Михайло Коцюбинський — один із небагатьох українських класиків, котрого залюбки публікували в Європі. Зарубіжні читачі одразу оцінили переклади: автор з невідомої України спромігся на те, чого даремно прагнув багато хто з європейських літератів — бути різним у межах навіть одного оповідання. «В одному творі об’єднано, здавалося б, несумісні елементи: у всій своїй повноті вони не тільки не порушують, а навпаки, творять гармонію вищого порядку», — пише про Коцюбинського–модерніста літературозна­вець Ярослав Поліщук у книжці «І ката, і героя він любив... Михайло Коцюбинський. Літератур­ний портрет». Са­ме цією розвідкою київське видавництво «Академія», яке активно утверджується у сеґменті біографічної літератури, започаткувало нову серію «Життя і слово»

Реклама так безжально експлуатує слово «вперше», що його спонукальна потенція сильно підупала. А проте трапляються випадки, коли воно цілком відповідає своєму евристичному значенню. Як–от в анотації до книжок нової серії київського видавництва «Наш час» — «Українська мілітарна історія/Жива історія». Це справді нова тема на нашому видавничому ринку: книжки–реконструкції.

Ще двадцять років тому ми мали цілком конкретний образ останньої світової війни. Її, ніби голограму, творило випромінювання кристалів прози, кіно і мемуарів, нанизаних на сувору нитку комуністичної ідеології. Ця нитка, замкнена золотою застібкою «І особисто товариш Сталін», символізувала непорушне коло «регульованої історії», якій слід безумовно коритися. Науковці описують цей процес так: «Наратив Великої Вітчизняної війни пропонує стабільну історію із прозорими висновками» (Україна Модерна: Війна переможців і переможених. — К.: Критика, 2008). У сьогоднішній Росії офіційна ідеологія всіляко підтримує цей «героїчний» міф. Не так в Україні.

Біографії деяких славетних осіб так щільно лягають на примхливий візерунок доби, що за тими життєписами можна вивчати причинно–наслідкові механізми цілих періодів історії. Таким було життя Стефана Кульженка, що ілюструє весь курс становлення, розвитку й успіхів українського модерного книгодрукування. Нова книжка Вікторії Величко «Київ Кульженків» (К.: Варто) переконує в тому.

Колись Лєв Толстой удався до химерного проекту — видавати книжки для тих, хто їх не купує. Класикові здавалося, що справа в ціні: варто зробити книжки копійчаними, і їх розкуповуватимуть, як пиріжки. Тоді ще науковці не довели, що навіть у розвинених країнах понад половина населення не має жодної психологічної мотивації до читання. А проте задовго до сучасних соціологів це знали близькосхідні суфії, коли казали: «Глупота — це той казковий кит, на котрому стоїть світ». А індійські брахмани додавали: «Від усього є засоби — немає засобів лише від глупоти».

Археолог Михайло Відейко далі тішить масового читача популярним викладом давньої історії України. Щойно вийшла книжка «Україна: від Русі до Святої Русі» (К.: Кріон), присвячена сторіччю нашої минувшини, яке автор називає «билинним».

Нова книжка Валерія Шевчука «Роман юрби» (К.: Пульсари) має вичерпне жанрове означення: «Хроніка «безперспективної» вулиці». Тобто сімейна сага з життя кількох поколінь окраїнної житомирської вулиці Чуднівської, забудованої «приватним сектором» та соціальними двоповерхівками. Точніше, йдеться не так про життя, як доживання, оскільки вулиця — «безперспективна», а отже, за потурання чиновників на неї навально сунуть сірі панельні багатоповерхівки зі стандартизованим способом буття. Така собі українська Йокнапатофа (Фолкнер) або Макондо (Маркес).

Усіх творців світового авангарду початку ХХ століття, які працювали в Україні, окупаційний російський режим знищив. Уникли розправи лише ті українські митці, котрі здобували глобальну славу деінде — Архипенко, Малевич, Бурлюк, Родченко, Екстер etc, etc. З ними вчинено інакше: радянська імперія анексувала тую їхню славу й оголосила їх «російськими». Офіційна історія, писана в Москві, переконувала: в Україні модернізму не було.

Література для підлітків — вічний головний біль видавців. Книжки, рекомендовані «старшокласникам», ті здебільшого ігнорують, вважаючи себе вже дорослими. Тому років двісті, як дитячі видавництва вдаються до хитрощів: перевидають популярні пригодницькі твори «для дорослих» у привабливому для юні оформленні й адаптуючи їхні тексти для менш досвідченої авдиторії. Чи не першими такої трансформації зазнали «Дон Кіхот», «Гуллівер» та «Три мушкетери». Аж ось ця практика докотилася й до України: вінницьке дитяче видавництво «Теза» перевело зі статусу фантастики до розряду підліткового читва книжку Олега Дивова «Храбр».

Про Миколу Хвильового написано чимало — і то найбільшими гуманітарними авторитетами: згадати бодай розвідки Юрія Шереха та Івана Дзюби. Щойно вийшла новинка: «Полювання на Вальдшнепа. Розсекречений Микола Хвильовий» (К.: Темпора).