За мудрою врівноваженістю і доброзичливою вдачею Івана Михайловича, як з'ясувалося після тривалого з ним спілкування, приховується непосидюща й азартна натура. «Хтось днював би і ночував на риболовлі чи полюванні, — каже він, — когось не відірвеш від оксамитових столів казино, а мене до глибини душі причаровує сад. І чим довше займаюся пошуком і щепленням нових сортів, тим більше захоплююся».
На моє запитання «Скільком деревам і кущам він дав життя?» співрозмовник відповів не відразу: «За тридцять років, якщо враховувати і роботу на розсаднику в Жукові, може, й мільйон набереться».
Уявити таку неймовірно велику кількість одиниць доданої довкіллю флори, мабуть, так само важко, як осягнути нескінченність Всесвіту. Однак, спостерігаючи за тим, як віртуозно, упродовж двох-трьох хвилин, кількома точними рухами, схожими на рухи досвідченого хірурга, пан Іван щеплював живці голубої смереки до тендітних стовбурів смереки звичайної, охоче вірилося, що одиниця із шістьма нулями — реальна цифра.

Нетиповий симбіоз медицини і музики, майже в ідеально рівних пропорціях, для 41-річного Олеся Семчука — звичний і дуже комфортний спосіб самовираження. «Вранці просинаюся лікарем, — зізнається він, — а ближче до вечора в мені прокидається співак. Зрештою, обидва ці заняття доповнюють одне одного, бо я спеціалізуюся «на голосі», одягаючи і білий халат, і концертний фрак».
Хто чує пісні чи арії у його виконанні, ні за що не хоче вірити, що голос співака не шліфували професори консерваторії і що за його плечима — лише дитяча музична школа по класу скрипки в невеликому підгірському селищі Рожнятів на Прикарпатті. Що ж до наукових пошуків отоларинголога-співака, пов'язаних зі спектральним аналізом голосу, можливостями його моделювання та тренування, то про них поки що відомо вузькому колу фахівців. Хоча шеф співаючого лікаря — професор Василь Попович — сподівається, що результати досліджень асистента Семчука можуть сколихнути науковий світ.

Першу — і відразу вдалу — винахідницьку спробу він здійснив ще на посаді заводського клерка, виконуючи не надто творчі обов'язки нормувальника праці у відділі зарплат. Помітив, що в цеху зварювання модулів рідного Івано-Франківського «Промприладу» застосовується недосконала технологія, і придумав механічний привід для подачі заготовок на місце обробки. Невдовзі за виняткову кмітливість йому в Москві виписали «червоне» свідоцтво і значок «Винахідник і раціоналізатор СРСР». Та впроваджувати ноу-хау у виробництво союзні «нормувальники» науково-технічного прогресу не поспішали. А через деякий час японські умільці за аналогічним принципом сконструювали пневмомеханізм і додали мешканцям Країни Східного Сонця балів у неофіційному суперництві найінтелектуальніших націй світу.
Вкусивши раз із винахідницького древа ще на початку сімдесятих років минулого століття, Мирон Болехівський уже не міг зупинитися. І хоч нині вже пенсіонер, продовжує метикувати. Його проект використання морських хвиль для виробництва електроенергії нинішньої весни буде представлено на київському «Ярмарку ідей», а медичний пояс уже допоміг йому самому «вгамувати» пахову грижу без хірургічного втручання.

Знаннями про цілющі властивості підігрітих мінеральних вод, намулів та торфяних грязей володіли ще представники древньої офіційної медицини, а також знахарі й інші недипломовані ескулапи. У ХІХ столітті в середовищі європейської знаті, зокрема й підданих російського імператора, їздити «на води і грязі», приміром, у Баден-Баден (назва курортного містечка перекладається з німецької як «купатися-купатися») чи Карлсбад (тепер — Карловi Вари) було так само модно, як нині — на Багами та Гаваї.
На території сучасної України бальнеологічні установи розвивалися переважно в Криму, спершу за рахунок великого капіталу і царської казни, а потім — державного бюджету. На цьому тлі унікальним прикладом реалізації курортного проекту винятково силами українців в умовах іноземного панування став «Мінеральний живець «Черче», названий відомим письменником Богданом Лепким «українським Карлсбадом». У дещо видозміненому вигляді він функціонував і за радянської влади. Найчорнішими смугами в його історії стали два періоди: воєнний, коли лікувальні та житлові корпуси перетворилися на казарми для солдатів Bермахту, та кучмівського економічного безладу, коли курорт перевели на сезонне функціонування. Ще три року тому «Черче» мало не переступив межу безповоротної руйнації.

У вітчизняній історичній науці Володимир Грабовецький, поза сумнівом, залишить глибокий слід. За майже шістдесятилітню подвижницьку працю івано-франківський професор, завідувач кафедри історії України Прикарпатського національного університету «реконструював» сотні невідомих епізодів минувшини, зокрема обставини загибелі та місцезнаходження останків багатьох українських гетьманів, написав десятки книг, серед яких — унікальна тритомна ілюстрована історія Прикарпаття. Проте сам Володимир Васильович найважливішою справою свого життя вважає дослідження опришківського руху під проводом Олекси Довбуша. Вони — односельчани. Обоє народилися і виросли у підгірському Печеніжині, щоправда, з різницею у понад два століття.

Про виняткове захоплення професора Грабовецького ватажком опришків і про зібрані ним важливі документальні матеріали тих часів, а також — понад тисячу легенд та оповідань про Олексу Довбуша, 122 варіанти пісні «Ой попід гай зелененький» «Україна молода» писала дванадцять років тому, у березні 1995-го. Тоді ж газета присоромила івано-франківських чиновників, котрі, завзято розподіляючи комунальне майно міста, ніяк не могли знайти «пристанище» Олексі Довбушу, для музею якого Володимир Грабовецький хотів передати всі експонати особистого зібрання. Слава Богу, наш голос тоді почули.

В Івано-Франківську Луценко був два місяці тому. Він приїжджав сюди із політичним вертепом, який став першим заходом у презентаційній компанії «Народної самооборони». Цього разу Луценко не Козу водив, а переконував прикарпатців у необхідності походу на Київ, аби мирними конституційними засобами влаштувати всенародний екзамен володарям Печерських пагорбів. Цей намір гаряче вітали тисячі іванофранківців, які вщерть заповнили площу Ринок біля колишньої міської ратуші.

Як не дивно, потяг до техніки спершу не схвалював чоловік Олександр. Власне, й на курси водіїв у 1991 році вона записалася без його «санкції». Коли чоловік приїхав iз відрядження і дізнався про це, то відреагував своєрідним іронічним порівнянням: «Жінка за кермом — то мавпа з гранатою». Свекор також не вітав захоплення невістки, мовляв, жінка ніколи не навчиться досконало керувати автомобілем. Її підтримував лише добрий дідусь Микола. «Я бачив, — жартував він, — що перукарка їздить на машині, а Леся ж — iз вищою освітою». Дідусь виявився найкращим прогнозистом.
Бажання навчитися керувати автомобілем переслідувало сільську дівчину, тоді ще Лесю Крамарчук, iз раннього дитинства. Звідки взялася ця нав'язлива ідея, вона тепер не пам'ятає, але добре пригадує перші підліткові спроби підкорити авто. Чіплялася, каже, до всіх, хто мав у Гринівцях «колеса», і їй не відмовляли потриматися за «баранку».

Розташоване на висоті 500—600 метрів над рівнем моря, село Космач, що в Косівському районі Івано-Франківщини, є одним із найколоритніших населених пунктів Українських Карпат. Воно відоме далеко за межами Галичини талановитими майстрами народних художніх промислів та ремесел — різьбярами, килимарницями, вишивальницями, виробниками музичних інструментів та традиційного гуцульського одягу. Проте світової слави село зажило завдяки знаменитій космацькій писанці, особливістю якої є мініатюрний, дуже витончений розпис на жовтогарячому тлі.

За усталеними ознаками благополуччя, Віктора Гулака можна вважати людиною успішною. Він багато чого досягнув: побудував у Підгірках, на околиці Калуша, добротний двоповерховий особняк, поруч виростив великий сад, обладнав на обійсті добре знану серед місцевих автолюбителів приватну станцію техобслуговування. Щоправда, із сім'єю не склалося — ніби наврочено. У молодості одружувався двічі, але обидва шлюби були нетривалими: чи то жінки траплялися з надмірними «гедзями», чи він сам занадто ідеалізував образ уявної супутниці життя — хто його знає. Втретє ставати на рушничок примхливого щастя було вже, зізнається, трохи лячно.
Тому звик сам собі бути господарем. Але з роками все частіше приходила думка: для кого стараюся, кому передам досвід і свою справу? Твердо вирішив усиновити спадкоємця. Та здійснити цей вимріяний намір виявилося справою непростою. І не тільки через особливості бюрократичних процедур. Важко було зробити вибір серед вихованців Долинського дитбудинку, куди навідувався кілька разів. «До цього процесу я навіть залучив свою куму Галю, — пригадує він минулорічні події. — Відчув, що це — надто велике емоційне напруження, коли на тебе дивляться десятки дитячих очей із невимовленим благанням: «Візьми мене».
Додому він привіз чотирьох — Романа, Аліну, Іванку та Інну. Сталося це торік, 15 вересня.

Дев'ять років тому він, як кажуть правоохоронці, поклав погони на стіл. Незвично було ступати в невідомість заслуженого відпочинку після важких, але динамічних міліцейських буднів — на перших порах таки «муляло» пенсійне посвідчення в кишені чоловіка у розквіті сил. Ще й тепер, зізнається Валентин Володимирович, він «ночами ходить на роботу» — сниться, що продовжує розслідувати кримінальні справи.
Хто знає, як повернулося б життя на пенсії, якби колишній слідчий, готуючись до першої річниці від дня народження внучки Насті, не відкрив у собі кондитерські здібності. Щоправда, ними його творчі можливості не обмежуються — він ще вправно володіє пензлем, віртуозно різьбить по дереву, добре знається на будівництві. Змайстроване ним з кедрового дерева подружнє ложе пасувало б і королівському алькову, а шикарній ексклюзивній буді, спорудженій для улюбленця родини — середньоазійського вівчура Флобера, очевидно, позаздрять найтитулованіші пси.