Іван Андрусяк, шукаючи за головною принадою Шкляревого «Чорного Ворона», пише: «Цей текст засвідчує повернення його автора з «попси» в літературу» (Українська літературна газета, 18.12.2009). Твердження критика є вельми сумнівним принаймні під трьома оглядами.
Коли торік я зустрічався з директором американської «Книжки року», мій нью–йоркський колега щиро здивувався тому, що в українському рейтинґу є номінація «Хрестоматія», де оцінюються класичні твори. Йому було невтямки, як і навіщо порівнювати давно й загально відомі тексти.
Військового історика Ярослава Тинченка добре знають читачі різних газет та журналів, де він регулярно публікує інтригуючі розвідки про маловідомі факти вітчизняної минувшини. Знають і цінують його за сміливий та розкутий стиль письма, поєднаний із суворою дисципліною наукової реконструкції. Віднедавна він став постійним автором видавництва «Темпора», котре забезпечило історикові можливість поглибленого вивчення окремих періодів, замовляючи написання відповідних книжок. Першим вийшов біографічний довідник «Офіцерський корпус армії Української Народної Республіки (1917—1921)» — й одразу став лавреатом «Книжки року’2007». Тепер ось у Коротких списках фігурує друге «темпорівське» дослідження Я. Тинченка: «Українські збройні сили: березень 1917 р. — листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії)».
Історія українських перекладів Умберто Еко непрОста, як і самі ці твори. «Бавдоліно» вийшов в Італії 2000–го. Ще через три роки його переклали росіяни. Тоді ми прочитали цей роман російською, але через сім наступних років на наш книжковий ринок вийшло нове читацьке покоління, і тепер воно має «свого» Еко у дуже гарному перекладі Мар’яни Прокопович. Приблизно таким самим був алгоритм успіху й «Імені рози», перекладеного тією–таки М. Прокопович: 2006–го це видання стало лавреатом рейтинґу «Книжка року», здійнявши другу хвилю поціновувачів славетного італійця.
Відбулася триденна зимова сесія експертів Всеукраїнського рейтингу «Книжка року’2009» — цього року їх було 76. Крізь їхні руки пройшла понад тисяча найкращих українських видань. Визначено Короткі списки — саме із цих книжок у лютому будуть названі лавреати. Починаємо публікувати фіналістів в усіх семи номінаціях.
Минулої суботи завсідник «УМівської» сторінки «Культурний бульйон» Олександр Ірванець кинув фразу, котра — як зазвичай у нього — є вельми провокативною: «Микола Гоголь — письменник український, хоч про це й знаємо лише ми».
Чесно кажучи, голова довго противилася читанню нової книжки Марії Матіос «Кулінарні фіглі» (Л.: Піраміда, 2009). Думалося: та це ж, либонь, кон’юнктурний дубль давнішого видання «Фуршет від Марії Матіос» (Л.: Кальварія, 2002) — видавці просто вигадали штучний інформ–привід, аби затримати клієнта на ринку. А тут іще навмання відкрив «Фіглі» й одразу побачив звернення авторки до «свого незрадного Читача». Авжеж, маркетинг категорично забороняє надовго лишати цього читача поза новинками від кумирів...
Та водночас нашіптувала інтуїція: ти ж знаєш, що Матіос завжди інша, аніж сама себе презентує публіці, — читай, не пошкодуєш. Інтуїція не зрадила. Читання виявилося приємним та евристичним: відома письменниця таки постала іншою.
Щойно вийшла книжка Сергія Жадана «Лілі Марлен» (Х.: Фоліо, 186 с.). Немає жодних підстав назвати її новою — тут подано лише десяток справді «свіжих» віршів (приблизно стільки принагідно друкують журнали або й «Літературна Україна»). Плюс чотири прозові тексти, з яких перший підозріло знайомий своєю фабулою. Тобто — класичне PR–видання.
Здавалося б, нема про що писати: ринок є ринок. Проте книжка ця, коли придивитися, є не лише видавничим гачком для ловитви додаткових адептів Жадана, а й неабиякою цікавинкою для його давніх поціновувачів. Прикметна вона принаймні під трьома оглядами. По–перше, Жадан із тих письменників, яких не буває забагато. По–друге, її структуру вибудувано так, що бачиш усю «історію хвороби» його творчості. І по–третє, ця книжка дає знати, чого очікувати від автора надалі.
Туристичний інтерес позначений на географічних картах розрідженим пунктиром. У світі набагато більше місць, назви котрих геть не відомі менеджерам турфірм. А проте там є своя історія і навіть книжки про неї. Як–от новинка: Харцызск: время, события, люди. Том 1. С древнейших времен по 1953 год. Сер. «Україна — історія великого народу». — К.: Кріон, 792 с.
Якщо просканувати інформаційний простір на згадку про Володимира Єшкілєва, то донедавна цей персонаж поставав чи не винятково «селекціонером і антропотехніком сучасного літературного процесу» (Ігор Бондар–Терещенко. Ostмодерн: геопоетика, психологія, влада. — Тернопіль: Навчальна книга—Богдан, 2005); автором–ідеологом потужного артефакту на ім’я «МУЕАЛ» (Мала Українська Енциклопедія Актуальної Літератури. — Івано–Франківськ: Лілея–НВ, 1998) — культурологічної загадки, яка вже десять років поспіль не лишає у спокої літературознавчі кола. Те, що за цей час у В. Єшкілєва вийшло шість книжок прози, сприймалося радше за каприз вигадливого теоретичного розуму. Аж ось щойно з’явився роман «Богиня і консультант» (Х.: Книжковий «Клуб Сімейного Дозвілля», 320 с. ), і постать В. Єшкілєва раптом освітилася із геть несподіваного боку: стало ясно видно, що це — претендент №1 на титул короля української популярної літератури.
