Погони прикрашають дам

19.12.2009
Погони прикрашають дам

Хто сказав, що в міліції жінки не працюють? (з архіву Лілії Самойленко.)

Вона мала стати актрисою і підкорювати найкращі сцени Радянського Союзу. Однак одягла міліцейську форму і стала однією з перших в Україні жінок–підполковників міліції. Лілія Самойленко обожнює Гоголя і знає напам’ять майже всього «Кобзаря». Але це не завадило їй освоїти ще й кримінальний жаргон і 46 куплетів «Мурки». «З чоловіками працювати — це казка! З «бабами» — не те», — сміється заслужений юрист України, яка віддала роботі в правоохоронних органах 30 років життя. Вона розкривала пограбування та вбивства. Це додало цинізму, але не вбило любові до прекрасного. «Головне — лишатися людиною», — переконана міліціонер у спідниці, яка разом із тисячами українських правоохоронців завтра відзначатиме професійне свято — День міліціонера.

«Я мріяла про МХАТ»

Ліля з дитинства мріяла стати народною артисткою СРСР. Інтелігентна столична родина, де завжди любили літературу й театр, феноменальна пам’ять та акторський талант — усе в дівчинки склалося. Сергій Миколайович, відомий у Києві правоохоронець, дуже любив «Наталку Полтавку» Котляревського, а надто — роль Возного у виконанні 8–річної Лілії. «Коли я, мала, починала співати: «Із юних літ не знав я любові», — всі гості лягали від сміху». Свою першу премію за читання віршів Лілія отримала в шість років, і жодна шкільна театральна постановка не проходила без неї... Однак життя вносило корективи: батькове заслання, далі — війна й евакуація з рідного Києва... Повернутися вдалося лише у 44–му — тоді вже не було батька (він загинув у перший же день війни). «Коли ми приїхали, я не могла йти без сліз по Києву: Хрещатика — нема, вокзалу — нема, Рейтарської, Прорізної — нічого не лишилося...».

А далі мрія про акторство зазнала нищівного удару — ослаблений сибірськими морозами та хворобами голос зірвався. «Виникло зімкнення голосових зв’язок, лікувала мене вся відома професура — толку ніякого, — згадує Лілія Сергіївна. — Але я мріяла про сцену — закінчувала ж школу, потрібно було визначатися з професією. А тут у Київ приїхав Малий театр. Я одразу побігла на прослуховування. У комісії — геніальна Віра Пашенна. Вона підзиває мене і каже: «Знаєш, у нас у Большому театрі є балерина — дуже талановита. Але у неї хворі ноги, і танцює вона один чи два рази на сезон. Так буде з тобою. Ти талановита, але голос твій не витримає». Я заплакала... Подружка Мілка написала замість мене заяву в університет. Так закінчилася моя кар’єра на великій сцені...».

Дівчат у міліцію не беруть!

Від долі не втечеш: Лілія Сергіївна пішла батьковими слідами — вступила на юридичний факультет найпрестижнішого Університету святого Володимира, а після навчання мріяла лише про чоловічу роботу — оперативну, як у батька. «Сказали нам, що дівчат у міліцію не беруть, — там працювали самі фронтовики. А я хотіла тільки туди, — згадує Лілія Сергіївна. — Ми написали листа міністру внутрішніх справ СРСР — він дозволив узяти не більше двох–трох дівчат на всю Україну».

І ось 22–річне дівча з косичками і 47–ма кілограмами «живої ваги» прийшло влаштовуватися столичним «опером». «Генерал Закусило подивився на мене і питає: «Ти хоч матюкатися вмієш?» — «Так точно!» — звітую. «А випивати?», — «Можу!». Подруга моя, Алла Ліньова, вже мене в бік штовхає. А генерал усміхається: «Добре, працюй». Ми ж одразу з Аллою форму одягли — і на Хрещатик, дефілюємо. Нехай усі падають! Аж тут їде автобус із футболістами «Динамо». Команда вся у вікна висунулася — дівки ж крокують у формі лейтенантів. Тут зупиняється автобус, і вся команда виходить. Кажуть: «А ви хто такі?» А я нахабно так відповідаю: «Ми юристи, слідчі! А ви — ледарі й нероби!»

Нічний склеп і «своя» в притоні

Байдикувати й справді не довелося. «Дільничний одразу кинув море справ, я днювала і ночувала на роботі», — згадує Лілія Сергіївна. Та й вчитися ж багато чому було потрібно. Слідчі 12–го Київського відділення були справжніми асами — колишні фронтовики, досвідчені. Хоч і сприйняли дівчину спершу скептично, та врешті допомагали. «Я не боялася роботи, — каже Лілія Сергіївна, — і крові не лякалася, зброї. Я пережила війну, відбудову Києва, госпіталі, бачила поранених, загиблих, бомбардування... Після всього, повірте, не страшно нічого...»

Щоправда, «по молодості» бувало часом і моторошно. «Якось нас «кинули» у склеп на Байковому кладовищі — там знайшли півтонни краденого шоколаду — хтось же за ним мав прийти, забрати чи принести решту. І ось я з покійним Петрицею сиджу цілу ніч у тому склепі, трушуся від страху, жаліюся: мама хвилюється, де я всю ніч, не попередила ж. На що він мені каже: «Знаєш що, дорогенька, хто хвилюється за маму вночі, той у міліції не працює». До речі, справу ми таки розкрили: шоколад до кладовища носили працівники з фабрики Карла Маркса».

Іншого разу колеги разом із Лілею «брали» банду на Татарці, що наводила жах на місцевих мешканців: міліцейський автобус поступово наповнювався затриманими — туди ж підсадили й Лілю, у старенькій шубці–кацавейці (дарма, що під нею форма). «Мене вони прийняли за свою й одразу проінструктували, як поводитися, що говорити. Тут ще один сидить та й каже: хоч би щось почитать, бо сяду надовго. Ти, мовляв, попроси мого друга, як тебе «кинуть» десь поруч, хай передасть щось. Я кажу: нема питань, зробимо. Коли нас привезли до столичного міліційного главку, я до кімнати затриманих заходжу вже у формі й з книжкою, кажу: на, читай! Він, як би міг тоді, то роздер би мене — такий лютий був...» — сміється Лілія Сергіївна.

Було багато і комічних робочих ситуацій. «Міліціонер Мордвинов (чудовий хло­пець!) писав якось рапорт, — згадує Лілія Сергіївна, — який я досі пам’ятаю дослівно: «Данашу да вашему зведеній, што мною задержаний шпекулянтки Машка і Зінка на Владімірскій колхозний ринок, каторий шпекуліровал дрожжой, мукой і другой продуктой. При заджєржані виражався нецензурним матом (далі перелік згаданих матюків) і прізивал целовать в усє мєста. О чьом доношу рапорт». Я принесла начальнику. Він почитав, каже: а шо, нормально написав хло­пець. Сміялися дружно всім відділком».

А бувало й зовсім не весело: криваві вбивства, смерть колег, стрілянина, недоспані ночі, нервові перенапруження. Доводилося розслідувати і резонансні справи. Шукати навіть «Волгу», вкрадену в секретаря ЦК Петра Шелеста. Лілії Самойленко, до речі, випало навіть додому йти до Петра Юхимовича — заяву в потерпілого приймати. А «Волгу» таки знайшли, до речі, як і викрадача.

«Самойленко, ти —  людина!»

Лілія Сергіївна мала неабиякий авторитет не тільки серед колег, а й серед злочинців — а його непросто заслужити. Якось, згадує пані Лілія, затримали відомого рецидивіста — Путятін був визнаний Чернігівським облсудом як особливо небезпечний злочинець, відмовлявся давати свідчення. «Каже: що ти хочеш від мене, дитино. Я такі тюрми пройшов... — розповідає Лілія Сергіївна. — От тільки прізвище, мовляв, у тебе хороше, знав я начальника ДОПРу з таким. Ото була людина!» — «Так то мій батько», — кажу! А він не вірить. Довелося документи показати». Пізніше Лілії вдалося зняти з Путятіна титул «особливо небезпечний», а він допоміг розкрити кілька серйозних злочинів.

Через її «руки» й скромну однокімнатну квартиру пройшло чимало відомих в Україні людей, шанованих високопосадовців. «Гриша Омельченко проходив у мене практику, а ось тут, на твоєму місці, сиділа Віра Ульянченко — он ще й хустка її висить», — проводить екскурсію своїм скромним помешканням Лілія Сергіївна. І попри знайомства з сильними світу цього, Лілія Самойленко ніколи тим не зловживала: багатств не нажила, хоромів не набудувала: «Я ніколи не носила перснів, медальйонів — будь–яких прикрас. Окрім золотого годинника від міністра внутрішніх справ, подарованого за викриття банди на Татарці, — у мене жодних дорогоцінностей. Навіть улюбленій онуці немає чого подарувати». То було таке покоління правоохоронців: честь — перш за все. «Справжнє братство і чоловіча дружба: стояли один за одного горою, — згадує Лілія Сергіївна. — І звання давали лише достойним. Зате зараз генералів — тьма. Хоча справжні чоловіки у міліції і зараз працюють».

Тоді ж правоохоронці, каже Лілія Сергіївна, працювали не покладаючи рук (щоправда, тодішні й злочинці не мали нинішньої жорстокості та кровожерливості). «Я жодного Нового року вдома не зустріла. Навіть декрету в мене не було — я розписку написала, що в декрет не піду. Тому з сином Сергійком лише місяць побула вдома...» — згадує Лілія Сергіївна.

Її син теж підтримав родинну династію — пішов у правоохоронці, в «оперативку»: Сергій — ліквідатор на ЧАЕС, полковник, талановитий кібернетик, мамина гордість... От тільки не дожив він до свого 50–річчя, вкоротив віку інсульт... «Я досі не можу повірити, що його немає, — втираючи сльози, говорить Лілія Сергіївна і виймає синову міліцейську форму, — після його смерті мені принесли кілограм орденів... А я навіть не знала, що його нагороджували. Він такий був скромний, що ніколи не розказував...»

ДОВІДКА «УМ»

За 30 років роботи в органах Лілія Самойленко працювала і слідчим, і начальником слідчого управління внутрішніх справ міста, заступником начальника штабу УВС Києва (їй підпорядковувалося півтори тисячі чоловіків у погонах!), в обласній прокуратурі. А з настанням пенсійного віку трудилася у відділі у справах неповнолітніх. Дванадцять років вона опікувалася бездоглядними дітьми, не одну сотню дітей врятувала від вулиці. Отримала Лілія Самойленко звання полковника міліції, сім урядових нагород (а свою першу медаль «За трудову доблесть», до речі, отримала у 1958 році з рук тодішнього голови Верховної Ради УРСР Сидора Ковпака). А найособливіша серед нагород — медаль «50 років створення міліції в СРСР». Її вручили лише 50 працівникам органів внутрішніх справ з усього Радянського Союзу. У свої 78 років Лілія Сергіївна не сидить склавши руки: надає консультації в територіальному соццентрі №1.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>