Актор Лев Сомов вважає, що акторська професія — це порожня сумка, яку артисти мають постійно наповнювати знаннями, досвідом, переживаннями та іншими дуже потрібними для цієї справи речами. Слідкуючи за кар’єрою одного з провідних акторів Театру драми і комедії на Лівому березі, можна стверджувати напевне, що особистий багаж Сомова може стати об’єктом заздрощів навіть для маститих колег: на сцені зі своєї валізи він завжди легко і невимушено діставав потрібну інтонацію, слово, рух... Але, незважаючи на досить успішну творчу долю, Лев Сомов постійно прагнув розширити рамки свого мистецького життя–буття. І якщо суміжною професією для актора завжди була режисура, то тепер він вирішив узятися ще й за перо. Точніше, за клавіатуру. Драматург Лев Хохлов — таким є літературний псевдонім Сомова — написав уже чотири п’єси. Прем’єра вистави за останньою з них, «Довершений Чарлі», відбулася на сцені Театру «Сузір’я».

П’ять років тому в Опереті відкрили «Театр у фойє». Подібні «малі форми» у Театрі завжди асоціювалися з експериментальним способом існування на сцені, специфіка ж оперети вносить у це спостереження певні корективи. Камерна сцена в Опереті — насамперед, музичний салон, де експеримент, звісно, не забороняється, але «перша скрипка» апріорі належить вокальному мистецтву. Вистави «Кавова кантата» Й–С. Баха та «Звана вечеря з італійцями» Жана Оффенбаха, які згодом з’явилися в репертуарі «Театру у фойє», цю особливість виправдали стовідсотково. Днями «велику справу малої форми» успішно продовжив спектакль «Ключ на бруківці, або Пригоди весільної ночі» Оффенбаха у постановці художнього керівника Театру Богдана Струтинського.

Жили­були собі два актори, Андрій Самінін та Олександр Кобзар. На творчу долю їм скаржитися не доводилось: грали в театрі, знімалися в кіно (небезуспішно, Андрій, зокрема, зіграв Павку Корчагіна, а Олександр — Махна), а потім раптом... вирішили поставити виставу. І не кожен окрему, а одну на двох. Випадок для театру, чесно кажучи, безпрецедентний. Ні, акторів, які прагнуть спробувати себе ще й у режисурі, багато, після деяких побачених експериментів навіть не зайве буде уточнити, що аж занадто багато. Але щоб дебютувати у цій професії дуетом — це точно проти правил. Цю очевидність Кобзар із Самініним благополучно проігнорували. І звернулися до художнього керівника Театру драми і комедії Едуарда Митницького з пропозицією: «А що, як ми поставимо «Чонкіна»?». «А поставте», — відповів Едуард Маркович. Роман Володимира Войновича «Життя і незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна», перший зі знаменитої трилогії, Самінін із Кобзарем швиденько адаптували до сцени і, назвавши свій проект «Граємо Чонкіна», взялися до роботи. Працювали дружно, переконуючи один одного, що фантазувати у площині ігрового театру можна не лише поодинці, а й удвох.

Якщо театральний сезон порівнювати з марафонською дистанцією, то можна стверджувати напевно, що вже на самому його старті Молодий театр продемонстрував просто–таки спринтерську швидкість. Два інформаційні приводи підопічні Станіслава Мойсеєва забезпечили Угорському Йокай–театру (м. Бекешчаба). Перший — у рамках проекту «Центрально–європейське театральне коло» худрук Молодого поставив там «Одруження». Головна ідея цієї програми — режисери з країн, що сусідують з Угорщиною, ставлять у цьому театрі свої вистави.

Не треба бути авторитетним етнографом, аби зрозуміти, що одним із найефективніших рушіїв українського фольклору є нещасливе кохання. Він кохає її, а вона марить іншим; вона від нього шаленіє, а йому хоч би що; обоє закоханих не можуть і дня одне без одного прожити, але батьки категорично проти цих стосунків... Словом, варіантів чимало. Цей вир почуттів мандрував із покоління в покоління, з одного літературного твору в інший і, якщо чесно, давно вже потребував критичного підходу. На цю потребу часу з готовністю відгукнулися актори Театру імені Франка Петро Панчук, Василь Баша, Олександр Форманчук, Світлана Прус, Олена Фесуненко, Тетяна Шляхова та інші .

У 2009–му художникові Давиду Боровському виповнилося б 75 років. (До свого ювілею знаменитий філософ сценічного простору не дожив три роки). Ця дата та ще той факт, що театральні вистави не довговічні — з півтори сотні спектаклів, які оформлював Боровський, у діючих репертуарах нині залишається не так уже й багато — і підштовхнули керівництво Театру імені Лесі Українки, де починав сценограф, до організації такого фестивалю.

Які вистави варто пропонувати глядачам сьогодні, коли для характеристики того, що відбувається за вікном, найкраще пасує коротке і містке слово «криза»? Визначаючись із відповіддю на це питання, керівники театрів, за логікою, мали б звернути увагу на без­програшний і такий актуальний нині комедійний жанр.

«Старість мене вдома не застане, я в дорозі, я в путі...» Ці слова з відомої пісеньки, життєствердні й оптимістичні, у реальному житті — швидше виняток, аніж правило. Але історія народного артиста Олександра Сегаля у цьому контексті — навіть не виняток, а унікальний приклад того, що сперечатися з віком не лише можна, а й треба. Його біографія багата на події і зустрічі з видатними особистостями минулого століття, а в переддень свого 90–річчя Олександр Наумович навіть не має часу зайвий раз переглянути фотоальбоми та дипломи — в Театрі оперети він готує постановку «Сорочинського ярмарку», яку випустять наприкінці сезону.

Творчий вечір польського письменника Януша Гловацького, що проходив у Молодому театрі, ведучий імпрези Олександр Ірванець розпочав... із зізнання у крадіжці. Демонструючи нечисленній публіці — партер був заповнений ледве на третину — польський театральний журнал «Діалог», зізнався, що поцупив його у Польському інституті. За версією пана Ірванця, інакше він вчинити просто не міг, бо саме в цьому примірнику була надрукована знаменита п’єса Гловацького «Четверта сестра», і взагалі, переконаний письменник, красти книжки — це зовсім не ознака поганого тону. Сумнівну ситуацію розрядили представники Польського інституту, які вже постфактум подарували Ірванцеві той журнал.

Колекціонери — найбільш «засекречена» мистецька спільнота в нашій країні. Пояснень цьо­му є чимало, починаючи від небажання зайвий раз спілкуватися з відповідними органами, в компетенції яких — дізнаватися, звідки, коли і за які гроші в людини з’явився той чи інший предмет старовини, і закінчуючи прагненням не провокувати злодіїв нажитися за рахунок власної колекції. Але днями ситуація змінилася — українські колекціонери вирішили покінчити зі своїм напівсекретним існуванням і оголосили про утворення Гільдії антикварів України.