Усі знають (чи бодай чули) про інвестиційний «план Маршала», завдяки якому відновлено економіку Європи, зруйновану Другою світовою. І мало хто замислюється: чи було б можливим те економічне диво, якби європейці не переглянули свою недавню минувшину і не вгамували масову ненависть, сколихнуту війною? Уже 1948–го французи зініціювали спільні зустрічі–дискусії з німецькими істориками. За великим рахунком, саме це, а не пізніші митні угоди, започаткувало творення об’єднаної Європи. «Вільні дискусії істориків і ще більшою мірою, зрозуміло, їх виклад через відповідні шкільні посібники — це практика й педагогіка, зорієнтовані на мир», — роблять висновок західні культурологи («Європа та її болісні минувшини». — К.: Ніка–Центр, 2009).

Коли п’ять років тому наш читач уперше познайомився з американцем Деном Брауном (роман «Код да Вінчі»), авдиторія одразу й різко розкололася на апологетів (нічого кращого в сучасній літературі немає!) і непримиренців (це взагалі не література!). Автор провокував обидві крайнощі. З одного боку, напакував традиційний жанр (детектив) невластивим сюжетним матеріалом, де злочини спричинюють не корисливі мотиви, а бічні ефекти безкорисної, власне, розумової активності. З іншого — ефективно використав суто літературні техніки для досягнення явно не літературної мети. Якої саме?

Столичне видавництво «Кріон» розпочинало проект «Україна: історія великого народу» з осяжних великоформатних томів, що висвітлювали величезні періоди вітчизняної історії. Та коли торік вийшов третій том («Україна: хронологія розвитку: Від Батиєвої навали до Люблінської унії»), видавці, либонь, збагнули, що колективні історичні огляди не дуже надаються до науково–популярного жанру. Наукпоп — царина стилістів–індувідуалістів. І у видавництві з’явився такий блискучий автор — Михайло Відейко (видав тут уже три книжки). Номером другим у «Кріоні» став його колега з академічної науки Віктор Горобець.

Два роки тому вийшло двотомове дослідження Євгена Нахліка «Пантелеймон Куліш. Особистість, письменник, мислитель» (К.: Український письменник; — лауреат рейтингу «Книжка року’2007»). Здавалося б, тему Кулішевих «таємниць» закрито. Але й сам пан Нахлік пізніше випустив дві нові книжки про Куліша, а черговий випуск альманаху «Хроніка 2000» присвятив загадковій хрестоматійній постаті: «Пантелеймон Куліш: письменник, філософ, громадянин». Відтак непогамовний класик і далі грається у піжмурки із сучасним читачем.

Якось довелося бути в компанії київських туристів, що вертали додому з лижного курорту в Татрах. Автобус доправив їх зі Словаччини до Ужгорода, і тепер молоді люди мали проблему: як «вбити» півдня до відходу столичного експресу? Марно було пояснювати тим, кому слово «Ужгород» нічого не говорить, які казкові кілька годин подарувала їм доля. Тож, запропонував завітати до веселого письменницького музею–ресторану «Деца у нотаря». Лише згодом вичитав теоретичне, сказати б, обґрунтування тій спонтанній пропозиції для мандрівників–неофітів: «Місто дуже підступне своєю гостинністю. Воно швидко приручає тебе, залазить в усі куточки свідомості. Хоч недовго поживши тут, звикаєш до нього, як до усього гарного». Це — із книжки Сергія Федаки «Ужгород крізь віки» (Ужгород: Патент, 2010). Якби цю книжку та тоді в руки неначитаним киянам — може б, вони і лишилися тут довше, ніж до вечора.

В Україні нема де жити великій ідеї. Такій, що перекидала би місток із минувшини в майбутнє і творила національну ейфорію. Немає єдиного гуманітарного ґрунту. Історики-хробаки ще намагаються рихлити моноліт колективної пам’яті задля її гармонізації з фактами, а видавці доволі енергійно оприлюднюють їхні дослідження. Та зверху лягає важка непроникна потвора так званих «українських ЗМІ», які вже й зовні не дуже нагадують інструмент пошуку правди, а є лише бізнесом — зароблянням грошей на подразненні нижчих людських інстинктів. Ці інстинкти найкраще реагують на конфлікт, а отже, й розважливе історичне знання пресі не потрібне. Ну, а згори гуманітарного шару — політична, прости Господи, еліта, що і «замовляє музику» для ЗМІ; й істориками ця «еліта» геть не цікавиться. Все прозоре настільки, що іще десять років тому французький філософ спрогнозував наш нинішній стан: «Існують дві перешкоди для остаточного формування української нації — давній дефіцит еліти і старанно культивований Росією розбрат серед українського народу» (Ален Безансон. Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту. — К.: Пульсари).

Кожний новий роман Марини і Сергія Дяченків засвідчує потужну зрілість цього феномену сучасної літератури й водночас оприявнює механізм творення книжок, від яких важко відірватися; унаочнює, сказати б, алгоритм МСД. Виразним прикладом цієї тези є останній твір: Марина и Сергей Дяченко. Цифровой, или Brevis est (Москва: Эксмо, 2009: український переклад — Х.: Фоліо).

Французький інтелектуал–українець Леонід Плющ у рецензії на роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» (К.: Факт) спрогнозував: «Своєю масштабністю, многосюжетністю, багатоголоссям, глибиною проникнення в душі людей, у трагедію скаліченої людини й нації «Музей» на десятиліття (?) без сумніву стане проблемою й предметом гуманітарних наук. І вимагатиме від україністики суттєвого підвищення її рівня» (ЛітАкцент. — 25.01.2010). Чом би й ні? Адже про «Польові дослідження...» Забужко (першовидання — 1996 р. ) говорять–пишуть досі, а за результатами експертного опитування «Книжки незалежного 15–річчя, які вплинули на український світ» цей її попередній роман увійшов до топ–сімки. Отже, «Музей...», схоже, має розраховувати на таке саме серйозне критичне багатослів’я.

По врученні премій сьогорічним Шевченківським лауреатам Президент України виголосив промову, яку перервали оплески, коли сказав: державною мовою є і буде українська. А тоді, стишивши голос, додав: російську ж захищатимемо за допомоги Хартії регіональних мов.

Детективи зазвичай списують на розважальну літературу. Але не все так просто. Це книжки, що описують процес розкриття злочинів фахівцями. Тобто, вважай, — це звіти із професійної діяльності. А відтак і належать детективи до жанру виробничого роману. І чим досконаліше зроблено такі «звіти», тим ближче ця література посувається у бік історії повсякдення або навіть і соціології. Стає дзеркалом, від якого важко відірватися, — чи то зі жвавим зацікавленням, чи з гумором–іронією, а часом і з жахом. Отака–от розвага на тему виробництва.