У Жиричі ми потрапили, коли на майдані біля сільського Будинку культури вирував людський натовп. Весілля в Пилипівку тут не гуляють, навіть на дискотеки молодь у піст не ходить. По–святковому вбрані сільські жіночки й чоловіки підтягувалися й підтягувалися до помпезного Будинку культури.
— Збори у нас колгоспні сьогодні. Революція буде! — пояснили врешті–решт перехожі.
Чого не вистачає для повного щастя такому добротному селу — про це дізнаємося пізніше, коли разом із місцевим людом померзнемо у нетопленому Будинку культури. На тих самих зборах, на яких перед Новим роком люди вирішили поставити остаточний хрест на колективному господарюванні. І на всьому, що зробили й заробили за десятиліття колективізації. А поки що їдемо на куток Морози (із наголосом на останньому складі). Саме там, на північному заході від знаменитого Турського озера, і проживають майже всі сільські Морози.

Якщо багаті й сильні світу цього думають, як би сьогодні не випити, то простий люд — навпаки: як не випити, коли життя таке собаче? Навіть така далека від правдивості пані, як статистика, яскраво це демонструє: Україна за рік випиває тільки горілки на два мільярди доларів (а це десять мільярдів гривень). А виробництво горілки за останні три роки виросло втричі. Додайте ще до цього неофіційну і ніким не обліковану самогоночку, якою впивається наше село, і контрабандні спирти–сурогати, що течуть неміліючими ріками, від яких згоряють у прямому значенні цього слова навіть молоді люди. Отож п’ємо, і значно більше, ніж колись, а значить, вимираємо. Щодо волинян, то вони не стали винятком із загальноукраїнських правил: уже в цьому році, попри подорожчання алкогольних виробів на 9—13 відсотків, мешканці області на їхнє придбання витратили коштів у три рази більше, ніж на купівлю найнеобхідніших продуктів харчування. Отож п’ємо, навіть не закушуючи. Кожен волинянин за 9 місяців 2007 року на алкоголь виклав із власного гаманця 233 гривні, а на всю решту продовольчих товарів — 560.
Чи змінилося ставлення українського суспільства, і влади зокрема, до проблем пияцтва та алкоголізму? Чи бачать у зеленому змієві державні мужі реальну загрозу національній безпеці? Відповідь на ці та інші дотичні до цієї проблеми запитання намагалася почути від людей, які бачать цю біду щодня, так би мовити, зсередини.

Поки екологи, лісівники й науковці ламають списи у суперечках, що ж стало причиною різкого зменшення поголів’я червонокнижного зубра у волинських лісах, одна з найбільших його популяцій опинилася на наших теренах фактично на межі зникнення.

У четвер у Ковелі пізно ввечері на вулиці Варшавській автомобіль «Фольксваген» наздогнав карету «швидкої допомоги» і врізався в неї. Бригада медиків саме їхала надавати допомогу потерпілим в іншій автопригоді, де вантажна фура збила водія мопеда. На жаль, останньому допомога не знадобилася — чоловік загинув. А ось водій та фельдшер «швидкої» від удару отримали забійні рани, ще два пасажири з легковика, що їх ударив, отримали важкі травми й були доставлені до лікарні. Щоправда, вже іншою «швидкою». Як повідомили кореспонденту «УМ» у Ковельському взводі дорожньо–патрульної служби, обставини обох ДТП встановлюються. Тим часом, як повідомляє прес–служба Департаменту ДАІ України, встановлено, що на момент аварії водій «Фольксвагена» перебував у стані алкогольного сп’яніння.

...Куди не поїдеш нині, люди скаржаться: не можна у нас на землі нічого заробити. Хіба що горб на спині. Бо скільки в неї не вкладай — або ціни на пальне все з’їдять із інфляцією, або якась стихія зведе нанівець тяжку селянську працю. Тому–то стільки родючих земель стоять покинутими і заростають бур’янами. По дорозі до Запуст теж бовваніють заглушені чортополохом площі, де давненько не ступала людська нога і не гуркотів трактор. Сумний пейзаж, який відповідає назві цього невеличкого бригадного села. Ось тут була колись пилорама... Там стояв хімсклад і чомусь бочки з аміаком витікали, отруюючи все довкола, поки не перенесли об’єкт подалі від села. А невдовзі все пішло шкереберть. Земля, склади, пилорами стали нікому не потрібні. Ера великого запустіння прийшла не лише в Запусти...

...Колись прибужанам тільки співчували. Від Європи їх відділяли чотирирядний колючий дріт і Буг, від райцентру і «губернії» — погані дороги. Наскільки вони були поганими, всі зрозуміли лише тоді, коли Ягодин став українськими воротами в Європу і через любомльську автотрасу проліг основний маршрут і туристичних, і «самопальних» «бізнестурів» до Польщі. Згодом пропустити таку велику кількість автотранспорту ця звичайнісінька радянська дорога просто не змогла. Недарма й зажила поганої слави через численні автопригоди й жахливі аварії. Втомлені водії, повертаючись із Європи, забували, що мчать не німецькими автобанами чи польськими трасами...

Ще донедавна від словосполучення «торгівля людьми» віяло суворим середньовіччям, і аж ніяк ця проблема не стосувалася нас, українців. Це було чимось далеким, міфічно нереальним, аж поки в числі інших пострадянських (і не тільки) народів українці не поїхали у світи шукати кращої долі. Там вони і відчули, що таке бути рабом. Хто меншою мірою, хто більшою, але суть цього новітнього раб­ства одна: людина та її гідність принижені.
Лучанка пані Валентина М. давно хотіла виступити по телебаченню і відверто розповісти правду про свої закордонні заробітки. Але й досі боїться. Людина, яка відкривала їй візу в Італію, відбуває зараз покарання. А злочинні угруповання, що живляться за рахунок заробітчан, надійно прикриваються і владою, і правоохоронцями. Вона просто повернулася в Україну і працює, як і раніше, медсестрою. Шукати примарного щастя деінде її тепер нічим не заманиш...

Не було б щастя, та нещастя допомогло. Саме так можна сказати про археологічні знахідки з VIII ст., викопані у самісінькому центрі Луцька, на проспекті Волі. Давньоруські предмети кераміки, ножі, шпора зберігалися під шаром землі завтовшки лише 60 сантиметрів! І це на ділянці, де все забудовано давним–давно. Тільки за щасливою випадковістю предмети старовини пролежали в землі незайманими — тут були розташовані звичайнісінькі... дитячі пісочниці, а не рилися фундаменти під будову.

Сергієві Каліщуку в жовтні «стукне» 82 роки. Якщо від них відняти 65 (стільки виповниться на Покрову Українській Повстанській армії), залишиться сімнадцять. Саме в цьому, далекому від зрілості, віці він уже був там, де була більшість його національно свідомих ровесників і земляків. Ще з 1941–го молоді хлопці збирали зброю та амуніцію, квартирували склади, проходили бойові вишколи, готувалися до своєї війни, української. Вони були великими романтиками і не меншими патріотами своєї землі, аніж ті, хто воював по інший бік барикад. Сергій Каліщук — сотенний «Сурмач» — служив у підпорядкуванні «Рудого» (Юрій Стельмащук, командир групи «Турів» УПА «Північ», розстріляний у жовтні 1945–го). Із дому «Сурмач» пішов у 1941–му, а повернувся у 1961–му — після таборів і тюрем. Навіть у колгосп у рідному селі його працювати не взяли...

Жителі двох «спальних» районів Луцька навіть не підозрювали, що стануть заручниками протистояння між міською владою і приватними підприємцями, які придбали у власність найпотужнішу міську котельню, що раніше належала шовковому комбінату.