грузії затамували подих. Бо майбутнє єдиної держави пострадянського простору (євросоюзівську Прибалтику не рахуємо), яка після «регіоналізації» України залишалася флагманом реформ у європейському фарватері, несподівано стало вкрай непевним...

Хоча є для таких симпатиків і добра новина. Попри всі більш–менш диктаторські прояви влади Саакашвілі, відтепер навряд чи в когось повернеться язик назвати його справжнім диктатором. Диктатори ж бо вибори не програють.

Близько двохсот українських журналістів, зокрема й регіональних, прийшли вчора вранці на акцію протесту до комітетів Верховної Ради, де відбувалася погоджувальна рада парламенту. У руках працівників мас–медіа та їхніх прихильників, котрі теж долучилися до пікету, були чисті аркуші паперу й білі ватмани без жодних написів. Чисті сторінки — як ілюстрація до неможливості журналістам писати критичні матеріали у випадку можливого ухвалення в другому читанні сумновідомого закону про наклеп. До пікету долучилися й журналісти «УМ».

Через півтора року після «Арабської весни», яка шокувала світ і вразила своєю неочікуваністю експертів, країни Близького Сходу знову опинилися в центрі міжнародної уваги. Щоправда, цього разу про події в постреволюційних державах на Заході відгукуються далеко не з таким захватом, як торік. В американській пресі після виступів у Єгипті, Лівії та низці інших країн Північної Африки й не тільки проти обурливого для сповідників ісламу фільму «Невинність мусульман» навіть з’явився термін «арабська зима». Мовляв, після «Весни» в країнах Магрібу чекали демократії й розквіту, а натомість отримали вбивство посла США у Лівії, закидання інших дипмісій «коктейлями Молотова» й «повну дикість». Проте чи варто було взагалі підходити до «тонкого» східного світу із західними мірками? І чого насправді очікувати міжнародній спільноті після повалення багаторічних диктаторів арабської Африки, які тримали свої країни міцною хваткою, забезпечуючи не лише обмеження свободи слова, а й порядок, про який тепер цим державам залишається лише мріяти?

Про це та інше експерти, журналісти й просто цікаві читачі розмовляли під час презентації збірки есеїв «Спалах», виданої видавництвом «Грані–Т». Автор цієї книжки, марокканський філософ, поет і письменник Тахар бен Джеллун, уже давно мешкає у Франції. Що, втім, не завадило йому гаряче підтримати хвилю революцій у країнах Північної Африки й написати збірку враженнєвих дописів, яку автор передмови до українського видання, відомий опозиційний та культурний діяч і народний депутат Олесь Доній назвав «поетичною, а не аналітичною». Хоча сам бен Джеллун, схоже, ставиться до своєї праці інакше.

Як і щороку восени, столиця Баварії на два тижні стала пивною столицею всього світу. 22 вересня в Мюнхені відкрився знаменитий «Октоберфест», який триватиме до 7 жовтня. Навіть не маючи мапи міста й не знаючи жодного слова німецькою мовою, цими днями гостям Мюнхена напрочуд легко знайти Терезієнвізе (Луг Терези), на якому відбувається найвідоміший у світі пивний фестиваль. Досить лише роззирнутися навколо й рушити за групами веселих чоловіків у традиційних шкіряних штанях до коліна та жінок у національних баварських сукнях — дірндлях. Свято, здається, починається ще на станції метро «Терезієнвізе». З «підземки» юрба щасливих і захмелілих (чи то «від учорашнього», чи то вже від самого очікування сьогоднішнього) людей буквально виносить вас до площі з величезними шатрами, над якою витає дух смажених на грилі ковбасок і свинячих ніг, свіжих брецлів — солоних кренделів — та, звісно, пива. Найсвіжішого й найсмачнішого, адже варять його спеціально для «Октоберфесту». І право на це мають лише шість мюнхенських броварень, які дотримуються місцевого закону про чистоту пива, ухваленого ще 1487 року. «Октоберфестівське» пиво трохи міцніше, ніж те, що зазвичай подають у німецьких кнайпах.

Як у столиці України Києво–Печерська лавра є водночас центром паломництва православних християн та однією з найголовніших цікавинок для іноземних туристів, так під час подорожі до Барселони або на курорти Коста–Брава чи Коста–Дорада неможливо оминути увагою бенедиктинський монастир Монсеррат. Адже це не лише духовний символ і твердиня Каталонії та принада для католицьких прочан з усього світу — краса гір, де розташований монастир, надовго западає в душу навіть найзатятішим атеїстам. Намилувавшись краєвидами, вони теж долучаються до черги прочан, аби поклонитися Богоматері Монсерратській. Каталонці ласкаво називають її Моренетою — Смаглявкою. Адже статуя Мадонни із младенцем цілковито чорна. І, як переконані місцеві — всесильна.

«Середземномор’я», «Рив’єра» — саме звучання цих слів викликає в уяві образ лазурового моря, розкішних пляжів, освітлених південним сонцем вуличок… Лігурійська Рив’єра — курортний регіон на півночі Італії – повністю цьому визначенню відповідає: вишукані світлі містечка з дорогими готелями й розкішними віллами, теплі кольори й багато сонця.