Близько полудня 6 листопада парапланерист Ігор Табанюк зі стартового майданчика індійського селища Бір піднявся в повітря над Гімалаями. У Палампур після тривалих пошуків гелікоптер доставив його лише 11 листопада о 10.30. У цьому проміжку часу — п’ять пекельно довгих днів і ночей — мужній 48–річний коломиєць після катастрофи свого літального апарата боровся за життя у гірській пастці — ущелині, обрамленій стрімкими скелями. Без їжі, з пошкодженим хребтом і при мінусовій температурі. Як свідчить сумна практика, за подібних екстремальних умов людина не витримує більше трьох діб. Табанюк протримався майже вдвічі більше. Після перебування в делійському госпіталі він повернувся в Україну. Про його порятунок на півночі Індії повідомляли провідні вітчизняні інформ­агентства.

Нині колишній військовий пілот–розвідник, підполковник у відставці Ігор Табанюк, завершуючи курс реабілітації, знову активно займається сімейним будівельним бізнесом. І його знову тягне в небо.

Український шоумен Іво Чоповський, чий зріст — 91 см, а вага — 25 кг, віртуозно водить свій автомобіль, знімається в кіно та не обділений увагою красунь. З гастролями він об’їздив увесь світ: йому навіть пощастило зніматися в епізодичних ролях голлівудського серіалу «Твін Пікс» та у фільмі «Ідеальний шторм». Коли він заходить до столичного бару з якоюсь із своїх довгоногих прихильниць та ще й замовляє пляшку коньяку та сигарети — бармени «випадають в осад». А відвідувачі з заздрістю поглядають на щасливого мачо.

Любов до голубів у 45–річного водія з містечка Зугрес Донецької області Олега Шафігулліна ще з дитинства. Тоді він, семирічний, у своєму під’їзді (а це було в Алтайському краї) підібрав голуба — пташеня. І з того часу й донині Олег не розлучається зі своїми пернатими. Вихованці навзаєм люблять довго літати в небі й звідти спостерігати за своїм господарем. «Без цих птахів немає сенсу в моєму житті, — розповідає Олег. — Коли ще 20 років тому переїхав жити в Зугрес, вирішив побудувати голуб’ятник. Нині в ньому живе 115 голубів різних порід — миколаївські, поштові... У день на годування птахів йде чотирилітрова банка зерна. Нині, скажімо, на обід у них ячмінь. Вживаючи його, голубки не надто набирають вагу і залишаються в хорошій формі, легко злітають».

Доля Андрія Антонюка не надто пестила — відібрала з раннього дитинства батьків і прирекла на сирітську долю. Але хлопчині зустрілися у житті справжні Наставники— угледіли в малому здібності, дали розкритися. Зараз Андрій Антонюк — спортивна гордість Тернополя, перспективний борець, якого з перемогами вітає глава держави. Але водночас Андрійко — зворушливий хлопчина, сором’язливий і світлий. «Не поруште надмірною увагою цю гармонію, — просять не менш скромні наставники, — нам іще з Андрієм багато працювати».

Вона мала стати актрисою і підкорювати найкращі сцени Радянського Союзу. Однак одягла міліцейську форму і стала однією з перших в Україні жінок–підполковників міліції. Лілія Самойленко обожнює Гоголя і знає напам’ять майже всього «Кобзаря».

Тернополянина Юрія Дідика доля не раз випробувала на міцність. Чоловік 20 років тому втратив зір, але це не зломило його. Більше того, пан Юрій зумів отримати другу вищу освіту і нині працює вчителем історії у школі № 22 міста Тернополя.

Комусь жодного разу в житті не щастило побачити НЛО, а Олександру, провідному економісту одного з дніпропетровських банків, така нагода випадала аж тричі. Якось увечері, повертаючись додому, Олександр побачив над своїм будинком великий трикутник, що яскраво світився. Об’єкт швидко зник за горизонтом. Удруге Олександр спостерігав щось подібне, коли відпочивав на Чорному морі, а втретє — над Дніпром серед білого дня. Останній випадок, що стався в 1997 році, йому особливо запам’ятався. «Увечері я вийшов удома на балкон і побачив над ліхтарем яскраву кулю, — пригадує він. — Куля почала рухатися — спершу повільно, а потім різко шугонула в небо. При цьому відчув щось схоже на вібрацію, а ще — неймовірний страх, навіть заціпенів. Коли пізніше став активно вивчати літературу з НЛО, дізнався, що в очевидців часто буває подібна реакція». Відтоді чоловік і захопився уфологією.

... Вони стали знаменитими в один день. Про диво–малюка, який народився у Ківерцівській райлікарні у травні 2007–го, розповіли чи не всі українські газети й телеканали. Ще б пак! 37–річна мешканка маленького ківерцівського села Пальче Інна Вілігурська народила хлопчика вагою 6 кілограмів 930 грамів. Лікарі, які приймали пологи, переважували новонародженого кілька разів й очам своїм не вірили, списуючи «похибку» на несправні ваги. Дарма — стрілка вперто зупинялася на позначці сім...

Книжкова серія «Поэты — узники ГУЛАГа», що виходила упродовж дев’яностих років минулого століття в Москві мізерним накладом по 300—500 примірників, нараховує кілька десятків видань, а серед авторів можна бачити й уродженців України. Якщо одні імена жодних рекомендацій не потребують (наприклад, Василь Стус), то інші нічого не скажуть навіть літературним ерудитам. До останніх належить Вілен Лисенко — збірка «Изнанка века» з’явилася вже після його смерті. Вона містить тридцять п’ять віршів і залишається єдиною книжкою справді талановитого поета, долю якого знівечив політичний режим. Та й не тільки життєву долю — він у прямому значенні пройшовся вогнем і мечем майже по всьому творчому доробку: коли б упорядник зайнявся підготовкою повнішого видання поезій Лисенка, то з’ясував би, що майбутня книжка вийшла б теж невеликою...

Вілен Михайлович народився 1932 року в Могилеві–Подільському — місті, яке серед населених пунктів регіону є, певно, найбільш мультикультурним. Українська, єврейська, молдавська та російська національні стихії тут взаємопереплітаються, а відтак, доповнюючись ще й ромськими впливами, формують неповторну ауру покордоння. Хлопець відчував це безпосередньо на собі, адже в його жилах текла кров українська (від батька) та єврейська (від матері). Тітка була авторитетною в місті вчителькою російської мови, тож він ще у шкільному віці, вочевидь, не без її впливу, почав віршувати саме по–російському.

Не претендую на абсолютну достовірність, але все–таки ризикну стверджувати: з–поміж російських письменників, які писали про перебіг Другої світової на теренах України, певно, найповніше і найширше розкрив тематику Віктор Астаф’єв. Навіть якщо знавці зможуть навести імена людей, які написали про це більшу кількість сторінок, твори прозаїка із Сибіру все одно залишаться серед найправдивіших. Жорсткі, без пригладжувань, без пропагандистського фальшу повісті Астаф’єва розкривають реальну правду воєнних буднів. Або ж те, що письменник вважав правдою і відстоював до останку — на відміну від деяких сучасників, які зі здобуттям слави дозволили «вмонтувати» себе у правлячий режим і старанно відробляли отримані пільги.