Партія «Народний союз «Наша Україна» знову зневажила думкою свого кумира й почесного голови Віктора Ющенка. На першому етапі ІІ з'їзду НСНУ, варто було Президентові піти із Палацу культури КПІ, частина учасників форуму почала розпачливо й слізно лобіювати присутність у політраді партії так званих одіозних осіб — Порошенка, Жванії, Червоненка та іже з ними; і рішення тоді зрештою було прийнято на користь цих товаришів. А тепер, минулої суботи, Віктор Андрійович узагалі не приходив на другий етап з'їзду — і вся ця братія, яка своїм реноме тягне рейтинг «Нашої України» додолу, успішно проскочила до партсписку, затвердженого за квотою НСНУ для формування загального списку Блоку Ющенка.

Прикро, коли світле називають темним. Правду — брехнею. Щирий порив стояти за правду — дурістю.
Прикро, коли вчорашні покидьки починають вважати себе героями і навіть переконують у своїй винятковості ширші маси людей. А дияволами вони нарікають тих, без кого Україна не могла б сьогодні бути по-справжньому вільною.
Прикро, коли шляхом маніпуляцій — по одній людині, по піввідсотка, по відсотку, і так — тисячами — відщипують та переводять до числа зневірених тих, хто минулого року в ці дні стоїчно виборював на Майдані перемогу демократії.
До сліз прикро, коли тим, за кого — як за уособлення демократії — стояли на Майдані, не вдається (чи не можеться) втілити обіцяне й заплановане в життя. Коли не вистачає розумних голів, щоб розвинути успіхи, і бажання знайти розумні голови. Зате вистачає дурості «проколюватися» й припускатися ляпів на абсолютно рівному місці.
При цьому бракує рук, щоб цитьнути на шавок, котрі ліплять на київських стовпах єзуїтські листівки на кшталт «Нас уже не багато, кожен день несемо втрати... Реприватизаціям — ні! Переслідуванням — ні!..» Котрі користуються абсолютною свободою слова і перетворюють її на свободу брехні. Котрі зарвалися у відстоюванні вчорашніх покидьків. Котрі таким чином фактично продовжують минулорічну кампанію з дискредитації наших ідеалів — ідеалів Майдану, демократії й справедливості.
Прикро, що триває інформаційна війна, в якій одні стоять грудьми за честь і об'єктивність, а інші продовжують «зачистки» й «килимові бомбардування», контролюючи ті самі газети й канали, що й до революції, і займаючи позиції явної фальші.
Так, нинішній лемент покидьків — це теж демократія. Принаймні її елемент. Покидьки, поливаючи Помаранчеву революцію брудом, сповна користуються її здобутками.
Але при цьому наше завдання — відділити зерна від полови. Зберегти віру в правду, яка завжди одна, незалежно від того, чи це осінь 2004-го, чи зима, чи рік випробувань потому.
Найприкріше ж буде на виборах-2006 втратити головні завоювання 2004 року і допустити до влади тих, хто рік тому ладен був утопити наш порив у крові. Хто влаштовував бійню під ЦВК і в Мукачеві. Хто стріляв у міліціонерів, манкірував вибухами на Троєщинському ринку і пускав у хід діоксин, аби отримати ефект «печаті диявола» на обличчі головного опонента. Хто ставив людей на коліна. Хто купував потрібний результат за тридцять срібняків. Хто позбавляв українців права обирати, права говорити й чути правду. Хто виставляв себе на посміховисько й падав від курячого яйця. Хто був насправді безсилим, незважаючи на володіння краденими мільярдами. Хто тепер волає про безпідставні «політичні репресії та переслідування» і вважає, що помилки нової влади для виборців будуть річчю більш показовою, аніж сваволя влади старої.
А ще — прикро, що після такого важкого й такого благословенного 2004 року знову доведеться вибирати не поміж лихом і добром, а задовольнятися меншою бідою...
Але в будь-якому разі головне — бути пильними. І бачити, де світло, а де тінь. 2004-й, хоч і не зберіг ціліснiсть наших лав, але ж нібито навчив нас розуміти. Навчив не миритися з фальшю.

— Зараз між БЮТ та НСНУ ведуться переговори на рівні уповноважених осіб (з нашого боку це Олександр Турчинов, з боку НСНУ — «небізнесова» частина партії: Микола Катеринчук, Олег Рибачук, Іван Васюник), а якщо справа піде успішно — завершуватиметься все по лінії Тимошенко—Ющенко. Розглядаються два варіанти: революційний і еволюційний. Перший передбачає єдиний список.

У політичному житті України — затишшя перед бурею. Відгриміли найбільш резонансні з'їзди, партії завмерли в очікуванні: ще мить — і вдарить гонг. Наприкінці наступного тижня виборча кампанія, яку ми вже давно вважаємо розпочатою фактично, стартує де-юре. І знову прокотиться Україною хвиля партійних форумів, на яких вирішуватиметься доля не лише окремих кандидатів, партій, блоків і майбутнього парламенту, а й наша з вами. Адже у 2006 році повноваження Верховної Ради, вперше обраної за суто пропорційним принципом, суттєво збільшуються: завдяки політреформі вона буде наділена не лише законодавчою владою, а й правом формувати владу виконавчу. І вершитимуть її долю, як очевидно вже зараз, лише кілька основних гравців.

Уздовж дороги, що веде в напрямку НТТУ «КПІ» — бігборди з помаранчевими прапорами й надписами «Наша Україна». Ближче до «Політеху» кожен другий стовп прикрашений яскравим полотнищем зрозуміло якої барви. Ще трошки — і помаранчеві дороговкази «розмножуються» так, що навіть у зовсім не обізнаного з київською топографією делегата з'їзду партії «Народний союз «Наша Україна» мають зникнути останні сумніви: він потрапив саме туди, куди треба. На останньому рубежі — традиційна для таких заходів виставка дорогих авто (окремий експонат — люксовий чорний «Мерседес» із номерним знаком «ТАК!», з якого його власник міг би отримати чималий зиск, якби брав за фотографування поруч зі своєю «тачкою» бодай по п'ятірці з усіх охочих).

До незаплямованих скандалами і водночас не надто відомих широкому загалу «нашоукраїнців» належить і народний депутат Микола Кульчинський, колишній рухівець, а тепер голова полтавської міської організації НСНУ, член політради партії.

Величезна помаранчева сцена Палацу спорту, переаншлаг у 6-тисячній аудиторії, значна частина якої емоційно розмахує помаранчевими шарфиками-прапорцями і скандує «Ю-щен-ко!». Хор урочисто виконує Гімн України, ансамбль ударників (алюзія на «революційних барабанщиків») грає туш, і на сцену сходить Віктор Андрійович — лідер і Президент. Зал встає, гаряче аплодує, скандує... Чи не найстаранніше збивають долоні у «почесній ложі». Аж почервонівши від напруги, старається-плескає «великий чоловік» у своєму великому місті, який поклав усі сили на перемогу в президентських виборах кандидата від колишньої влади. Неподалік сидить чоловік, великий уже на загальнодержавному рівні, — його запал значно менший, і зморшки на чолі видають глибокі роздуми, але знакова вже сама присутність. Око пильного спостерігача вихоплює в «помаранчевих» лавах іще кількох регіональних лідерів, які лише два місяці тому рвали на собі сорочку, аби продемонструвати витатуюване на грудях «Я.» у біло-синіх тонах. Колишні й нинішні, безпартійні й партійні, «кати свого народу» й доброчинці, рядові «майданівці» і їхні високопосадові ще вчора вороги — «кожної тварі по парі» в один великий помаранчевий ковчег. Перше враження стороннього глядача — Босх би заплакав.

Судячи з численних дзвінків у редакцію, далеко не всі читачі «УМ» обізнані на тому, за що і як конкретно голосували народні депутати минулого четверга о 13:27, але всі розуміють: парламент ще раз показав, як «страшно далекий він від народу». Після того як Верховна Рада не підтримала в другому читанні урядові поправки №№27-35 (Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» (щодо дотацій місцевим бюджетам для забезпечення виплат зарплати та інших першочергових видатків; №8156), нардепи, причому не тільки нинішнього скликання, матимуть змогу отримувати пенсії від 12 тисяч гривень і вище. Це стало можливо після того, як чинним парламентаріям почали платити підвищену зарплатню, як і міністрам, і вони «прив'язали» свої пенсії саме до заробітної плати. Сьогодні «УМ» подає перелік фракцій та окремих депутатів, які поставили власний добробут значно вище за рівень життя пересічних українців. З одного боку, законність тут дотримана: ті, хто не голосував за «поправку Пинзеника», кажуть, що це означало «несправедливі обмеження» окремої категорії громадян, тобто високооплачуваних депутатів. З іншого боку, в цьому контексті варто поговорити принаймні про совість. А ще — про додаткове навантаження на держбюджет.
Про логіку й мораль такого рішення ВР ми розмовляємо з народним депутатом Миколою Кульчинським — членом профільного Комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, єдиним представником фракції «Наша Україна» в цьому комітеті, головою полтавської міської організації НСНУ.

31 жовтня (21 листопада, 26 грудня) минулого року ви, палаючи бажанням скористатися своїм правом обирати, прийшли на виборчу дільницю й спокійно, без жодних проблем і затримок віддали голос за бажаного кандидата? Значить, ви — щасливчик. Адже так пощастило далеко не всім, і тодішні члени виборчкомів та судді районних судів і досі з жахом згадують зливу скарг і позовів від виборців, дані про яких у списках виявилися спотвореними або їх там не виявилося взагалі. Але навіть якщо ви справді належите до тих, кому тоді пощастило отримати виборчий бюлетень одразу й без витрачених на цю процедуру нервів, і вже тим паче, якщо ви до них не належите, радимо сходити до місцевої адміністрації й перевірити, чи правильно вказані дані про вас як виборця у списках цього разу. Як нагадав учора на прес-конференції з цього приводу голова Центральної виборчої комісії Ярослав Давидович, зробити це можна, починаючи з 1 листопада. (Що він сам того ж дня, тобто позавчора, і зробив: особисто знайшов у списку виборців себе та членів своєї родини й поділився своєю радістю з журналістами: «Значить, реальні списки!».) Причому можна не поспішати — на відміну від минулих виборів, коли на уточнення списків ЦВК мала всього лише 15 днів, цього разу в її розпорядженні майже 5 місяців. Але й тягти кота за хвіст не варто, адже, по-перше, виборці можуть звертатися до відповідних робочих груп з проханням внести зміни у списки тільки протягом трьох місяців (до кінця першого тижня лютого), а по-друге, згідно із новим законом про вибори у день голосування міняти щось буде вже пізно.

— Пане Тарасе, через кілька днів проходитиме з'їзд партії «Реформи і порядок», на якому ваша політична сила, можливо, обиратиме собі нового голову. І все через те, що Віктор Пинзеник вирішив залишитися міністром фінансів у новому уряді, а декому дуже хотілося цей — «не Юлин» — уряд бойкотувати. Схоже, у лавах ПРП, яка завжди мала імідж «мозкового центру» української політики, виникли серйозні проблеми...
— Ситуація в ПРП справді досить складна. Більшість у партії, як я можу судити по настроях, схиляється до союзу з Юлією Тимошенко і спільної з нею участі у виборчій кампанії наступного року. А Пинзеник і разом із ним меншість партійців схиляється або до співпраці з Президентом, або до блокування у рамках блоку «Наша Україна» зразка 2002 року, який Ющенко намагається відтворити. Такі настрої, звісно, дуже збільшують небезпеку розколу партії. Бо може скластися так, що незалежно від рішення з'їзду дехто може вийти з ПРП. Але це буде ще кращий варіант, адже тоді принаймні не буде допущено розколу. Значно розумніше в разі кардинальної незгоди з позицією партії вийти з її лав, не порушуючи партійної єдності, ніж її розколювати. Не згодний — тихенько собі обери персональний політичний шлях і не руйнуй чужого.