Перш ніж стати телезіркою всеукраїнського масштабу, Пелих став справжньою знаменитістю у своєму рідному місті. Але попередньо йому довелось подолати чимало гірких обставин. Його таке коротке життя — яскравий приклад того, що істинний талант і непересічні якості таки дуже важливі в цьому наскрізь меркантильному світі.
На початку цієї осені доля розщедрилась і подарувала мені надзвичайну зустріч із надзвичайною людиною. Ганні Степанівні Стахів виповнилось 105 років! Дорогою до села Божиків, що на Бережанщині, я подумки уявляла собі зустріч із цією унікальною жінкою. Та все одно не очікувала, що застану її на городі... за роботою. А ще вразило охайне і чепурне подвір’я: жодної тобі бур’янинки. Тішать око пізні осінні квіти, що ростуть попідтинню та біля криниці, цямрина якої пам’ятає ще січових стрільців.
На Черкащині досі не завершилася скандальна історія із позбавленням батьківських прав 40–річної Наталі Хабарової із села Тіньки Чигиринського району. У матеріалі «Віддайте Женю!» «УМ» розповідала про те, як у червні цього року Чигиринський районний суд позбавив жінку батьківських прав на дворічну доньку Євгенію, звинувативши матір у пияцтві. На знак протесту Наталя Хабарова оголосила голодування. На підтримку матері в Чигирині було створено ініціативну групу, до якої ввійшли й депутати райради.
Нагород у 80–річного Федора Муравченка, генерального конструктора держпідприємства «Запорізьке машинобудівне КБ «Івченко–Прогрес», хоч греблю гати. Є серед них і найвища — Герой України. Отже, коли біля його будинку № 5 по вулиці Омській, де мешкає конструктор авіадвигунів, зібралися, щоб відкрити меморіальну дошку, це нікого не здивувало. Але повною несподіванкою на цьому заході стало вручення Муравченку... шкільної «золотої» медалі.
30–річний Тарас живе всупереч усім законам фізики: його тіло, як пластилін, може гнутися під будь–яким кутом на всі боки. Заробляти на життя як артист він теж навчився всупереч жорстоким законам шоу–бізнесу. Його сила — в оригінальності. Проте, як визнає сам Тарас, для того щоб залишатися затребуваним, у житті йому іноді доводиться «крутитися» ще серйозніше, аніж на сцені!
Немає, напевно, нічого гіршого, ніж діагноз–вирок: ваша дитина — безнадійно хвора і ніколи не буде такою, як інші. Але батьківська надія — безсмертна. Тим більше що існують вони — лікарі від Бога, які щодня долають найважчі хвороби й дарують шанс на повноцінне життя. Один із них — Анатолій Ненько, заслужений лікар України і один із кращих у державі ортопед–травматолог, начальник євпаторійського Центрального дитячого клінічного багатопрофільного санаторію Міністерства оборони України. Тут, у провідному дитячому лікувально–реабілітаційному центрі у сфері дитячої неврології, ортопедії, щодня роблять надскладні операції й рятують найважчих хворих. А ще — лікують дітей за допомогою коней, костюмів космонавтів і мріють... про «медбратів»–дельфінів.
Є в Карпатах кілька «еталонних» гуцулів, без яких, так би мовити, ніщо путнє ні на фестивалях, ні на ярмарках не освятиться. Один із них — майстер народної творчості з Косова, відомий зброяр і цікавий оповідач гуцульського фольклору Роман Стринадюк. Одягнутий у барвистий домотканий стрій, підперезаний власноруч інкрустованим чересом, цей колоритний чоловік із раритетними пістолем і топірцем–барткою на велелюдді відразу стає епіцентром уваги.
«Для туристів, — пояснює пан Роман, — у Карпатах справді мають бути такі люди, як я, як Роман Кумлик із Верховини, який грає на всіх музичних інструментах; як Михайло Дідишин із Космача, котрий відшукав і переніс на власне подвір’я хату, з якої нібито Дзвінчук вистрелив в Олексу Довбуша. Виходить так, що ми добровільно виконуємо місію популяризаторів і певною мірою хранителів давніх традицій та обрядів, що вельми подобається приїжджим».
«Не святі горшки ліплять», — підсумував Богдан Гаврилишин свою недавню зустріч у Львівському університеті ім. Франка 8 вересня. Там він презентував третє, доповнене, українське видання своєї книжки «До ефективних суспільств. Дороговкази в майбутнє». «Найбільше наше багатство — це надзвичайно талановиті молоді люди, які можуть багато давати світу й піднімають Україну на високий рівень», — каже сповнений енергії Гаврилишин.
У понеділок цій непересічній особистості виповниться 83. Видатний економіст, політолог, футуролог, член Римського клубу, іноземний член Національної академії наук України, директор Міжнародної школи менеджменту, консультант у понад 70 країнах, автор понад 100 наукових праць різними мовами, почесний пластун — Гаврилишин здивував світ своїм талантом і працьовитістю. Життя Богдана Гаврилишина, на думку академіка Івана Дзюби, — це «зразок самореалізації, доказ необмежених можливостей української людини».
У юності вона на рівних із чоловіками брала участь у футбольних турнірах місцевого і республіканського значення. Разом із командою рідного міста Любов Михайлівна об’їздила майже всю Україну. Щоб не привертати увагу цікавих, завжди носила коротку зачіску та розмовляла басом. У команді в неї було прізвисько «Малий». Колеги по грі ніколи не сміялися над дивним захопленням жінки, адже звикли до неї ще з дитинства. Тож навпаки — всіляко прагнули підтримати.
Мені навіть страшно уявити, як це — щодня, щохвилини жити в суцільній темряві? Тому коли побачила, що Володимир Петровський приїхав до редакції «УМ» сам, здивувалася. Відтак не втрималася від запитання, як він самотужки добрався на Шулявку аж із Харківського масиву? «А що тут до вас їхати? — не менше здивувався Володимир Борисович. — Пішки до «підземки», потім на метро, вийшов — а тут же поруч». Я все ніяк не могла второпати: велике місто, транспорт, натовпи людей... і всього цього не бачиш! «Та я Київ як свої п’ять пальців знаю! Що зі мною в місті може статися? Ну, можливо, впаду. Але якщо на такі дрібниці звертати увагу, то можна взагалі ніколи не вийти із дому!» — мудро зауважує мій співрозмовник.
