Детективи зазвичай списують на розважальну літературу. Але не все так просто. Це книжки, що описують процес розкриття злочинів фахівцями. Тобто, вважай, — це звіти із професійної діяльності. А відтак і належать детективи до жанру виробничого роману. І чим досконаліше зроблено такі «звіти», тим ближче ця література посувається у бік історії повсякдення або навіть і соціології. Стає дзеркалом, від якого важко відірватися, — чи то зі жвавим зацікавленням, чи з гумором–іронією, а часом і з жахом. Отака–от розвага на тему виробництва.

Класики витримують усе. І байдужість учителів (за соціологічним дослідженням Національного педуніверситету імені Драгоманова, українську класику читають «для душі» лише 12,3% студентів — майбутніх педагогів). Витримують і самоствердження на хрестоматійних творах сучасних біографічних романістів.

У Києві відбулися три поспіль презентації антології «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років» (Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля»). Конференц–зали книгарень, де відбувалися зустрічі з «десяткою», були ущерть заповнені молодими обличчями студентського і постстудентського формату. Більшість вертала додому з придбаною та пописаною автографами бенефіціантів рожевою книжечкою. Кажуть, так само було і в Харкові кількома днями раніше. Схоже, подібне спостерігатиметься й у Львові, куди «письменники останніх десяти років» вирушають далі. За таких темпів десятитисячного накладу збірки надовго не вистачить.

2005 року нікому тоді не відомий дніпропетровець Ян Валетов написав перший роман, у наступні два роки в Києві вийшло ще по одному, 2008–го з’явилася тетралогія «Нічия земля», надрукована спочатку в «Ленинградском издательстве», а тоді високотиражно продубльована московським «ЕКСМО». Загальний наклад цих російських видань сягнув 100 тисяч, не забарилося й літпроцесівське визнання: на престижному «Інтерпресконі–2009» чотиритомовий роман визнали найкращою фантастичною прозою року. Аж ось на початку цієї весни те саме петербурзьке видавництво надрукувало новий роман Валетова «Хроніки проклятого», й 8 тисяч копій розійшлися за місяць. Днями київське видавництво «Альтерпрес» випустило цей твір для українського читача. Якихось п’ять років по дебюті: такий стрімкий вихід на літературну орбіту пригадується хіба у Дяченків та Дереша.

Дорожні нотатки — чи не найдревніший літературний жанр. Справді, що таке Гомерова «Одіссея»? Історія письменства свідчить, що читач активно цікавиться описами мандрів не завжди, а лише у часі суспільної стабільності, коли одноманітних домашніх вражень уже бракує. Так було у Греції за її «золотої доби» та й в усіх інших імперських літературах — британській, французькій, російській. Так само і в радянській імперії: розквіт жанру дорожніх нотаток припадає на 1980–ті, на період глухого «застою». Авжеж, коли нічого довкруг не змінюється, хочеться бодай почитати про «інше» життя.

Шевченківський комітет визначає лавреатів через два місяці по тому, як відбувається остаточне рейтинґування на «Книжці року». А коли результати обох відзнак оприлюднюють, стає видно, що найвищу державну премію здебільшого присуджують авторам, чиї книжки є лавреатами Всеукраїнського рейтинґу. З останніх років згадуються найяскравіші приклади таких «дублів»: Дмитро Стус «Василь Стус: життя як творчість» (К.: Факт); Марія Матіос «Солодка Даруся» (Л.: Піраміда); Михайлина Ко­цюбинська «Мої обрії» (К.: Дух і Літера): Тарас Федюк «Трансністрія» (К.: Факт). Цього року Шевченківську нагороду дали етнографу–мистецтвознавцю Олександру Найдену за дослідження «Народна ікона Середньої Наддніпрянщини в контексті селянського культурного простору» (К.: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ) — саме це видання здобулося на Ґран–прі «Книжки року’2009».

Назва книжки «Український космос» (К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА) дуже нагадує анекдотичний термін «глобус України». І хоч ув обох понять спільний корінь — постколоніальний синдром — у нашій книжці немає нічого анекдотичного. Десь посередині читання виринає фраза, котра пояснює її ідею: «Коли заходить мова про Голодомор, Росія каже, що вона до цього не причетна, а коли йдеться про космос, то тут, мовляв, усе тільки російське». Авжеж, російські шкільні підручники навіть Київську Русь трактують винятково як «перший етап формування Російської держави». Пригадуєте, як пару років тому виник серйозний дипломатичний конфлікт між Японією та Китаєм, коли в китайських підручниках з’явилися подібні пасажі? Українське МЗС усі такі «історичні» плювки граційно стирає шулерською серветкою «політкоректності». В обороні національної честі лишаються самі видавці.

«Мовна політика та мовна ситуація в Україні» (К.: Києво–Могилянська академія) — звіт про однойменне міжнародне дослідження, здійснене представниками п’яти дисциплін: антропології, мовознавства, політології, юриспруденції, соціології. З українського боку брали участь, наприклад, професори Києво–Могилянської академії Лариса Масенко та Володимир Кулик, з боку європейського — науковці університетів Відня, Лондона, Кембриджа.

На наших очах іде в небуття потужній феномен повсякдення ХХ сторіччя: ілюстрована поштова листівка. Відтоді, як 1869–го Австрійська пошта запровадила нову послугу — відкриті листи, — ці видові картонні клаптики стали супермодними. У перший рік нового сторіччя Всесвітній поштовий союз зафіксував 2,5 мільярда таких відправлень. А 1905–го, коли затверджено стандарти поштівки (з якими вона дожила до дня нинішнього), переслано вже сім мільярдів. У середині ХХ сторіччя випуск листівок перетворився на вельми прибутковий сеґмент книжкового ринку.

Другий том проекту «Україна: хронологія розвитку» (К.: Кріон), де репрезентовано історію давніх слов’ян та першого їхнього державного утворення — Київської Русі, — належить до книжок так званого постійного попиту. Авжеж, пересічному громадяниновічитачеві завжди цікаво перевірити, чи не втратили магнетичних властивостей ті кілька понять, що міцно вживлені у пам’ять школою. Одним із таких магнітів є поняття «Київська Русь».